Ігор Роздобудько: Іван Борозна – стародубський полковник та поет, якого цькував Бєлінський

0
480

Перша половина 19-го століття стала часом розвитку нової української літератури на Стародубщині, краї, який історично належав до Київської держави навіть у найвужчому розумінні терміну Русь. Серед нащадків колишньої козацької старшини Стародубщини було чимало краєзнавців рідної землі (Григорій Єсимонтовський, Олександр Ханенко, Михайло Судієнко), які використовували родинні архіви для ознайомлення громадськості з історією своєї батьківщини.

Але найбільшим українським письменником Стародубщини того часу був, безперечно, Іван Борозна (1804–1858), який народився, провів більшу частину свого життя та помер у родовому маєтку Ведмедеве.

За часів життя поета Ведмедеве належало до Стародубського повіту Чернігівської губернії, бо частиною Росії Стародубщина стала лише з 1919 року, і тепер це Клинцівський район Брянської області.

Стародубщина на мапі сучасної Східної Європи
Стародубщина на мапі сучасної Східної Європи

Шляхетський рід Борозен був відомий на Стародубщині з 16-го століття, а в роки ліквідації Катериною ІІ української Гетьманщини прадід письменника, теж Іван Борозна, прославився тим, що відважно відстоював перед російською адміністрацією права України на автономію.

1767 року він був серед делегатів старшини від Стародубщини, що поставили свої підписи під Наказом стародубської громади до Уложенної комісії про відновлення прав українського козацтва, а в січні 1787 року, коли у Новгороді-Сіверському була проїздом сама імператриця, Іван Борозна відмовився привітати її урочистою промовою, висловивши таким чином своє незадоволення імперською політикою. Одружений був прадід письменника з представницею славного роду Миклашевських, і таким чином у жилах його правнука текла кров найзнаменитіших стародубських родів.

Батько письменника, Петро Борозна, служив свого часу підкоморієм (заступником судді) Стародубського повіту та проводив територіальне розмежування земель Стародубського, Мглинського та Новгород-Сіверського повітів, а потім обіймав посаду Новоміського та Новозибківського маршалка. Завдяки допомозі Петра Борозни, 1808 року була оновлена риза ікони Чубківської Божої Матері, вельми шанованої на Стародубщині.

Обидва сини Петра Борозни, Василь та Іван, мали неабиякий літературний хист. Василь Борозна був у молодих літах канцеляристом стародубського підкоморського суду та підкоморієм Новозибківського повіту, а потім перейшов на дипломатичну службу до Петербургу. У 1816–1818 роках він брав участь у російському посольстві до Персії, а повернувшись звідти видав друком свої подорожні записки під назвою «Короткий опис подорожі Російсько-Імператорського Посольства до Персії», які мали у суспільстві певний успіх. Молодший же брат Василя Іван, який народився 27 листопада 1804 року, вирішив присвятити своє життя цілком українській літературі.

Кумиром на все життя для Івана Борозни став видатний українець Микола Гоголь. Серед стародубців і зараз живе легенда, що Гоголь бував на Стародубщині, і ту калюжу, яку він описав у «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», він насправді побачив ні у Миргороді, а в стародубському Погарі. Навіть зі всіх своїх портретів Іванові Борозні більше сподобалися ті, де він був зображений у профіль – бо так йому власне обличчя нагадувало чимось гоголівське.

Закоханий в український народ, Іван Борозна 1834 року здійснює подорож по Україні, з півночі на південь, аж до Криму. Результатом цієї мандрівки стали «Поетичні нариси України», 12 листів від Борозни до іншого стародубського українця, графа Завадовського, які письменник видав окремою книжкою 1837 року. Більшу частину свого життя провів Іван Борозна у рідному Ведмедеві, де й написав свої головні твори, просякнуті місцевим українським колоритом та основою яких стали народні стародубські легенди і повір’я.

Спочатку Іван Борозна пише поему «Відьмак», де відтворює народне оповідання про чаклуна, який помстився за давню образу. 1840 року в альманасі «Ранкова зоря» він публікує обробку української історичної легенди під назвою «Золота гора, або я тебе врятую (Істинно українська легенда)». У ті роки, коли навіть прогресивна російська преса різко критикувала український національний рух, Іван Борозна рішуче стояв на українських позиціях, підтримуючи своєю працею усі ті видання українською мовою, яким пощастило прорватися до читача скрізь перепони імперської цензури.

Так, 1843 року Іван Борозна бере участь в українському виданні «Молодик», де друкує свою поезію «Вона прекрасна, українка молода». Проти виходу «Молодика» уїдливо виступив у пресі відомий російський публіцист Віссаріон Бєлінський, який вважав що навіть Тараса Шевченка не треба видавати у Росії, бо в імперії повинна існувати лише одна літературна мова – «великоросійська». У своїй шовіністичній рецензії серед інших українських письменників назвав Бєлінський і ім’я Івана Борозни.

Український альманах «Молодик», який у 1843–1844 роках видавав І. Бєцький за допомогою Г. Квітки-Основ'яненка, В. Каразіна, М. Костомарова та інших
Український альманах «Молодик», який у 1843–1844 роках видавав І. Бєцький за допомогою Г. Квітки-Основ’яненка, В. Каразіна, М. Костомарова та інших

Бєлінський писав так: «В Україні є своя література: після «Молодика» в цьому не залишається жодного сумніву. Що таке «Молодик», ми, як москалі, не знаємо; знаємо лише, що це альманах, наповнений статтями у віршах і прозі, які багатьом, без сумніву, дуже сподобаються. Вірші ці хороші, як тільки можуть бути хороші провінційні вірші. Боже, скільки поетів на Україні, і як добре, тобто як багато пишуть вони віршів, які саме є віршами, а не прозою! Пп. Борозна, Дяченко, Кленів, Лукашевич, Майсуров, Мещерський, Недолін, Руель, Чужбинський, Щербина, Щоголів: усе це українські поети».

