Стереотипи — річ стійка, липка і нав’язлива. Тому згадаймо: які асоціації виникають у пересічного українця при згадці про Донеччину? «Всесоюзна кочегарка». Край вугілля і металу. Похмурі терикони, що підпирають небо. Густі дими над промисловими містами, які не здатен розігнати навіть дужий вітрюган із безмежного степу. Футбольна команда «Шахтар» нарешті. Або колишній горе-керівний «проффесор», який мав цікаві знання літератури. Наприклад, українського класика він упевнено звав «Гулак-Артьомовський». Мабуть, згадував місто, що тоді носило назву Артемівськ, та шампанське, яке готували у тамтешніх гіпсових штольнях.
А на відкритті стадіону «Донбас Арена» цей трагікомічний у нашій історії персонаж також цікаво обмовився. Згадуючи рядки місцевого пролетарського поета про Донбас, який ніхто не ставив на коліна, він назвав його «Безсмертний» натомість Безпощадний.
Утім, навіть ці обмовки підказують наступне. Попри імідж споконвік промислового та індустріального краю, саме на Донеччині сто років тому з’явився найперший літературний осередок. Відбувалося це в місті Бахмут, яке тривалий час звалося Артемівськом, а серед найперших наших творчих попередників був і поет Павло Безпощадний.
Вийшли вони із «Забою»
…Що нам, молодим і старшим письменникам, бажали восени 2004-го, коли Донецькому творчому осередку виповнилося аж 80 років? Як водиться, найчастіше зичили дожити аж до 100 літ! І прозою, і віршами.
А у вересні-листопаді 2014 року гучних урочистостей із нагоди ще поважнішої «круглої» дати зовсім не було. Тільки й того, що, спілкуючись із колегами похилого віку, які опинилися в окупованих Донецьку, Горлівці чи Єнакієвому, ми бажали одне одному банально вижити. Про майбутні 100 спілчанських років згадували тільки вряди-годи. І, певна річ, навіть у жахливих прогнозах чи снах не могло нам тоді примаритися, що до 2024 року Бахмут буде не просто загарбаний та знищений, а взагалі зрівняний із землею рашистськими загарбниками…
Так, до цього міста, що стало символом мужності та стійкості захисників України, особлива увага письменників Донбасу. Бо саме там століття тому місцеві літератори, згуртувавшись, започаткували журнал «Забой» (пізніше «Донбас»), а згодом і найперший письменницький осередок.
Серед отих молодих, здібних та ініціативних авторів були відомі тепер літератори: Володимир Сосюра, Борис Горбатов, Юрій Чорний-Діденко, Іван Ле, Григорій Баглюк, Павло Безпощадний, Василь Гайворонський, Фелікс Ковалевський.
Варто нагадати, що Бахмут не випадково причетний до виникнення літературного руху та письменницької організації. У 1920 році місто стало центром Донецької губернії, а вже далі статус адміністративної «столиці» області отримав Донецьк (з 1924 по 1961 – Сталіно). І якраз там у 1934 році організували вже Донецьке відділення Спілки письменників України.
Серпень 1928 року, місто Костянтинівка, шахта «Північна». Місцеві літератори – автори «Забою»(зліва направо): Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павлівський
Архіви підказують, що перед початком Другої світової війни у творчому осередку літераторів було не густо: 7 членів та 2 кандидати. Майже всі вони загинули на фронтах тодішньої кривавої бійні. На меморіальній дошці, встановленій на приміщені спілки, викарбувані їх імена: Андрій Бронський, Кость Герасименко, Дмитро Надіїн, Дем’ян Семенов, а також Борис Котов, який був посмертно удостоєний звання Герой Радянського Союзу.
Відроджувати обласну письменницьку організацію розпочали через рік після звільнення від фашистів Донецька та всього краю. У 1944 році, виконуючи рішення секретаріату СПУ, зі столиці до міста приїхали критик і літературознавець Андрій Клоччя та прозаїк Павло Байдебура, який очолював обласний осередок у 1944-1958 та 1965-1968 роках.
У післявоєнні роки нашу організацію поступово поповнили недавні фронтовики: Володимир Труханов, Олександр Чепіжний, Петро Чебалін, Григорій Володін, Микола Гревцов, Вадим Пеунов. Невдовзі до них додалися трохи молодші колеги Віктор Соколов, Григорій Кривда, Євген Летюк, Лідія Колесникова, Анатолій Мартинов, Іван Костиря, Єгор Гончаров, Петро Бондарчук, Іван Білий, Борис Ластовенко та інші.
