Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Одразу згадуємо чіткий поділ життєвого часу у Сенеки: «Життя ділиться на три часи: те, що було, те, що є, і те, що буде». Відповідно й заголовок Шевченкового послання можна потрактувати й так: «Тим, що були, тим, що є, і тим, що будуть». За зіставленням «мертвих» і «ненарожденних» знову ж – мовби живий голос цього ж римського стоїка з його трагедії «Троянки»: «Турбує тебе, де по смерті лежатимеш? / Там – де ще не народжені».
Вчувається й зв’язок із Лукрецієм (у прозі): «Озирнись у минуле – чи бачиш там щось страшного для себе? А це ж дзеркало майбутнього – того, що настане по нашій смерті». І врешті, з цієї ж його поеми, знамениті рядки, з яких і постав образ-символ бігуна з запаленим факелом (звідси – «традиція», тобто передача з рук до рук вогню у прямому й переносному значенні слова: олімпійський вогонь, просвіта, «вогонь в одежі слова» тощо): «Так і чергується ряд поколінь у короткому часі: / Передають, біжучи одні одним життя смолоскипи». Сенека резюмує цей образ у неповторній стислості латини: «Quos amisimus sequimur» – йдемо за тими, кого втратили… Неперервна низка людських поколінь… В’яже їх невидиме: пам’ять, вогонь, що у слові.
У Лукреція – вогонь біологічного продовження роду. У Шевченка – тяглість на рівні пам’яті: «Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..» А пам’ять – це минуле. Пригасання невидимого вогню, вогню історичної пам’яті, не менше мала б тривожити сучасних, аніж давніх – згасання вогню фізичного. Не меншою мала б бути кара для тих, хто ганьбить той вогонь, оскверняє його очисну силу.
Пожива цього вогню – дрова, а того – слово; воно – і його пожива, й сторож («Я на сторожі коло їх / Поставлю слово»). Саме воно, слово, «возвеличує рабів німих», з істоти – робить людину. Ось чому так багато для Шевченка важить минуле, так часто застерігає поет від безпам’ятства, воно ж бо й весь народ, а не лиш окрему людину відкидає у стан саме біологічного тривання. Згадаймо Гомерових лотофагів в однойменному сонеті М. Зерова – плем’я на лівійському узбережжі: хто забрів туди і скуштував поданий йому лотос, той поринав у забуття і не хотів повертатись додому (наше євшан-зілля, навпаки, – повертає людині пам’ять).
Яке сприймання минулого, яка його оцінка – таке й майбутнє. А майбутнє – це діти («Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти»), це ті, хто народжується, – випірнає із небуття «до берегів світла» (Лукрецій). «Пишу не для вас, – звертається Сенека до своїх сучасників, – пишу для прийдешніх поколінь»… Шевченко пише для тих, хто був, хто є, хто буде. Для тих, хто не лише в Україні, а й не в Україні сущі. Така вже доля України – сумувати за розсіяними по світу своїми синами й дочками (грец. «diaspora» – розсів), як і їм, розсіяним, хто й там гідно служить своєму краєві, не забуває його, – тужити за Україною… Інша річ – ті, до кого звертається Тарас: «А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра…» Ті, хто взяв своїм гаслом «Ubi bene, ibi patria» (де добре – там і батьківщина).
«Посланіє» – від грец. «stello» – посилаю; «epistole», лат. «epistula» – послання, лист. Винахідник цього жанру, поетичних листів-роздумів, що вирізняються особливим стилістичним блиском, – Горацій (зразкові листи у прозі – Ціцерона, Сенеки, Плінія Молодшого, Марка Аврелія, інших авторів; підхопив і продовжив у нас цей жанр – Григорій Сковорода). «Дружнєє посланіє» – бо автори листів адресували їх друзям. Високий (глибокий) стиль – «ненарожденним», «дружнєє посланіє» – бо йдеться про вічне, а не буденне, перелітне; стиль, що наче фіксує якийсь вислів, пасаж чи цілий твір (наприклад, Шевченкова «Молитва», вступ до поеми «Марія» тощо), ставить його понад часом. Цуратись високого – втрачати глибину свого роду, підрубувати корінь, життєву снагу родового дерева…
Овідієві засланецькі листи («Epistulae ex Ponto»), як про це сам автор, морями й суходолами не один лиш місяць добирались до Риму, а на відповідь ледь не рік доводилося чекати вигнанцеві. Сьогодні – то лиш мент, змиг ока. Але набуваючи – втрачаємо. Чекання ж не було порожнім. Були переживання (чи дійшли ті «діти»? чи ждуть їх там, у рідному краї? чи діждуся, вигнанець, відповіді?..) Було те, чим сповнені листи, що в них відчитуємо «між рядками»…
Шевченкове «Дружнєє посланіє», читане й перечитуване, все ж – майже два віки в дорозі. Бо ж воно – постійно свіже, злободенне, пекуче, сповнене закликів. Один із них – ідеться ж про любов – чи не найзворушливіший: «Подивіться на рай тихий, / На свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну…» Таке ж болісне відлуння – в Богдана Лепкого: «О краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах! / Перед тобою гну коліно / І кличу: «Боже в небесах! / За смерть, за муки, за руїну / Верни, верни нам Україну!»…
Та над усім, наприкінці «Посланія», – не змовкаюче і зворушливе (знову ж любов домінує) Шевченкове: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»…
