Андрій Содомора. «І день не день, і йде не йде…»

0
226

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Одразу ж – античні (тим разом Горацій): день – «крилатий» (volucris dies). Але, на відміну від птаха, крил він ніколи не згортає. Хіба що в уявленні митця, як це, скажімо, на львівській кам’яниці «Пір року» (рельєфи Г. Красуцького), – спочиває собі ототожнюваний з Хроносом бородатий Сатурн, що правив на землі, коли був золотий вік, коли вічна стояла весна…

Час – незупинний. Зупинне те, що робить видимим порух часу (movimentum temporis; у стягненій формі – momentum), наприклад, секундна стрілка, висвітлення цифр на табло, видовження вечірніх тіней та й самі небесні тіла закінчують своє існування в часі… Зупинити ж хочемо те, що у вічному русі: «Моменте, зупинись…»

А таки є щось у тому «…і йде не йде». Навіть секундна стрілка, як іноді задивимось на неї, – здається, на якусь мить зупиняється. І тут, хто гортав «Листи» Сенеки, вже напевно почує його голос: «Незмірна бистрота часу! Це стає найочевиднішим, коли озирнутися. Бо задивлених у теперішнє час оманює – така стрімлива його втеча». Саме так, коли озирнутися… Тоді й кажемо: «Стільки води спливло!.. (Сенека ж будував сою концепцію часу, спостерігаючи за водяним годинником – клепсидрою, тобто «викрадачкою води»).

І коли задивимось у той день, що наче завагався (ступити йому крок далі чи перепочити), а задивившись, озирнемось – ось тоді й подивуємось, як ті літа «… стрілою / Пролітають…» Стріла ж тут (історична реалія) – не лише для унаочнення стрімкості, з якою минає час, а й для його характеристики: ця стріла – не так козацька, як татарська, кочівницька (присутній тут, певно, й образ стріли-хижачки у вигнанця Овідія).

Літа, як і та стріла, пролітаючи, «…забирають /Все добро з собою, / Окрадають добрі думи, / О холодний камень / Розбивають серце наше / І співають амінь, / Амінь всьому веселому / Однині довіка» (згадаймо латиномовний напис на середньовічному годиннику: «Всі ранять, остання – вбиває», тобто – година, на яку вказує стрілка). «Забирають… окрадають… розбивають…»

Тут нагода продовжити той ряд Горацієвим «praedantur» (грабуютьобдираютьберуть данину): «Рік по рокові йде й щораз іншу бере в нас данину: / Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а тепер ось – / Черга й на вірші мої…» Підсумовує – Паскаль: «Це жахливо – відчувати, як спливає кудись усе те, що посідаємо!»

І знову ж – Горацій: «Доброго доста з собою несуть нам роки, що надходять, / Доста його й забирають, відходячи…» (до «акме», тобто вікового розквіту людини, роки надходять, а після нього – відходять)… Згадуємо ж і добре, й лихе: «Згадай лихо – та й байдуже… / Минулось… пропало… / Згадай добре – серце в’яне: / Чому не осталось?» («На вічну пам’ять Котляревському»)…

Звідси – жаль за минулим: «Було колись – минулося, / Не вернеться знову»… Час не лише незупинний, а й невідворотний, невідкличний (irrevocabile): «Не вернемось, не вернемось…» – відповідають літа в народній пісні…

Найстрашніша здобич літ, які відходять, – пам’ять. «Все берете ви, літа, – враз із пам’яттю…», – зітхає пастух у Вергілієвих «Буколіках». А найдорожче, що береже пам’ять, – пісня. От він і продовжує: «…тямлю, не раз я, / Ще коли хлопчиком був, міг цілими днями співати… / Нині ж я стільки пісень тих забув! Уже й голос тікає…»

Шевченкові, в його фактично ще молодому віці, перед порогом у Вічність, літа ще не заподіяли тієї найгіршої біди – не посягнули ні на пам’ять, ані на пісенні думи. Він, як і Овідій на вигнанні, не покинув «віршувать», хоч і навідували такі думки: «Чи не покинуть нам, небого, / Моя сусідонько убога, / Вірші нікчемні віршувать / Та заходиться риштувать / Вози в далекую дорогу…»

Хто ця «небога» – неважко здогадатися («Походимо ж, моя зоре… / Зійдемо на гору, / Спочинемо, а тим часом / Твої сестри-зорі, / Безвічнії, попід небом / Попливуть, засяють»… Звісно ж – Муза (етимологічно – «жителька гір»)… Її «сестри-зорі» ведуть асоціативно до семизір’я сестер Плеяд, що сповіщали про сприятливу для мореплавців погоду… Все тут, як і в «Музі» («А ти, пречистая, святая…»), заясніло єдиним образом, у якому і Муза, й Доля, й Сестри, й Слава…

А далі, з нотками гумору, у низці міфічних постатей (Ескулап, Харон, Парка-пряха…) – уже й Стікс, що ділить світ живих від померлих, в уяві постає Дніпром, що будить давню солодку мрію: «Поставлю хаточку, садочок / Кругом хатини насаджу; / Прилинеш ти у холодочок, / Тебе, мов кралю, посаджу. / Дніпро, Україну згадаєм, / Веселі селища в гаях, / Могили-гори на степах – / І веселенько заспіваєм…»

Цікаво, що в останній, з четвертої книги, Горацієвих од, останнє слово, як і тут, в останній поезії Шевченка, – canemus (співатимемо). Цікаво, що звертаючись до Аполлона, римський лірик просить його, проводиря Муз, про найцінніший, який лише може бути для поета, найвищий дар: «На схилку літ – щоб ум не слабнув, / З лірою – щоб не зазнав розлуки»…

«А літа стрілою / Пролітають, забирають / Все добро з собою»… Окрім – Слова, пісенного Слова, що не стає здобиччю «заздрісного» на красу, невпинного у своєму леті часу: «Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…» С л о в о (дозвольмо собі на таке порівняння) –  це те рятівне к о л о, по яке сягаємо на безмежних плесах за-буття…

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я