Тривалий час керівниками обласної організації СПУ, а далі НСПУ були Іван Мельниченко, Анатолій Кравченко, Станіслав Жуковський та автор цих рядків, якому випало бути на чолі організації у надзвичайно важкий час (2011-2019 роки).
Творчість письменників Донеччини відома далеко за межами краю і свого часу була відповідно вшанована. Лауреатом Державної премії ім. Тараса Шевченка став поет із Краматорська Микола Рибалко. Загальноукраїнською премією ім. Максима Рильського за перекладацьку діяльність відзначені Леонід Кир’яков та Валерій Кіор із Маріуполя. До того ж останній із колег перекладав «Кобзар» Тараса Шевченка під гуркіт вибухів із боку лінії фронту, яка від 2014 року була за якийсь десяток кілометрів від Маріуполя. А премію колега здобув за два роки до знищення свого рідного міста.
Квітень 2005 року. Донецьк. Виїзне засідання секретаріату НСПУ у Донецькій обласній письменницькій організації
Переважна більшість письменників жили і працювали у Донецьку, де й написали свої твори, що здобули широке визнання: Республіканською премією імені Володимира Короленка відзначений прозаїк Іван Костиря, загальноукраїнськими преміями імені В. Винниченка та імені Г. Сковороди вшановані поетичні твори Анатолія Кравченка та Станіслава Жуковського. Премією ім. І.С. Нечуя-Левицького відзначена проза Івана Білого. Лауреатом літературно-мистецької премії ім. Лесі Українки та літературної премії імені Остапа Вишні став прозаїк-сатирик Павло Кущ.
Далі була «руская вєсна»
Перед початком гібридної війни 2014 року та окупації «рускім міром» Донецька на обліку Донецької ОО НСПУ перебували 52 письменники. Наш осередок гуртував довкола себе низку літературних об’єднань, які діяли у Горлівці, Єнакієвому, Маріуполі, Слов’янську та інших містах краю. Молодіжне літературне об’єднання працювало безпосередньо при обласному письменницькому осередку, щороку відбувалися наради молодих авторів у Донецьку та Святогірську.
З ініціативи Донецької ОО НСПУ були започатковані обласні літературні премії імені Павла Байдебури та імені Григорія Кривди, уже розробили проєкт «веселої» премії імені Анатолія Косматенка. У 2013-2014 роках ми встигли підготувати і видати «на-гора» перші дві книги запланованого восьмитомника антології «Сучасна література Донбасу», куди ввійшли твори письменників Донеччини, які жили тут, починаючи з 1924 року і аж до наших днів. Також, «достукавшись» нарешті до обласної влади, провели технічну «революцію»: замінили застарілу комп’ютерну та копіювальну техніку на новеньку й сучасну.
Наприкінці 2013 року «пробили» давно омріяний проєкт облаштування у приміщенні Донецької ОО НСПУ літературного музею Донбасу. Міська влада після низки перемовин, підтримавши таку ініціативу, гарантувала нам фінансову підтримку і перші роботи з облаштування музею мали початися у березні 2014 року.
На жаль, навесні десятирічної давнини біля будинку нашої організації з’явилися не майстри, які б приступили до роботи у майбутньому музеї. Тут уже виросли барикади знавіснілих «братів» та місцевих маргіналів, які взяли в облогу приміщення Донецької ОДА та облради, що поруч.
Небезпечне сусідство змусило нас винести і вивезти до безпечних місць подалі від агресивних антиукраїнських зайд важливі спілчанські документи, печатки та штампи, деякі книги та літературні раритети. І зробили це неспроста. У листопаді 2014 року група проросійських бойовиків, озброєних автоматами, захопили приміщення Донецької ОО НСПУ. Збиваючи замки та вламуючись до нашого офісу, вони фільмували свою «перемогу» на камеру. А у телесюжеті для дезінформаційного «ящика» гордо й публічно підтвердили мотиви цього злочину: мовляв, загарбали наш творчий осередок через відверту проукраїнську позицію його господарів та те, що письменники досі ніде публічно не підтримали «руській мір».
На віджатій з автоматами в руках території загарбники створили свій «Союз пісатєлєй ДНР» і закликали всіх російськомовних літераторів приєднатися до них. До честі моїх колег, навіть ті з них, які не стояли на чіткій проукраїнській позиції, не опустилися до співпраці з цим потворним кодлом.
