Галина Пагутяк «Урізька готика»

0
108

Докопували  бульбу вже після Покрови, коли світ темний і змучений, а дощ зганяє останнє листя з дерев: нема йому різниці: жовте чи зелене. 

Є книги, які потрапляють до тебе випадково, але на диво вчасно. «Урізька готика» — книга, з якої почалось моє знайомство з творчістю Галини Пагутяк, найкраще в якій, на мою думку, один із найбільш недооцінених творів сучасної української літератури — «Слуга із Добромиля«.

Щоб краще зрозуміти твір, потрібно знати його передісторію, яку описав ще Іван Франко в «Спалення упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.».

Отож, 1831 рік, епідемія холери. В Нагуєвичах семирічний Гаврило розказав дітям, що справжня причина — опирі, але він знає, як їх виявити, і може допомогти. Налякані діти розказують це своїм батькам, і на наступний день, дочекавшись, поки люди зберуться в церкві, починається самосуд. 

Тих, на кого вказав Гаврило, катують, вимагають зізнань та спалюють на терновому та ялівцевому вогнищі. Це здається нереальним (19 століття!), але записи в церковному літописі та описи очевидців говорять про інше. Вражає і той момент, що коли через декілька тижнів в Нагуєвичі приїхала комісія із Самбора, то організатори самосуду відбулись лише штрафами і декількома тижнями в’язниці. При цьому аргументом для їхнього захисту було те, що так і раніше у цих місцях робили, у старих судових записах знайшли схожі прецеденти. 

Галина Пагутяк Готика

Однак, не це найбільше затягує в творі. Атмосфера. Можна вплести у твір безліч цікавих сюжетних поворотів. Можна використати найкращі слова. Можна вставити історичні події, персонажів, таємниці, альтернативні історії. Але якщо у вас немає атмосфери — книга буде пустою.

В “Урізькій готиці” атмосфера окутує з першої сторінки. Осіння дощова сірість десь посеред Карпат. Містична історія, яка бере свій початок біля вогнища ще тоді, в 1831-му. Люди, кожному з яких є що розказати, та чи є в цьому сенс? Подорож світового волоцюги, як він сам себе назвав, що рухається із Заходу на Схід. Це історія про приреченість і одночасно втечу з неї. Смерть і життя. Замкнутість у власноруч зробленій клітці і відкритість світу, новим людям та місцям. Історія, яку чомусь важко уявити в іншу пору, окрім як восени.

Пять відтінків осенів

Безнадія Болеслава Комарницького. Безнадія затягує нас. Сіре небо. Безнадія і зневіра тримає нас і не відпускає. Людина, яка ще не мертва, але вже і не жива. Болеслав програв свою боротьбу навіть без боротьби. Його шлях — це спроба втечі, заховатись далеко на окраїнах Імперії. Змінити день на ніч, щоб ніхто його не бачив. Однак, від себе нікуди не втечеш, зміна краєвидів навколо не може врятувати того, хто втратив життя. Свого часу його від смерті врятував Фотограф, однак того, хто вже помер в душі, повернути до цього світу не вийде.

Пагутяк книги про містику

Боротьба Петра. Як довго ви можете боротись з ворогом, який насправді завжди живе у вас всередині? Як довго можна прагнути бути людиною, коли ти народжений опирем? Так, нехай Петро програв цю боротьбу, програв саме тоді, коли з’явився шанс втекти за океан. Опирі так просто не відпустять свого, навіть якщо він колись їх полишив — кров не зміниш, та і подих помсти за смерть батька окутує майбутнє. Але це не причина припиняти боротьбу. Змиритись із темрявою — ось справжня поразка. 

Спокій отця Антонія — сприйняття і умиротворення. Знайти своє місце у цьому світі та примиритись із власними думками. Правда, для цього йому потрібно було втратити все, що любив — батьків, дружину, мрію про чернече життя, та повернутись у місце, де народився.  Однак Антоній просто віддає себе часу і ритму життя. Хтось народився, хтось помер, дерева у саду, які він садив в дитинстві з дідом, вже засохли, а значить, потрібно досадити нові. І лише гори і небо залишаються такими, як були. То, може, варто просто знайти гармонію?

Пошук Фотографа Юліана. Складно сказати, кого він шукав — нових вражень? відповідей? самого себе? Чи, можливо, це пошук чогось, щоб загубити себе? Зрештою, людина народжена на кораблі, приречена на вічні подорожі. Звучить дивно, але, можливо, дім — це не якесь конкретне місце, а, власне, дорога та нові місця? Може, в тому і є справжнє його значення — знайти те, про що сам не здогадуєшся? Шукаючи те, про що знаєш чи здогадуєшся, ти знаходиш те, що вже відомо. Їдучи дорогою, якою ніколи не ходив, у місто, де ніколи не був і нічого не знаєш… зрештою, не всі запитання вимагають відповідей, і не всі відповіді справді потрібні.

Книги про осінь

Надія Влодека. Коли немає чого втрачати, чого б не ризикнути? І зрештою, чим ми ризикуємо?  Боятись втратити те, що і так не любиш, що не приносить тобі радості? Так, можна вже більше ніколи не віднайти хай крихкої і неприємної, та все ж стабільності. Можна навічно залишитись десь у хвилях великої води, що зветься Атлантичним океаном, у цій подорожі до Нового світу. Але, якщо перестати боятись, якщо згадати, що життя має свій кінець, і більше шансу змінити його не буде — можливо, варто спробувати? Якщо ходити колами, незалежно з якою швидкістю, в майбутнє чи в минуле, ви завжди будете приходити туди, де вже були. І тільки розірвавши його, ми справді можемо щось змінити.

Зрештою, коли ще змінювати життя, як не восени ?

Ярослав Пелюшенко

Джерело: «Читай»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я