Кождий думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть…
«Сідайте, отче…» – якась жінка в маршрутці до поважного віку й такої ж поважної постави священника. – «Е ні!.. Як стою – то їду, а як сиджу, то мене везуть»… Добрих два десятки років минуло, а й досі бачу масивне, що світиться добротою, обличчя, чую теплий, грудний голос того сивобородого опасистого отця, що не скупився на мудро всміхнене слівце (часто їхав у тій маршрутці); не проминав нагоди й до дитини промовити, ще й цукеркою присмачував сказане…
За живою фразою – живі образи… Навіть віршові рядки проснувалися: «Драбиняки… На них, у звоях пилу, / Рожевого димку, стійма, – хлопи. / Час підганяє: сонце йде до схилу, / А в полі, у полукіпках, – снопи. / У жилавих руках – напнуті віжки… / І ґазди, і чубаті парубки… / Стоять в розгоні, то тобі не пішки – / Й на сонце час од часу – з-під руки»…
А далі?.. – «…далі – вже не возовиця, / А вивози: везуть в чужі світи… / Повстанців-парубків суворі лиця… / В Березові – березові хрести…»
А там – пригадався й Фаетон, що випросив у свого батька, Геліоса, сонячну колісницю, та не впорався з безсмертними кіньми: нажахані незнаними сузір’ями (Лев, Скорпіон, Рак…), в шаленому розгоні понесли вони, розгубленого, небесними манівцями до світової пожежі, до загибелі… Фаетон стояв на колісниці, та не їхав – коні везли його: стійкості потрібні знання, потрібен досвід…
Космічні пейзажі привели й до відомої, з книги Еклезіястової, сентенції: «Покоління приходять і покоління відходять, а земля віковічно стоїть»… Людина відчувала під ногами несхитну твердь… Відчувала, аж поки не побачила тієї «несхитності» – порошинкою на узбіччі нашої Галактики, Чумацького (Молочного) Шляху…
Але Земля – таки Земля: «…краплю, щоб в бою сильніше стояти, / Дай і мені». У Франковій апострофі вчувається відлуння міфу про Антея – непереможного, поки торкався матері-Землі… Земля – і рука Господня: «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню, / І один чую дотик іще – / Дивну руку Господню»… Дотик – і саме ім’я: «Господнє ім’я – несхитна вежа»…. Людина – в пошуках опори, стійкості…
Далі – дорога до давньої Еллади, до Зенона, засновника стоїчної школи (збирались в афінській розмальованому залі, портику, stoa poikile, звідки й назва – «стоїки»). А звідти – до римських стоїків, до Сенеки… А вже від них – і до нашого козацтва (старшина знала латину), якому так імпонували стоїчні засади: зневага до багатства, до болю, несхитність у боротьбі за своє, вірність товариству, нескореність самій Фортуні…
«Терпи, козаче, отаманом будеш»… Кличе в дорогу й цей вислів. Знову ж – до Рима, взятого в облогу етрусками: у табір їхнього царя Порсени, щоб убити його, проник римський юнак Муцій. Спроба не вдалася. Сміливця схопили, розпекли залізо, щоб допитувати. Той – сам поклав руку в огонь і, поки правицю пожирав жар, юнак, незморгно дивлячись Порсені в вічі, проскандував: «Ми – всі тут такі, не лише я»… Цар відпустив юнака (тоді ще й у ворогові шанували мужність), зняв облогу… В нагороду Муцієві надали ділянку землі з садами, а він собі – прізвисько Сцевола (шульга)…
«Нехай гнеться лоза, а ти, дубе, кріпись – / Ти рости та рости, не хились, не кривись!» (Ст. Руданський, «До дуба»). Але й дуб гнеться: «Віє вітер, віє буйний, дуба нагинає». Стійкість – це водночас гнучкість, уміння стосуватись до обставин, змінити позицію, відхилитись (чи відступити), щоб завдати ще сильнішого удару: що далі відтягнута тятива, то стрімкіший лет стріли. Стійкість (лат. «сonstantia») – це мірний, впорядкований рух, наприклад, зірок на небі: «constantia stellarum»…
На зміну негнучкому, по-дикунськи безстрашному Ахіллові, прийшла людина нового типу – Одіссей, «на всеє зле проворний» (такий епітет, за зразком Гомера, – в «українського» Енея); не силою ж хитромудрий Ітакієць переміг велетня Поліфема, як і наш Лис Микита – Ведмедя й інших «воріженьків». Що вже казати про наших козаків-характерників?..
Але повернімось до Степана Руданського. Його «Дуб» – творче наслідування того образу, що у Вергілієвій «Енеїді» (дуб у Вергілія верхів’ям сягає Олімпу, коренем – Тартару; в Руданського – «неба» й «пекла»). Вертикаль, якої маємо триматись: її вершина – Бог; основа – земля, глибокий корінь родового дерева; на рідній землі – батько-мати, своя хата, в якій – «своя й правда, / І сила і воля»; своя мова… Кажемо: «З Богом! Це наша земля, наша хата, наша мова, наша мати Україна!..» (про таку вертикаль – Ігор Мойсеїв у праці «Храм української культури»). Отож, поезія Степана Руданського «До дуба» – досконала поетична «формула», чітке бачення того, як нам, сьогоднішнім, бути у глобалізованому світі, як, озираючи його, йдучи до нього, залишатися собою, як бути стійкими…
Зайве й нагадувати, яких зусиль докладала тоталітарна система, щоби повалити цю вертикаль: боротьба з релігією, з мовою, зі святим словом «мати», з нашою землею, за яку нині стоїмо, врешті і з хатою («Это еще неизвестно, о какой хате они поют», – мав застереження «шибко бдительный товарищ», вилучаючи з репертуару шкільного вечора пісню, що зі словами: «Через нашу хату вже качки летять»).
* * *
Раз уже йшлося про дуб, один із символів стійкості й незборної, що від нашої землі, богатирської сили (згадаймо хоча б Івана Піддубного), то зупинімо погляд на такій милій нам картині (Шевченко малює словом), де водночас і ностальгійна журба – й наша несхитна міць, одвічне прагнення волі:
…………………………..
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самітній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє…
Зупинімо погляд… Римляни – уточнили б: «погляд душі», бо тут від кожного слова «серце б’ється – ожива». Оживає і той козак («хлоп, як дуб»), нагадуючи, що всі ми зі співучого, душевного, але й твердого – «козацького роду»…
zbruc.eu
Прокоментуєте?
