У середу 4 листопада 1801 року в містечку Іллінці (нині смт Вінницької обл.) народився Северин Гощинський. Його батько Юзеф Гощинський походив із мазовецької шляхетської родини; воював у кампанії 1792 року артилеристом, а після поділу Польщі пішов на службу до князів Сангушків, котрі мали маєтності в Славуті на нинішній Хмельниччині. Там і одружився з дочкою службовця князівського маєтку зі Славути Францішки Гуровської. Оскільки володіння магнатів були розкидані по Україні, то йому доводилось довго працювати в різних місцевостях. Намагаючись прогодувати велику родину, а дітей було у Гощинських десятеро, батько працював винокуром, економом, управителем маєтків по всій Правобережній Україні.
Дитинство Северина Гощинського було, як у Колобка: постійні переїзди. Через рік родина переїхала в село Сьомаки, де батько був управителем власника Сьомаків Антонія Прушинського. Багате на легенди й повір’я село вплинуло на малого. Жвавий непосида Северин ставав тихим, сумирним, коли йшов на місцеве кладовище, де нібито в роки лихоліття церква не згоріла, а пішла під землю. Заклякав, коли притулявся до землі, щоб почути дзвони храму. Жила родина Северина в с. Семашки біля Славути й у м. Новокостянтинові Волинської губернії (тепер Хмельницька обл.), але незабаром батька перевели на нове місце, і сина відвезли до Славути, під опіку діда з бабою. Початкову освіту Северин Гощинський отримав спочатку дома та в Славуті у бабці, потім навчався в польській школі в Славуті. Змалку хлопчина нагадував ртуть: жвавий, запальний, непокірний, гарячковий. Коли Северин потрапив на очі князеві Сангушку, той добродушно назвав малого «гайдамакою».
У селі Заславі він пішов до парафіяльної школи лазаритів, продовжив навчання у селі Межирічу (Корецькому) у францисканців. Через три роки тринадцятилітній Северин навчався в середній школі Вінниці, хоч йому довелося знову йти в перший клас. Одначе хлопець радів, бо там гуманітарні науки були на вищому рівні, ніж в Кременецькому ліцеї. Гощинський учився добре, але характер брав своє: любимчик ксьондза-префекта увійшов у затяте протистояння з директором. Коли ж хлопця примушували до послуху тілесними покараннями, то він заявляв, що відчуває не біль, а лише «істотну розкіш». Правда, це не зашкодило закінчити курс наук із похвальним листом, з яким у 1814–му батько віддав його до Вінницької гімназії. У гімназії Северин товаришував із Тимком Падурою. По суті, вони були родичами: Падура-старший був хрещеним батьком Северина, обоє народилися в один рік у Іллінцях. Приятелі-поляки розмовляли виключно українською мовою, захоплювалися історичними піснями та оповіданнями з життя козаків, слухали співи кобзарів і лірників про далеке минуле; самі гарно співали рідних пісень. Коли вони познайомилися з творами Байрона та Оссіана, вирішили вивчити історію України. Спливуть літа, зустрінуться друзі, подивуються, як вони змінилися: Тимко з сумом згадає, яким красивим було обличчя Северина, тепер віспувате, подзьобане хворобою. Тимко тоді буде відомим українським поетом і бандуристом, а Северин – польськомовним письменником, представником української школи в польській літературі.
Наприкінці листопада 1815 року Гощинські вирушили на Смілянщину, звідти в Умань, де Северин навчався у школі при василіанському монастирі. В школі Северин Гощинський подружився з Богданом Залеським. Підлітки були нерозлучними: до четвертої ранку вони добирались на прогулянку перед уроками до Софіївського парку, милувалися парком, рослинами, фонтанами. Б. Залеський згадував: «Погано, – сказав я (Северину Гощинському під час однієї з прогулянок з ним), – що ми забули, як наш народ називає деякі трави; адже він звик кожній назві надавати своє оригінальне значення. Северин побачив біля шляху травичку і запитав мене, чи знаю я, як вона називається? Пролісок (Pierwiosneк), відповідав я, пригадавши, що цю рослину так називають в Польщі. – Ні, сказав Северин, у нас народ називає її сном. Дійсно, мені пригадалася ця назва і одночасно те, що траву цю використовують для привернення кохання. Повернувшись додому, я не міг заснути доти, доки не написав про неї і не надав цьому ширшого значення.»
