Грабал Б. Занадто гучна самотність. Роман / Переклад із чеської Ірини Забіяки. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2020
Тридцять п’ять років Гантя працює в пункті збору старого паперу. Кожного вечора рятує з щелеп свого гідравлічного преса книги, несе їх додому і наповнює ними свій будинок. За ці тридцять п’ять років він наносив дві тонни книг і мимохіть здобув освіту, тож вже й не знає, які думки його власні, а які він запозичив у Лао-цзи чи Канта, Шопенгауера чи Геґеля.
«Занадто гучна самотність» — найвідоміший роман класика чеської літератури Богуміла Грабала, лірична історія, у якій поєднались захоплення філософією і досвід роботи в пункті прийому макулатури, оповідач-за-кухлем-пива й подорожі Прагою, любов до людей і безмежна віддаленість від них, легкість і нестерпність буття.
Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору ста¬рого паперу, така вона, моя любовна історія. Трид¬цять п’ять років пресую старий папір і книги, трид¬цять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресу-вав десь із тридцять центнерів, я джбан, повний жи¬вої і мертвої води, лиш трошки нахили — й поте¬чуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, чи¬таючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин. Так за місяць я пресую десь двадцять центнерів книжок, але щоб мати силу на таку милу Господу працю, за тридцять п’ять років я випив стільки світлого пива, що ним можна було б наповнити п’ят¬десятиметровий басейн чи всі посудини для різдвя¬них коропів 1. Так я мимохіть помудрішав і нині пе¬реконуюсь, що мій мозок — це спресовані гідравлічним пресом думки, пакунки ідей, а моя го¬лова з вигорілим волоссям — горішок Попелюшки, і знаю я, що ще кращими, напевно, були часи, коли всі мудрощі були записані лиш у людській пам’яті, тоді, якби комусь заманулося спресувати книги, він мусив би пресувати людські голови, але й це б не до¬помогло, бо правильні думки приходять іззовні, вони поруч із нами, наче ті макарони в бідончику 2, тому Коніаші 3 по всьому світу марно палять книги, якщо вже в тих книгах записано щось справжнє, чується тільки тихий сміх палених книг, адже путня книжка завжди вказує кудись назовні. Я купив собі малень¬кий додавач, і помножувач, і видобувач кореня, таку машинку, як нагрудна кишенька, й, набравшись смі¬ливості, відкрутив задню стінку, й радісно стрепе¬нувся, бо ж із умиротворенням знайшов усередині рахівниці маленьку дощечку, розміром десь із по¬штову марку, завтовшки з десять листків паперу, і більше нічого, крім повітря, наповненого варіаціями математики. Коли мої очі дістаються до вартісної книги, коли я прибираю видрукувані слова, від тек¬сту теж не лишається нічого, крім нематеріальних думок, що літають у повітрі, відпочивають у повітрі, живляться повітрям і в повітря повертаються, адже все врешті-решт — повітря, мов кров, яка є в святій гостії і водночас її там немає. Тридцять п’ять років я пакую старий папір і книги й живу в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я живу в колишньому королівстві, де лишається звичка й нав’язлива ідея терпляче пресувати собі в голову думки і образи, що приносять невимовну радість і ще більший жаль, я живу серед людей, які за пакунок спресованих думок готові віддати життя. І от зараз це все повторюється в мені, тридцять п’ять років я натискаю зелену й червону кнопку преса, ті самі тридцять п’ять років п’ю джбани пива не заради самого пиття, бо жахливо боюся п’яниць, я п’ю, щоб допомогти собі думати, щоб легше дістатися до самого серця текстів, адже те, що я читаю, воно не для забави, не для того, щоб якось згаяти час або чимшвидше заснути, я той, хто живе в країні, де п’ят¬надцять поколінь уміють читати й писати, я п’ю, щоб уже ніколи не заснути від читання, щоб мати від читання дрижаки, адже я поділяю думку Геґеля про те, що шляхетна людина — не завжди шляхтич, а злочинець — не завжди вбивця. Якби я вмів писа¬ти, то написав би книгу про велике щастя й велике нещастя людське. Книжками і з книжок навчився я, що небеса зовсім не гуманні, і людина, яка думає інакше, теж не гуманна, і не тому, що не хоче, а тому, що це суперечить