Емоційне малярство. Микола Качур: «Не зупиняюся й не заспокоююсь, а перебуваю у постійному творчому пошуку себе як художника…»

0

У рамках редакційного проєкту «Людина у війні» представляємо прикарпатського художника, члена Національної спілки художників України (НСХУ) Миколу КАЧУРА, чиї родинні корені сягають села Велика Тур’я на Долинщині. Серйозно займатися живописом, як наголошує митець, він почав лише понад десять років тому – з 2012-го. Але відтоді так продуктивно працював у малярстві, що вже 2017-го, організувавши перед тим дев’ять всеукраїнських авторських виставок, став членом НСХУ. Роботи Микола Качура – як пейзажні, так і в стилі імпресіонізму чи експресіонізму – насичені авторськими емоціями й водночас є, сказати б, не лише видовищними, а й аналітичними.

Микола Качур наодинці зі своїми творами.

– Пане Миколо, погодьтеся, що нетрадиційно надто довго дрімав у Вас талант художника.

– Мої батьки, родом із Великої Тур’ї, часто їздили на Одещину на заробітки, де я й народився. Але мої дитячі роки й юність минули у рідному селі. У дитинстві, звісно, малюванням я займався – відвідував Долинську дитячу художню школу….

Моя родина пережила гірку долю. Батьки були вірянами-покутниками, тож їх позбавили батьківських прав, а нас із молодшим братом Василем, маленьких, віддали у дитячі будинки. Мене – у Солотвино, а відтак у школу-інтернат для сиріт у Долині, а його – у Гошів, де колись у теперішньому василіянському монастирі на Ясній Горі розташовувався дитячий будинок. У радянські часи я якийсь час працював художником-оформлювачем, а відтак зайнявся будівельним бізнесом – потрібно було заробляти на життя.

– З чого Ви починали як художник?

– Щонайперше завдячую нашим івано-франківським художникам Володимирові Бовшику і Володимирові Сандюку, а також Богданові Кузіву і Богданові Губалю. Вони допомогли мені порадами. До речі, рекомендації для вступу в Національну спілку художників свого часу мені надали В. Сандюк і Б. Губаль. Коли 2014-го я – тоді ще чужа людина у мистецтві – робив свою першу авторську виставку у «Бастіоні», вони мене прийняли як свого, допомагали й підказували, а відтак запрошували до участі у колективних виставках.

Зима у Березівці. (Олія. Полотно).

Зима у Березівці. (Олія. Полотно)

Спершу я малював суто пейзажні картини – олійними фарбами на полотні. А відтак потихеньку почав пробувати себе в абстракції – імпресіонізмі й експресіонізмі. На мою думку, художник має постійно прагнути у своїй творчості до неповторності й шукати себе. Тож я й досі шукаю, хоч і до кінця не знаю, що саме. Так, пейзажі мені вдаються добре, особливо люблю малювати ріки. Але хочу своїми творами не лише розбурхувати емоції, а й передавати якусь інформацію.

Ворохта. Прут. (Олія. Полотно).

Ворохта. Прут. (Олія. Полотно)

– Що для Вас може бути поштовхом до того, щоби взяти в руки пензель?

– Дуже боюся марнувати час, щодня із задоволенням працюю щонайменше вісім годин. І не хочу пропускати жодного дня без такої роботи. Мене потрібно інколи зупиняти, бо кажуть, що працюю аж занадто багато. Але я насолоджуюся цією роботою… У часі війни заглибився й у військову тематику. Є кілька таких робіт: «Козаки не пишуть листа…», «Благословення» та інші.

Повномасштабне вторгнення російських загарбників сприйняв дуже важко. Пригадую, що 24 лютого минулого року зранку, десь о сьомій, вийшов на подвір’я і почув вибухи в аеропорту, який неподалік, та побачив страшний дим. У перші дні від стресу навіть пензля до рук не міг взяти, хоч я й застарий, але хотів братися до зброї та йти захищати Україну чи щось інше робити для її оборони. Думаю, в кожного українця тоді виникало таке бажання. Та з часом з емоціями впорався та адаптувався.

Свою першу виставку на воєнну тематику провів у Дрогобичі в музеї «Дрогобиччина». Представив до трьох десятків художніх полотен патріотичного спрямування, які, образно кажучи, були ще теплими – деякі я згодом ще й допрацьовував. Відгуки були хороші. Музей «Дрогобиччина», розміщений у центрі міста, – культурний заклад, куди люди активно ходять.

Одного разу й свою роботу я виставляв разом з іншими художниками на благодійному аукціоні для потреб ЗСУ.

– А які художні твори, на Ваш погляд, найкраще сприймають люди в часі війни?

– Передусім це мають бути цікаві роботи – щось нове й неповторне, – які будили б не лише емоції, а й думку. Як на мене, серед художніх робіт прикарпатських майстрів яскравих і добрих пейзажів сьогодні не бракує. Але замало тематичних, сюжетних полотен, які, звісно, нелегкі для сприйняття і не завжди приваблюють око, але спонукають поціновувачів до роздумів. Я постійно аналізую художні роботи.