Залеський читав другові свої вірші, мав славу поета, і це розбудило у Гощинського бажання віршувати. «В тім зв’язку розбудився в мені орган поезії», — згадував Северин.- «Бажання виявилося настільки сильним, що головною молитвою під час учнівської меси було прохання до Бога, аби він допоміг стати поетом». Поема про Костюшка, переклади з Горація, стали першими творами молодого Северина.
На канікулах хлопець допомагав батькові. Умань, Софіївка буквально дихали історією: Северин почув про гайдамаччину, про те, як Францішек Потоцький жорстоко навертав до унії православних, за що повстанці вбили ксьондза Гераклія Костецького, замордували учнів уніатської школи. Северинові Гощинському було цікаво збирати відомості про цю подію. Влітку він поїхав до Корсуня, що неподалік Канева, збирав матеріали для майбутньої поеми про гайдамаччину, оглядав руїни зруйнованого замку. В Корсуні Северин Гощинський довідався про козаків, які були проти гайдамаччини, про козацького ватажка Вернигору, котрий навчав людей побожності, просив не йти за гайдамаками, намагався розв’язати конфлікт безкровно.
Після канікул до школи вступив Міхал Грабовський, і в Умані зібралась трійця письменників–початківців, залюблених в українську тематику, які вважали себе «українцями», хоча писали польською мовою. Так утворився літературний гурт, який за першими літерами своїх прізвищ Богдан ЗА-леський, Северин ГО-щинський, Михал ГРА-бовський назвали «ЗА-ГО-ГРА». Про ті роки Михал Грабовський згадував: «Півтора року, які я провів в уманській повітовій школі, докорінно вплинули на мою подальшу долю, і саме завдяки їй я почав займатися наукою і літературою. Після знайомства з Северином Гощинським та Богданом Залеським у моїй душі з’явилось величезне бажання; як у дитинстві хотілося бути святим, так тоді захотілося бути письменником».
Бунтівний Северин законфліктував зі шкільним префектом, котрий привселюдно його образив, Гощинський зненавидів свого наставника та покинув школу, не довчившись. Приблизно у той же час залишили Умань і його друзі. Михал Грабовський вступив до Одеського ліцею, а Богдан Залеський подався до Варшави. Уманська трійка роз’їхалася не надовго.
Під кінець 1820 року Северин Гощинський і Богдан Залеський приїхали до Варшави, відновили діяльність групи «ЗА-ГО-ГРА». Оскільки батько Северина втратив роботу, приятелі жили коштом багатшого Богдана. Невдовзі Залеський з Гощинським вступили до таємної спілки Братів поляків (1821 рік). Перший варшавський період тривав недовго. Важкі матеріальні умови, арешт організаторів Спілки та жадоба активної діяльності підштовхнули Гощинського до неординарного вчинку. Він вирішив, як Байрон, податись до Греції, виборювати її незалежність. Коштів на дорогу не було — весь його статок становили 5 злотих, які дав Грабовський. Северин відважився рушити пішки, заходячи дорогою до знайомих.
Сподівався, що таким чином дійде до Одеси, а звідти якось добереться морем до Греції. За пять місяців удалося добратись до Умані. Спинившись там, він відновив стосунки з учнями монастирської школи, організував з них таємне товариство, «банду патріотичну». На жаль, за допомогою шкільного префекта їх викрили, і Гощинський, ховаючись від переслідувань поліції, перейшов на нелегальне становище. Настали найважчі роки його життя. Він безперестанку змінював місцеперебування, переходив від одних знайомих до інших, заробляв на харч учителюванням у родинах заможної шляхти (наприклад, у родині Рильських), але не припиняв писати лірику, збирати фольклор. З’явився промінь сонця на обрії, коли зустрів колишнього приятеля по уманській школі, і той надовго забрав поета до свого маєтку. «Цілий рік у Самгородку, життя порожнє і низьке, в любовних пригодах, в товаристві гусарів і т. д.», — так охарактеризував він те вимушене гостювання.