Немало донецьких колег, зважаючи на реальну загрозу для життя та інші «принади» кремлівської окупації, змушені були залишити рідні домівки і виїхати за межі Донецька. Проте більша частина письменників залишилися в місті. Насамперед це люди похилого віку. На жаль, зважаючи на стан здоров’я та умови, у яких довелося їм виживати, за минулі роки у Донецьку померли колишні керівники Донецької ОО НСПУ та інші письменники, які чимало зробили для становлення і розвитку нашого осередку. Серед них Іван Мельниченко, Анатолій Кравченко, Станіслав Жуковський, Іван Білий, Петро Бондарчук, Борис Ластовенко… І цей похмурий список можна довго продовжувати.
Вересень 2012 року. Донецьк. Після творчого заходу у Донецькій ОО НСПУ
На цьому тлі гідний поваги вчинок нашого ветерана Вадима Пеунова. На той драматичний період учаснику Другої світової війни, автору довжелезної низки книжок було вже 91 рік. Він, етнічний росіянин, адже народився колись в Астрахані, не став миритися із загарбниками і зміг виїхати з Донецька на територію Луганської області, контрольовану українською владою.
Далі буде?..
Реагуючи на складну ситуацію, у 2015 році ми ухвалили спільне рішення про призупинення членства в НСПУ колег, які перебувають на тимчасово окупованих територіях Донеччини. А ще активізували роботу у вільних від окупантів містах, де компактно проживали наші письменники: у Маріуполі та Слов’янську. І навіть у цих умовах змогли подбати про поповнення нашої обласної організації: завдяки підтримці та сприянню з боку керівників НСПУ, у 2014-2019 роках членські квитки отримали 9 письменників із прифронтової Донецької області.
Лютий 2022 року приніс чергові страшні випробування і важкі втрати. Під час безумного штурму Маріуполя рашисти повністю знищили осередок письменників, які жили у приморському місті. До повномасштабного вторгнення ми мали там аж 9 колег. Нині – жодного!
Євген Баль, колишній підводник, капітан першого рангу, патріот і волонтер помер від побоїв після триденних катувань у застінках, де його «виховували» загарбники…
Богдан Слющинський – загинув під час чергового обстрілу: уламок снаряду влучав прямісінько в серце…
Наталія Харакоз, яка у дитячому віці вижила під час окупації Маріуполя фашистами у роки Другої світової війни, під час «визволення» рашистами свого міста померла в одному із сирих напівзруйнованих підвалів…
Валерій Кіор, який переклав «Кобзар» урумською мовою, помер від захворювання під час кремлівської окупації, що не додала йому здоров’я…
Двох маріупольських письменників орки вивезли з міста на територію рф. Доля ще трьох колег досі невідома…
За 100 минулих років в історії Донецької ОО НСПУ вже був не один драматичний період. Та, зазнавши величезних утрат у роки Другої світової війни, свого часу творчий осередок зміг відновити свою діяльність уже після остаточного звільнення краю. Чи є резон і зараз розраховувати на подібний майбутній розвиток подій? Погодьтеся, прогнозувати це дуже важко. Та те, що історія найстарішої письменницької організації заслуговує уваги та поваги, це очевидний факт.
На фоні поважних 100 років моє особисте перебування у Донецькій ОО НСПУ має досить скромний вигляд: менш ніж чверть віку, а, точніше, 22 роки. 8 із них (2011-2019), відведених статутом, працював головою осередку. Далі 4 роки (2019-2023) неформально і добровільно виконував близько 90 відсотків обов’язків нинішнього статутного керівника Донецької ОО НСПУ, який, не маючи досвіду та відповідних людських якостей, потребував такої допомоги і ніколи не відмовлявся від неї. Ще 8 років був заступником голови цілком формально.
Отож, отримавши певний досвід та трохи архівів, вивезених із Донецька, а ще спогади і вцілілі нотатки, спробую написати низку нарисів про цей суттєво поріділий, проте живий, особливий і колоритний осередок-довгожитель письменників Донеччини. Насамперед хочу згадати цікавих і самобутніх колег, із якими колись мав честь працювати поруч. До того ж я залишився серед небагатьох останніх донецьких «могікан», на очах яких творилася історія Донецької ОО НСПУ. І минула, і сучасна.
Павло Кущ
Прокоментуєте?
