До 100-річчя Донецької обласної організації Національної спілки письменників України
Наші колеги живі, поки ми їх пам’ятаємо. Тому серію нарисів про письменників Донеччини свідомо розпочну насамперед із спогадів про людей, які загинули від рук кремлівських неофашистів після початку повномасштабного вторгнення рф до України. Перший у цьому трагічному списку Баль Євген Миколайович.
Остання «автономка»
…Задраївшись у тісному напівзатопленому відсіку, вони відчайдушно продовжували боротися за живучість свого корабля. Водночас боролися ще й за свої життя. І врятуватися мусили або всі, або ніхто з них. Оскільки саме такий залізний закон, написаний кров’ю, діє для екіпажів підводних човнів під час «нештатних» та інших небезпечних ситуацій на холодній і темній глибині. Тому завдяки спільним зусиллям і цього разу матросам, старшинам та офіцерам таки вдалося приборкати пожежу в одному з аварійних відсіків. А після команди з центрального поста: «Диферент на корму!» у втомлених підводників побільшало впевненості побачити високе небо спершу в перископ, а далі нарешті через відкритий люк рубки, звідки у відсіки ввірветься свіже й холодне морське повітря. І хоча зазвичай воно солоне, тепер повітря здаватиметься солодким-пресолодким…
Так, він, морський офіцер, капітан 1-го рангу у відставці Євген Баль побував у подібних аварійних бувальцях, адже служив на підводних човнах понад тридцять років. І, звичайно, неодноразово ходив у автономні плавання, котрі відбувалися в умовах, максимально наближених до бойових. Проте тоді, звісно, ніколи навіть уявити не міг, що найважча «автономка» – остання у житті – випаде на його долю не у морських чи океанських глибинах, а на суші. А точніше, вдома, у своїй хаті на донедавна мирній землі Приазов’я та всієї України.
До його будинку в селі Мелекіне неподалік Маріуполя російські «визволителі» та колаборанти з так званого ОРДО увірвалися 19 березня 2022 року. Озброєні зайди особливо не церемонилися, бо прибули з чіткою метою — схопити господаря без якихось зайвих розмов. Оскільки Євген Баль був відомий у всій окрузі своєю принциповою позицією патріота України.
Ще з лихого 2014 року він самотужки чи з колегами активно займався волонтерською діяльністю. Буваючи у майже всіх гарячих точках прифронтового Приазов’я, офіцер флоту періодично зустрічався з морськими піхотинцями чи прикордонниками та іншими захисниками Маріуполя та України, які тримали оборону у тодішньому південному «Секторі М». Зокрема дарував їм свої книги та бібліотечки української літератури та вів просвітницьку і патріотичну роботу серед молодих бійців. Нерідко, буваючи разом зі старшим колегою на позиціях чи місцях дислокації військових підрозділів, помічав, що для бійців і командирів він скрізь давно «свій». І тому ще й завдяки цьому ми за необхідності мали можливість відвезти книжки тощо туди, куди взагалі не ступала нога журналістів та інших цивільних осіб.
Під час брутального обшуку будинку «визволителі» знайшли кілька фото Євгена Баля з морськими піхотинцями та прикордонниками. А ще натрапили на членський квиток Національної спілки письменників України та книги. Ці знахідки також стали «доказами фашизму».
Також мародери загарбали собі кортик флотського офіцера та морський бінокль, а його самого відвезли до вже також окупованого Мангуша, де у тісному підвалі троє діб піддавали моральним і фізичним знущанням. Затим письменника виштовхали на вулицю, але жорстокі побої стали фатальними навіть для відносно міцного фізично і морально чоловіка у його поважні 78 років. Точніше, на початку квітня Євгену Балю мало виповнилося вже 79, але нелюди не дозволити йому дожити до згаданої дати.
Не вірите? Зламав шаблюку самому Тарапуньці!
У автобіографічній повісті Євген Баля «Меридіани штурмана Барка» читач, певна річ, упізнав самого автора, який популярно розповів про свою флотську службу на морях-океанах. А ось під час наших частих зустрічей старший колега розповідав іще й чимало цікавенних історій зі свого дитинства, які мали б увійти до нової книги. Приміром, якось, згадував він, зробив шкоду навіть самому Тарапуньці – народному артисту УРСР Юрію Тимошенкові. Уявіть: малий хлопчак зламав шаблюку, із якою актор виступав на сцені у якомусь героїчному образі.