В 1824 році в Умані Северин Гощинський написав «Ніч в Софіївці», задумав «Канівський замок», головним героєм був козак Небаба. Неподалік Умані, в Ліщиновці, де мешкала його родина, Северин Гощинський розпочав написання поеми «Канівський замок», створив першу частину.
У 1826 році літератори Міхал Грабовський та Адам Креховецький повернулись в Україну, дізналися про скрутуГощинського та запросили до себе. Він перебрався на Кіровоградщину і довго жив то в Олександрівці у Грабовського, то у розкішному маєтку Креховецьких у Ліщинівці, де йому віддали під помешкання бібліотеку. Тут він міг вільно читати, думати, тому почувався щасливим як ніколи. Міхал Грабовський разом із Северином збиралися, обговорювали письменницькі плани, активно листувалися з Залеським. Вони задумали створити видавництво, випускати літературний щорічник, випустити «Канівський замок» окремим виданням. Щоб дописати поему, до якої Северин три роки не торкався, Міхал фінансував поїздку друга до Канева та місцями Коліївщини. У 1826 році Северин Гощинський переховувався у матері Міхала Грабовського в Олександрівці, над річкою Тясминиця і завершив «Канівський замок».
У 1828–му Гощинський приїхав до Варшави, і видав поему про гайдамаччину (перша в українській літературі!) окремою книжкою. «Пролог «Канівського замку» не блідне ані перед «Вальпургієвою ніччю» Гете, ані перед прологом «Макбета», — написав про неї Грабовський.
Поема принесла авторові відомість, тому в 1830 році Северин залишив Україну та перебирався до Варшави. Поет вирішив зайнятись виданням збірки поезій, заробляти на хліб перекладами романів Вальтера Скотта.
Та в листопаді 1830 року Северин Гощинський у числі вісімнадцяти сміливців першим вдерся до Бельведерського палацу, особисто штурмував Бельведер. Поет служив капітаном кавалерії у корпусі генерала Юзефа Дверніцького, потім був ад’ютантом військового міністра Ф. Моравського. Через сорок років Гощинський описав ці події в книжці «Бельведерська ніч».
Після поразки повстання Гощинський не подався на еміграцію до Франції, а залишився в Галичині — у Львові. Упродовж наступних семи років поет був нелегалом: жив у селах, у стодолах (як у с. Свинарці), часом у палацах. В Олеському замку красень Северин відбив панянку у греко-католицького священика Маркіяна Шашкевича.
Творив, хоч писати вдавалося небагато: ліричні поезії, поему «Собутка», літературно–критичні статті, «Щоденник подорожі до Татр», збирав гуральський (гуцульський) фольклор і запровадив його у польську літературу. У Морозовичах на Волині Северин Гощинський створив свій другий великий твір на українську тему — поетичну повість про ватажка українського козацтва «Вернигора». Саме цього героя змалював Ян Матейко.
Та під загрозою арешту, Северин Гощинський виїхав до міста Страсбург, де очолив журнал «Пшонка», для якого написав понад 30 сатиричних творів. У 1841 році переїхав до Парижу, де познайомився з Адамом Міцкевичем та Юліушем Словацьким. Там він написав повість «Король старого палацу», книжку спогадів «Подорож мого життя».
Живучи у Франції, Гощинський марив поверненням «до рідної України». Матеріальні страждання Гощинського, німецька облога Парижа, коли поет був на порозі голодної смерті, якої уник дивом, спонукала друзів забрати його до Львова, забезпечити скромну, спокійну старість.
Через чотири роки 25 лютого 1876 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів) завершив свій земний шлях поляк з українським серцем.
Похований уманський романтик на Личаківському цвинтарі, невеличкий пляцик розділяє поховання Северина Гощинського від могили його колишнього суперника Маркіяна Шашкевича.
Джерело: «UA Нistory»
Прокоментуєте?
