Спішать, тікають, московити, –
Вже настрілялись, нагребли.
Та намагаються добити,
Кого зламати не змогли.
Їх танки – вкриті килимами,
У люках видно меблі й крам.
Кричить розбитими хрестами
Зруйнований столітній храм.
Мов ураган, немов хвороба,
У селах, фермах смерті тінь, –
Лежить постріляна худоба
І, як людина, стогне кінь.
Яку ж це душу треба мати,
Пекельну, як у сатани,
Щоб все живе перестріляти
І без жалю, і без вини!
Вони ще прагнуть жертв і оргій,
Яких не знали небеса…
Але підняв уже Георгій
Свого священного списа.
Як грім впаде на дикі орди,
Покриє їхнім трупом шлях,
А на землі – велично й гордо,
Замайорить наш рідний стяг.
Ще кремль недобитків гуртує,
І найманців вербує десь…
А світ нам щиро аплодує, –
За стійкість, вірність і за честь!
Прокоментуєте?