Реакція великодержавної преси важко вразила українського письменника. З цього часу Іван Борозна мало пише, займаючись більше справами звичайного сільського поміщика у рідному маєтку. Помер він 7 грудня 1858 року, проживши на світі лише 54 роки. Поховано його поблизу ведмедівської церкви, яка, як і багато інших, була зруйнована російськими більшовиками.

Стародубщина. Церква, біля якої був похований Іван Борозна (1804–1858), знищена в радянські роки, а на її місці побудована школа. Село Ведмедеве
Стародубщина. Церква, біля якої був похований Іван Борозна (1804–1858), знищена в радянські роки, а на її місці побудована школа. Село Ведмедеве
Стародубщина. На сьогодні втрачена церква Успіння Пресвятої Богородиці 1798 року, біля якої був похований Іван Борозна. Село Ведмедеве, яке адміністративно належало до Стародубського повіту Чернігівської губернії, а зараз це Клинцівський район Брянської області Росії
Стародубщина. На сьогодні втрачена церква Успіння Пресвятої Богородиці 1798 року, біля якої був похований Іван Борозна. Село Ведмедеве, яке адміністративно належало до Стародубського повіту Чернігівської губернії, а зараз це Клинцівський район Брянської області Росії

Але пам’ять про українського письменника Стародубщини не загинула. Зараз у селі Ведмедеві Клинцівського району стараннями місцевих патріотів споруджено меморіальний комплекс на пошану великого земляка, який розташований у центрі села, поруч зі школою. Тут збирається місцева молодь, відвідують меморіал і численні паломники, які проїжджають Ведмедевим, коли їдуть на прощу до ікони Чубківської Божої Матері, що неподалік.

Згадують іноді Івана Борозну і в Україні. 2006 року в львівському видавництві «Піраміда» вийшов друком чудовий збірник «Огняний змій: Українська готична проза ХІХ ст.», де серед інших творів вміщено й повість Івана Борозни «Золота гора, або я тебе врятую».

Але хотілося, аби згадували Івана Борозну в Україні частіше. Саме для цього я й переклав кілька поезій Івана Борозни українською мовою.

Адже поезія Івана Борозни цікава тим, що хоч писав поет свої поезії російською мовою, але в творах своїх завжди був палким українським патріотом. Цікаво зауважити, що в поезіях Борозни для назви нашого народу майже завжди використовуються найменування «українець» та «українка», а писав він свої твори у 1830-і роки, тобто ще до виходу «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Недолугі російські націоналісти люблять посилатися на «Кобзаря» у своїх твердженнях, що української нації нібито не існувало тільки через те, що в творах Тараса Шевченка не згадувалося слово «українці», хоча воно існувало і згадувалося безліч разів в інших творах російської та української літератури ще навіть до появи на світ нашого Великого Кобзаря!

Так, поруч із «українцями» існували тоді й інші найменування для нашого народу – русини, козаки, малоросіяни, але в ті часи таке різноманіття назв існувало й для інших народів: тих самих росіян називали й москалями, і кацапами, і мужиками і «хрєстьянами». Бо розуміння нації як етносу на початку ХІХ століття тільки-но починалося розвиватися, і навіть представники освічених, культурних верств населення часто не могли розібратися: що то таке «нація», і до якої саме нації особисто вони належать. Що тут казати про верстви неосвічені, неписьменні!

Але Іван Борозна писав у своїх творах саме про українців, і використовував у своїх поезіях саме цю назву: «українець», «українка». Ось, як в поезії «До Ч…го» , саме тієї, що була опублікована Борозною в українському альманаху «Молодик».

До Ч…го.

А чиста вона так, мов кришталева
У ранку на траві роса,
Коли в ній світяться вітчизни небеса
І юнь травнева.

Ти пам’ятаєш, як по озеру вона
В легкому човнику мелькала,
Як хвилею сріблястою вода
Пестила човник той і колихала,
Як віяв у цей райський закуток
Розкішний аромат квіток!

Як чарівна в устах привабних діви
Козацька співанка була…
О! Пам’ять серця рідні співи
Своєкорисно берегла…

І мчали дні… коли ж ти засумуєш,
Згадай, мій друже, хоч на мить,
Знайомий спів, що в серці забринить –
І щастям знову опануєш…

Москва, 1834 рік

Ще в одній поезії Борозна закликає своїх земляків берегти славу давніх предків:

Не сідлай, юнак-козак,
Коника лихого;
Бо йому – ярмо чапрак,
Кайдани – підкови!

І вуздечку кидай пріч.
Хай собі на волі
Ходить, бродить цілу ніч,
Скаче в чистім полі!

Не ходи, юнак-козак,
У степові доли!
Не підслухуй у лужках
Ти пісень ніколи.

Бо пісні наші сумні,
Будеш ти журитись;
Стане наче в важкім сні
Твоє серце битись.

Не черкни, юнак-козак,
Ти посеред лану,
Своїм плугом абияк
Давнього кургану!

То – могила прабатьків!
Бережи ж, нащадок,
Для своїх малих синків
Цей безцінний спадок!

Не сідлай, юнак-козак,
Коника лихого;
Бо йому – ярмо чапрак,
Кайдани – підкови!

Таким ось був майже забутий зараз в Україні стародубський український поет Іван Борозна.

Джерело: «Радіо Свобода»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я