Євген Баль народився у місті Кременчук на Полтавщині у театральній родині: батько був режисером, а мама актрисою. «Під час гастролей до нас у гості прийшов дебелий дядько з шаблюкою, яка мені сподобалася найбільше. Я її тягав туди-сюди, аж поки батько не зауважив: мовляв залиш, бо ще зламаєш. А отой дядько тільки засміявся і зауважив, що цю міцну шаблю ніхто ніколи не зламає. Та поки вони пили чай чи щось інше, я серйозно взявся за зброю: стрибав на неї ногами тощо. Коротше, треба було бачити витріщені очі розгубленого актора, коли він побачив свою шаблю, із якої я зумів зробив аж дві половинки…», — посміхаючись згадував старший колега.
Нерідко мій співрозмовник підтверджував: морем «захворів» після прочитання низки книг і перегляду фільмів про моряків та захопливі пригоди. Це правда. Проте ще раніше, виявляється, стався випадок, після якого морську службу активно популяризувала для нього ще й мама. Одного вечора на неї, молоду жінку, на вулиці напали четверо п’яних мерзотників. Її крик, на щастя, почув незнайомий морський офіцер, який був неподалік і поспішив на допомогу. Цей капітан-лейтенант зумів упоратися з нахабами і навіть провів маму додому. Отож, зважаючи ще й на це, хлопець, який ріс за театральними кулісами, своїм майбутнім обрав не сцену, а палубу та відсіки військового корабля.
А знаєте, як він іноді дещо кумедно наближався до морської мрії вже в юнацькому віці? Про цей випадок Євген Баль не міг розповідати без сміху. Отже вже після закінчення школи він працював на одній із шахт Луганської області й уперше зустрів там справжнього моряка-підводника. «Довго ходив за ним слідом, набридав розпитуваннями, розповідав йому про свої морські мрії, а той чоловік якось не витримав і скористався моєю хлоп’ячою довірливістю. Каже мені: якщо я вип’ю пляшку горілки «з горлечка», не відриваючись, тоді обов’язково стану моряком-підводником. І я повірив! Тобто взяв і вихилив спиртне. Мої старші друзі дуже сміялися, проте не довго. Бо ми разом пішли на танці, але далі вони забули про розваги. Їм, бідолахам, довелося не танцювати з дівчатами, а нести мене, немов важку колоду, додому», — сміючись, розповідав він.
Не випадково зараз згадую ці усні та письмові спогади старшого колеги і друга. Адже вони стали темою обговорення під час нашої останньої зустрічі. У листопаді 2021 року ми побачилися у Пущі-Водиці, куди капітан 1-го рангу приїхав до тамтешнього військового санаторію. Гуляючи лісовою зоною, обговорювали наступну книжку письменника, куди мали увійти окремі дитячі та юнацькі веселі пригоди. Євген Миколайович пообіцяв надіслати мені рукопис, і ми дружно виношували абсолютно мирні творчі плани. І вірили, що нову книжку письменника також уподобають читачі, як і всі попередні: «Меридіани штурмана Барка», «Фарватер невідомий», «Хроніки пса Филимона» та інші.
«Все нормально. Тримаємося».
Повертаючись до військово-морської кар’єри Євгена Баля, то вона, без перебільшення, йому вдалася. Після закінчення вищого військово-морського училища ім. Фрунзе у Ленінграді служив на підводних човнах Північного та Тихоокеанського флотів. Горів, тонув і взагалі відчув на собі всю «романтику» тривалої підводної морської одіссеї. Остання його посада – флагманський штурман дивізії ракетних підводних човнів стратегічного призначення.
