Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»:
«Ох, якби то мені можна було приїхати до солов’я, – весело було б», – писав Шевченко Григорієві Тарновському. Та не з веселості виспівався «Садок…» (серед інших назв цього твору – й «Вечір на Україні»): до солов’їної пісні дослухáвся Шевченко слухом душі, милий його серцю садок коло хати зором душі бачив – у «пречудовий місяць май» перебував він у стінах петербурзького каземату. Той милий куточок в Україні – усміхався йому, як Франкові усміхалися думи: «Думи, діти мої, / Думи, любі мої, / З усміхнутим лицем / В тій понурій тюрмі!». Як Горацієві «всміхався милий куточок» – мальовниче містечко Тібур (нині Tivoli).
«Якби ви знали, паничі, / Де люде плачуть живучи, / То ви б елегій не творили…» Ще з початкових класів, поряд із «Садком вишневим…», запам’яталась і ця поезія. А «Садок вишневий…» – це справді ідилія (припускають, що звертаючись до «паничів», поет мав на увазі саме ідилію, а не елегію). Ідилія, але, сказати б, філософська, як філософською є Вергілієва поема «Про хліборобство» («Георгіки»). Немає тут, у «Садку…», «пекла», що межує з «раєм» («У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло…»). Є образочок (грец. eidolon) – віконце, крізь яке, перебуваючи в темному казематі, Шевченко дивиться у світ своєї мрії, загалом мрії людства – про гармонійне, близьке до природи життя.
Але не про те, яким люди жили в «золотому» віці, радше про те, яким його бачив у своїх «Георгіках» Вергілій – життя не в казковому, де земля без обробітку давала людині все потрібне, а здобутому працею рук, як і працею душі, щасливому віці, де стерлися з людської пам’яті реалії війни: поведе рільник плуга (так бачилось Вергілієві), і раптом з-під лемеша – поржавілий шолом, наконечники ратищ… Подивується оратай не знаним йому речам і поведе плуга далі до мирних обріїв… Тож «Садок вишневий…» – не з тих ідилій, які чи то пером, чи пензлем славлять «щасливе» життя хлібороба – це картина, яку треба відчитувати, у яку треба вслухатися, у світ якої можна б іти впродовж усього життя: класичний твір – відкритий, де ні дна не сягнути, ні межі не дійти.
*
Настрій – ось із чого варто б розпочати входження у світ «Садка вишневого…», настрій вечора, та ще й травневого («Майський вечір» – ще одна назва «Садка…»). Із того прощального вечірнього світла, в якому мовби купається вся природа – Im Abendsonnenschein, як це, використовуючи можливості німецької мови, дав нам відчути Гайнріх Гайне у своїй знаменитій «Лорелеї». Вечір – це своєрідний «камертон», що налаштовує людей, де й коли б вони не жили, на дивний, що й окреслити його нелегко, вечірній настрій – стан душі.
У ньому – роздуми: над днем, який пройшов, над «сонечком ясним», з яким прощаємось, якого затримуємо («…ти ще не сідай») над Вечором (Геспером, Веспером – у греків і римлян), що зганяє з пасовищ усяку худібку, над «божественною Ніччю», на порозі якої стоїмо (вона ж – «як море…»), над таїною сну, над вістункою Вічності – першою зіркою, що скликує до вечері, до бесіди, до тихої пісні, ще тихішої – молитви («Пішла в садок у вишневий, / Богу помолилась»), щоб перед тим, аніж ступити в те «море», ми просто зітхнули до тієї «провідної зірки», до Бога…
Роздуми або – задума… Коли погляд зупиняється на цьому ж таки сонці, яке, видовжуючи тіні, й собі, хоч і «невтомне», йде за обрій, на спочинок, на людях, на тій же худібці, що вертається з поля, з пасовищ… Картини, які або залишаються перед очима на якийсь час, або тривають уже перед очима душі, спонукають до тих роздумів, до поезії… Тяглість образів, мотивів, ідей і, що найзворушливіше, – настроїв…
Вона, ця поезія, густий настрій надвечір’я, – у першій Вергілієвій еклозі (з «Буколік», тобто «Пастуших пісень»), що є зразком глибокої людяності й найвищої поетичної майстерності. Ось її кінцівка – погляд: «А вдалині оно, глянь, над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні». А ось – погляд Горація (із другого епода): «А як приємно із-за столу бачити, / Як, з поля повертаючись, / Воли ступають…» А далі (це вже із сатири): «Ночі, вечері божественні!.. / Вогнище… друзі: із ними / бесіда теж до смаку… / У зборі – й вся наша челядь…»
*
Шевченків «Садок…» – черговий, особливої ваги крок у світ вечорових настроїв. Тут немає роздумів. Але кожен образ (зоровий чи звуковий) спонукає до роздумів, кличе у мандрівку стежками духовного (тут – радше душевного) простору. Продекламувати «Садок» чи проспівати його – це пробігти по тих образах, не зазирнувши в їхню глибину, уподібнити цю чи не найповажнішу поезію до дитячого віршика чи пісеньки…
Шевченків «Садок вишневий…» вимагає необхідної для глибокого прочитання, отже співтворчості з автором, і тиші, й самотності. Не хочемо ж, відчитуючи в читальні якийсь твір, чи в картинній галереї – картину, щоб нам у цьому «допомагали», хай і майстерні, декламування цих рядків чи підібрана до них музика…
«Садок…» – це не лірика в пісенному значенні слова, не діалог («Зоре моя вечірняя…»), не роздуми («Думи мої…), не спогади («І досі сниться: під горою…»), твір не пісенної, баладної тональності («Утоптала стежечку…», «За байраком байрак…), не пейзажні ліричні вступи («Реве та стогне Дніпр широкий…», «По діброві вітер виє…») – не те, що народилося для пісні, стало нею. Це, зауважмо ще раз, – чергування «картин»: для зору («Садок вишневий коло хати») – й слуху («Хрущі над вишнями гудуть»)…
Побудьмо в цьому вечорі, послухаймо його, подивуймось йому, зупинімось на тій дивній часовій межі, що є своєрідною «метаморфозою» – перевтіленням дня у ніч, як про це улюблений античний поет і, зважмося на це слово, духовний побратим нашого Кобзаря – Овідій: «День уже звільна межі добігав, пора наставала, / Що ані світлом її, ані потемком годі назвати, / Радше – зі світлом сусідство іще нерішучої ночі»…
(далі буде)
