Напередодні Всесвітнього дня письменника в Запорізькому педагогічному коледжі відбулася творча зустріч членів Національної спілки письменників України Валентина Северинюка, Віри Шмиги й Пилипа Юрика зі студентами й педагогами цього закладу. У бібліотеку прийшли учні групи «Б» другого курсу за спеціальністю «Початкова освіта» (класний керівник Олена Шестопал).
Учителька Олена Руденко повідомила присутнім про прийдешнє свято літераторів, побажала їм творчого натхнення й вагомих здобутків у цій роботі.
Поетеса Віра Шмига закінчила свого часу цей педагогічний коледж, працювала вихователем у дитсадку, потім — бібліотекаркою.
— Бібліотека для мене – рідне місце, 15 років я працювала в книгозбірні технічного університету. Дуже подобалося постійно мати справу з книгами. Саме про це – мій вірш «Стара книжка».
Віра прочитала цей твір і зазначила, що 25 лютого весь світ відзначав 150 років від дня народження Лесі Українки:
— Сподіваюся, що не я сама надихалась її творами.
Процитувала пані Віра найбільш відомі рядки із створів видатної поетеси. Пригадала подію з нагоди сторіччя від дня смерті Лариси Петрівни на її батьківщині – у селі Колодяжне Ковельського району на Волині, де розташоване помістя Косачів (білий і сірий будиночки). В одному з них колись спеціально обладнали невелику сцену. Леся була й сценаристкою, й декораторкою. Зазвичай у музеях обмежений доступ до експонатів, але семи письменникам з усією України, які прибули на ці пам’ятні заходи, дозволили піднятися на сцену й прочитати свої твори. Це, за словами Віри Шмиги, було незабутнє враження!
— Часто в письменників запитують, як народжуються вірші. У мене одного разу трапилося так: їхала в тролейбусі, дивилася замріяно у вікно, а коли зістрибнула – народився рядочок. А потім уже допрацювала. Я знайшла свої давні вірші про те, як люди пишуть поезію. Його прочитаю вам.
За дорученням голови ЗОО НСПУ Ольги Стадниченко поетеса подарувала бібліотеці хрестоматію «Література Запорізького краю». Прикметно, що одна з викладачок педагогічного коледжу Наталя Валішенко також долучилася до укладання цього фоліанту (написала рецензію на твори одного з членів НСПУ).
Прочитала пані Віра і свій вірш про весну й презентувала нову збірку «Між космосом і вокзалом». Розповіла, чому так називається її книжка. На завершення письменниця продекламувала поезію «Молитва».
Валентин Северинюк працює у Класичному приватному університеті, кандидат наук, за фахом – історик, політолог, правознавець.
— Так сталося, що реалізував свою внутрішню потребу: починав писати колись давно для себе, а зараз уже займаюся цим більш серйозно, — повідомив він. — Утішений був побачити свою книгу «Україна козацька». Вона присвячена нашій історії періоду Запорозького козацтва. Її особливість у тому, що це не просто художній твір, оскільки там немає жодного персонажу, мною придуманого, – усі особи реальні. Підкріплене все довідковим апаратом: посиланням на першоджерела, біографії тощо. Оскільки я виробив для себе такий стиль (називаю його «поетична документалістика»), то й пишу в ньому. Цей твір я подарував вашій бібліотеці.
Книгу «Отак ми дружили з Москвою» пан Валентин писав із відчуттям глибокої трагедії. У ній він шукав відповідь щодо російської агресії, окупації Криму й частини Донбасу. Тоді була несподіванка й неясність того, що відбудеться, та необхідність дати відповідь: що сталося з нами. Адже так довго говорили про дружбу двох народів і двох республік.
Ця книга – роздум, яку я починаю передмовою. Є тут текст літературний, є науковий, є коментарі тих подій. Немає вигаданих персонажів.
Нинішня війна, на думку поета, глибина драми, того знівечення наших українських душ, яке ми свого часу пережили. Називалося це зросійщенням. Книгу видали в Тернополі.
Пан Валентин зачитав уривки з поеми, зокрема й завершальну її частину.
Поетична збірка «Березовий сік» написана ним під весняний настрій. Автор розповів, що в ній три розділи, один із них – «Адамові діти», біблійна оповідь про добро і зло, із чого почалася людина, хто її створив, як воно було в ті далекі часи і як людині залишитися людиною.
— Ми повинні відчувати своє людське призначення, відтак – що ж нас робить людьми, у який момент цивілізація усвідомила себе як щось інше від просто живих істот. Як утриматися на цій хвилі людськості, аби не перетворитися знов у своїх далеких предків? Які не мали уявлення про добро і зло, про мораль, любов, відповідальність, турботу, життя, смерть. Ми все маємо цінувати.
Поет продекламував вірші «Плоть і дух» та «О, ця краса, обрамлена красою».
Пилип Юрик запитав студентів, чи не плутають вони поняття «письменник» і «поет». Адже часто навіть київські радіоведучі кажуть: «Це – поет і письменник». Насправді ж слово «письменник» має широке значення. Воно стосується поетів, прозаїків, драматургів, есеїстів, літературних критиків, літературознавців…
Далі Пилип розповів, що народився й виріс у центрі України – на Черкащині, у найкращому селі Баландине Кам’янського району. Закінчив Звенигородський сільськогосподарський технікум. А Звенигородщина – це Шевченків край, де Великий Кобзар ходив, «малими босими ногами» (Максим Рильський). Тому пощастило майбутньому письменникові ще в 70-ті роки минулого століття побувати в Моринцях, Будищах, де виростав Тарас Шевченко.
Потім Пилип Юрик декламував свої ліричні поезії «Мамин хліб», «Лицарі України», «Мамині рушники», «Учительці» (до речі, частину цього вірша помістили на пам’ятник його першій учительці Олександрі Юхимівні). Розповів літератор, що за першої ж нагоди їздить із волонтерами на передову, виступає перед бійцями в госпіталі.
— Вдячний їм за те, що захищають нас від кровожерної орди, — зазначив Пилип Юрик. – Бо якби не вони – нам довелося б ховатися в підвали від бомб, снарядів і куль.
Поет присвятив українським бійцям вірша «Орлині душі». Також він прочитав свій поетичний твір «Кінь Сагайдачного» про похід славного гетьмана з Військом Запорозьким Низовим під Москву.
На закінчення задля гарного настрою слухачів він прочитав дві власні гуморески — «Дояр» і «Ваші права!».
Письменники підписали й подарували бібліотеці коледжу свої книги. Педагоги закладу висловили сподівання, що такі зустрічі відбуватимуться й у майбутньому.
Віра СЕРЕДА,
членкиня НСЖУ.
Фото авторки
