25. Анна Щербак. Підсвідоме

0
708

Це так дивно… Я у тому, старому, житті ніколи не чула й не бачила,
Як зірки спалахнули, спеклися і попелом зникли в матерії темряви.
І як сонце, шалене від люті, все вкрилося білими хижими пащами.
Ми тоді не злякалися. Бо були заховані всі під чорними землями,

Під родючими милями. Ми були невблаганні, незграбні й знедолені
І дивились з підніжжя прадавніх віків, запрокинувши вибриті голови.
А легені наповнював запах з дитинства. (у повітрі пахло фенолами)
У повітрі пахло гуашшю. І ставала за правду невпізнана помилка.

Ми блукали мерцями, до істин і культу підносячи наше невігластво.
Ми губили себе, одне одного, змісти і (всього щасливого зречені)
Одинокі стояли. Лежали. А ледь що відчули — за хмарами бігли ми
І сплітали безглузді й безсилі слова у наївні обірвані речення.

Ми були наркоманами. Ми були Іісусами. Ми були навіть Юдами!
Хай нам, всесвітом проклятим, грець! Ми закуті містами. Ми — люди нелюдяні:
Зупинилися в часі, як дим в янтарі. А як визрієм — першими будемо
З тих, хто ступить у лоно колиски життя, але так і не станемо мудрими.


Тумани тиняються, як сновиди вночі.
Ти від нас відпочинь,
Земле, що вкрилася кригою звільнених душ.
За сонцем, зірками і місяцем руш.
А дикі ліси причаїлися хижими пащами.
Ми станемо іншими. Станемо кращими.
Ми станемо скинутим вогнищем попелом,
А очі від спогадів робляться мокрими.

Полиш цей відкритий у вічність світанок.
Зціли всі прадавні, негоєні рани.
І всесвіт віддячить, очистивши карму.
Зів’ються всі змісти. Зів’ються думками.

І більше не буде своїх і чужих.
Ні болю, ні зради, ні всіх інших лих.
Ми йдемо туди, де осердя доріг
З’єднались у вузол — від сліз оберіг.


День, коли ти потонеш у власному димі і світлі,
Він настане не скоро. Колись, коли сонце згорить.
Коли чорне намисто гарячої ночі осліпне.
Коли декілька вічностей стиснуться в крихітну мить.

Подивись. У морях потонула твоя біла стрічка.
У повітрі розчиниться розум. І зійде вогонь.
Ти ніколи не втратиш зв’язку зі сліпим потойбіччям,
Що тече між твоїх вкритих сіллю і попелом скронь.

Визрівають нежиті літа. Ти ідеш, де нелюдно.
Твій ліхтар розчинився у небі, між снів і зірок.
Не лютуй. Заспокойся і дихай. Тобі стане мудро.
Краще так — коли світ не почує невпевнений крок.

Хай тече в ліс туман. Лиш тебе на шляху оминає.
Там земля збожеволіла, збуджена лоскотом крил.
Ти народишся знову і знову, все далі і далі
Від своїх найтепліших, найперших, прадавніх могил.

Ти втрачала вогні тих, хто був на зорі, на початку.
Ти боялася з ними втрачати частини себе.
Малювала на серці і розумі полум’ям гратки.
Намагалась не чути, як хтось підсвідомість шкребе.

Де їх душі? Чому ти не здатна себе відшукати?
Місто вкриє туман, що надмухує ввечері ліс.
Там, у ньому, одвічно блукає твоя перша мати.

І примара тебе. Сивий образ. Свідомості зріз.

Анна Щербак

Україна, м. Київ

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я