До чого веду? До того, що у минулому підводник, капітан 1-го рангу, член Національних спілок письменників та журналістів України, людина з великим життєвим досвідом Євген Баль, як ніхто інший, знає, що будь-яке порівняння сухопутних реалій Приазов’я після 24 лютого 2024 року із підводною «автономкою» буде дещо штучним. Адже у відсіках боєздатного човна, нехай навіть вони вигорілі, задимлені, напівзатоплені чи взагалі заповнені водою, за живучість корабля та його екіпажу боряться спеціально і непогано підготовлені для цього дужі чоловіки у смугастих морських тільниках – матроси, старшини та офіцери. А нині у напівтемних підвалах Маріуполя та довколишніх сіл під час обстрілів здригаються і з надією позирають на стелю (не падає?) мирні і переважно цивільні люди старшого віку та малолітні діти… І саме цих некомбатантів з усіх видів потужної зброї обстрілюють схильні до звірячої жорстокості путінські загарбники…
Також велика різниця ще й у тому, що теперішня сухопутна «автономка» нітрохи не навчальна, як було у роки юності морського офіцера, а справжня. А вона, не секрет, неймовірно важка, нестерпна, моторошна, жахлива, нелюдська і водночас антиукраїнська. Оскільки той же Євген Баль у своєму селі залишився майже наодинці серед земляків, більшість яких ніколи не приховували симпатій до «руского міра» і дуже переживали, що Маріуполь у 2014 році не вдалося «визволити» за прикладом Донецька. Буваючи тоді у Мелекіному, я також відчував настрої тамтешніх персон: перебравшись сюди із Донецька після його окупації, ці людці не проклинали московитських окупантів, від яких утекли, а марили триколором і тут, на узбережжі Азовського моря.
Наприкінці лютого — на початку березня 2022 року ми спілкувалися з Євгеном Миколайовичем уривками через часті перебої із зв’язком чи взагалі його відсутність. Утім, попри все, завжди чув у трубці відносно бадьорий голос колеги. А коли не міг говорити, надсилав мені лаконічні повідомлення типу: «Все нормально. Тримаємося».
А своєрідний сигнал «SOS» — моторошну звістку про арешт 19 березня отримав уже від дружини Євгена Баля. Після повідомлень до відповідних структур та консультацій із правозахисниками з’явилися сподівання й обіцяння від «джерел» по той бік лінії фронту, що колегу через день-другий випустять. Зрештою, так і сталося 21 березня: надвечір це підтвердив звісткою сам Євген Миколайович: «Я вдома. Все гаразд».
Утім, наступного дня у телефонній розмові колега таки розповів, що оте «гаразд» є відвертим перебільшенням. Молодих і озброєних «визволителів» нітрохи не зупинило навіть те, що перед ними заслужений морський офіцер, член Національних спілок журналістів і письменників, зрештою немолодий уже чоловік на порозі свого 79-річчя…
Його активно «перевиховували», тобто били чим попало й по чому попало. Тому потерпілий таки підтвердив про деякі серйозні фізичні ушкодження, але оптимістично запевнив, що поступово зможе одужати. Ми ще встигли домовитися: через кілька днів, поки він приходить до тями після жорстоких знущань, спільно з волонтерами запропонуємо йому ймовірний маршрут евакуації, яким уже вдалося «витягти» до України кількох людей із моторошного Маріуполя та довколишніх сіл. Євген Миколайович погодився, хоча раніше про перспективи виїзду навіть говорити не хотів.
І все! Знову настала задовга моторошна пауза мовчання: на дзвінки та повідомлення ні Євген Баль, ні його дружина не відповідали. А ще через тиждень через соціальні мережі до мене донесли моторошну звістку про смерть Євгена Баля. Причиною трагедії всі, хто достеменно знає ситуацію, називають наслідки побоїв та катування ветерана флоту, письменника, журналіста, світлої, чесної, принципової, порядної людини. І насамперед – українця. І саме останнє й не могли йому пробачити рашистські нелюди.
Вдячний керівникам НСПУ, які свого часу підтримали клопотання від Донецької ОО НСПУ, і я встиг вручити Євгенові Балю за його творчу та волонтерську діяльність спілчанську нагороду «Почесна відзнака». А нині, певен, Правління чи Секретаріат Національної спілки письменників України має вийти з клопотанням до органів влади про нагородження Євгена Миколайовича Баля орденом «За мужність». Посмертно.
Павло Кущ
Прокоментуєте?