правильному мисленню. Під моїми руками й у моєму гідравлічному пресі гинуть дивовижні книги, а я цьому потоку й теку¬чості запобігти не можу. Я просто ніжний різник. Книги навчили мене милуватись і радіти спусто-шенням, я обожнюю хмарні зливи й бригади, що зносять будівлі, стою й годинами дивлюсь, як піро¬техніки злагоджено, ніби накачуючи здоровенні по¬кришки, підривають цілі квартали будинків, цілу вулицю, я до останку не можу надивитися на ту пер¬шу секунду, яка піднімає всі цеглини, камені й бал¬ки, а потім настає мить, коли будинки сповзають тихо, ніби сукні, як океанський пароплав після ви¬буху котлів — швидко на морське дно. Я стою в хма¬рі пилу й музиці тріскотіння і міркую про свою ро¬боту в глибокому підвалі, де стоїть мій прес, за яким я працюю тридцять п’ять років при світлі лампочок, чую, як нагорі у дворі походжають кроки, і через отвір у стелі підвалу бачу, як із неба сиплються роги достатку, вмісти мішків, ящиків і коробок, котрі ви¬сипають в отвір посеред двору старий папір, зів’ялі рослини з квіткарень, папери від оптовиків, давні програмки й квитки, обгортки від ескімо і морозива «Поларка», поквецяні під час фарбування кімнат ар¬куші, багацько вологого й закривавленого паперу з різниць, гострі відрізки з фотоательє, вміст кабінет¬них смітників зі стрічками для друкарських маши¬нок, букети на минулі дні народження та іменини, іноді мені в підвал падає бруківка, загорнута в газету, щоб папір важив більше, чи випадково викинуті ножики й ножиці для картону, молоточки і цвяходе¬ри, різницькі ножі й горнятка із засохлою чорною кавою, а часом навіть зів’ялий весільний букет чи новий штучний похоронний вінок. І все це я трид¬цять п’ять років пресую своїм гідравлічним пресом, тричі на тиждень вантажівки відвозять мої пакунки на вокзал до вагонів, а потім далі на паперову фабри¬ку, щоб там робітники розрізали дроти й кинули мою роботу в луги та кислоти, де розчиняються на¬віть леза бритв, якими я постійно ріжу собі руки. Але як у каламуті річки, що тече між заводів, може рап¬том заблищати гарна рибка, так і в потоці старого паперу зблискує часом корінець рідкісної книги, і я, засліплений, мушу відвести очі, перш ніж її ви¬ловлю, витру фартухом, розкрию й принюхаюся до тексту, а потім, наче ворожачи по-гомерівськи, про¬читаю перше речення, на якому зупиниться погляд, і тільки тоді вкладу серед інших рідкісних знахідок у ящик, застелений святими образами, які мені ви¬падково хтось висипав у підвал разом із молитовни¬ками. Це моя богослужба, мій ритуал — не тільки прочитати кожну таку книжку, а й після прочитання покласти її в кожен пакунок, адже кожен пакунок я маю оздобити, передавши йому свій характер, свій підпис. Це моя турбота, кожен пакунок має бути інакшим, кожного робочого дня я маю лишатися в підвалі на дві години довше, приходити на роботу раніше, іноді мушу працювати по суботах, щоб спре¬сувати цю безкінечну гору старого паперу. Минулого місяця мені привезли і вкинули до підвалу шість центнерів репродукцій славетних майстрів, шість центнерів вологих рембрандтів, галсів, моне, мане, клімтів, сезаннів та інших важковаговиків європей¬ського живопису, тож кожен пакунок я тепер оздо¬блюю по боках репродукціями, і ввечері, коли па¬кунки стоять у черзі біля ліфта, не можу надивитися на цю красу, прикрашену по боках то «Нічною вар¬тою», то «Саскією», то «Сніданком на траві», то «Бу¬динком повішеного», то «Ґернікою». Крім того, лиш я в цілому світі знаю, що в серці кожного пакунка ховається то відкритий «Фауст», то «Дон Карлос», що між огидним папером скривавлених кришок лежить «Гіперіон», а всередині пакунка мішків від цементу відпочиває «Так казав Заратустра». Тільки я в цілому світі знаю, в якому пакунку, ніби у гробниці, лежать Ґете і Шіллер, де Гельдерлін, а де Ніцше. Тож у пев¬ному сенсі я сам собі водночас митець і глядач, тому щодня я такий збідований і до смерті втомлений, роз’ятрений і шокований, і щоб зменшити й примен¬шити цю величезну втрату, я п’ю джбан за джбаном пиво, й дорогою по пиво до Гусенських у мене лиша¬ється достатньо часу, щоб медитувати і мріяти про те, яким буде мій наступний пакунок.