Черче. Світанок. (Олія. Полотно).

Черче. Світанок. (Олія. Полотно)

– Ваші твори у стилі експресіонізму дуже схожі на постерне чи плакатне мистецтво, тому що динамічно й сфокусовано віддзеркалюють нинішні українські реалії.

– Звичайно, в чомусь наслідую інших сучасних художників, зокрема дуже люблю твори американського майстра Мішеля Баскія, вчуся в нього. Але маю виправдання, бо навіть деякі майстри світового рівня, образно кажучи, частково «списували» сюжети в інших побратимів по пензлю. Тож у моїх роботах, думаю, можна вловити дещо від Баскія. А ще – ви праві – риси постерного малярства також подекуди проступають на моїх полотнах останніх років. У сучасному художньому світі панує тенденція позбуватися якихось обмежень, відходу від класики. Всі шукають щось нове. Я бачив справжні шедеври, виконані в такому мистецькому стилі.

Звісно, малюю не для експозицій, їх у мене вже до трьох десятків, бо це для мене другорядне, а передусім – від душі і для душі. Мої художні виставки не раз бачили в Києві, Львові, Івано-Франківську, Коломиї, Дрогобичі та інших містах. Мрію експонувати свої твори і в Одесі – місті художників, але потрібно ще досягти належного для того рівня.

Яремче. Арніка. (Олія. Полотно).

Яремче. Арніка. (Олія. Полотно)

– Ви пробуєте себе в різних напрямах…

– Найбільше працюю в експресіонізмі, а переважає в роботах військова тематична палітра. Але й тут ще вчуся і шукаю себе як художник. Ще не все мені подобається в моїх творах, бо надзвичайно насичені інформацією і важкі для сприйняття. Хочу домогтися, щоб мої роботи сприймалися легко, як пейзажні полотна. Художник і через це має перейти.

– Які означення для своєї художньої творчості Ви вважаєте найбільш доречними чи влучними?

– Моя творчість передовсім – емоційна, але, якщо говорити про довоєнні роботи, то й настроєва і позитивна. Але час такий, що сьогодні мої малярські полотна ще й інформаційні.

Відморожена росія. (Олія. Полотно).

Відморожена росія. (Олія. Полотно)

– Що для Вас важить малярство?

– У малярство я закоханий. Життя минає. І я перебуваю у пошуку, щоб знайти щось особливе своє у творчості, не шкодуючи часу. Навіть не уявляю собі життя, якби не малював. Повторюю, що працюю без відпочинку, отримуючи від цього величезну естетичну втіху. І дружина Ярослава, і сини Назар, Володимир та Микола – вся родина мене підтримує і розуміє, тішаться моєю працею художника.

– Про що ще мрієте, крім персональної виставки в Одесі?

– Звичайно, як і кожен митець, хочу, щоб мої роботи були визнано й вони подобалися. Але щонайперше дотримуюся такого принципу: якщо працюєш, то результат не забариться. Скажу чесно, що ніде не виставляю свої полотна на продаж. Але кілька моїх робіт через соцмережі придбали шанувальники малярства зі США, Словаччини й інших країн. Але таку мрію маю: з сином поїздити по європейських художніх галереях, запропонувати там свої твори для реалізації, та спочатку, щоб не було встидно, потрібно їх довершити. Бо не хочу просто поїхати і розчаруватися. Я маю можливість малювати те, що ношу в серці, що хочу та вмію.

Харків. (Олія. Полотно).

Харків. (Олія. Полотно)

– Миколо Романовичу, крім самовираження, що хочете сказати людям своїм малярським талантом?

– Хочу передати те, що у мене на душі й чим живе моє серце, намагаюся мовою пензля виразити свої емоції, зацікавити, зрушити й привернути людей до того, що на полотні.

– А що Ви найбільше у людині цінуєте?

– Гідність, справжність, чесність і доброту…

…Родинне обійстя Кучурів у селищі Лисці, де сьогодні живе і працює М. Качур, дуже гарне, збудоване зі справжнім смаком. Такий собі рукотворний куточок бойківських і гуцульських дивовиж природи. Видається, що в ньому поєдналися два головні таланти митця – художника і будівельника. Колись давно, побачивши батьківську хату художника Василя Корпанюка в Яворові на Косівщині, яка ніби тримає небеса на своїх раменах, я сказав митцеві, що краса народжує красу – у таких місцинах був би великий гріх розгубити Богом дані таланти. А після відвідин тієї оази, у якій по вісім годин щодня Микола Качур віддається любові до малярства, я зрозумів ще одну істину: таланти без любові мертві. Бо любов – то Господь, головний митець і будівничий нашого життя.

Ігор ЛАЗОРИШИН

galychyna.if.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я