7 жовтня 2022 року у розпал повномасштабної війни поетка Ольга Ольхова-Сухомлин спільно зі своєю IT-командою запустила українську подкастингову соцмережу про книги – застосунок для мобільних телефонів LitCom. Перші літературні подкасти (літкасти), що стали доступними українцям, були створені в рамках Всеукраїнського конкурсу КрутеЗНО, покликаного зацікавити українською класикою та сучасною українською літературою. Уже 2023 року бібліотека літкастів КрутеЗНО поповнилася ще 193 конкурсними роботами з непідручниковими біографіями 49 знакових персоналій українського письменства. Стрімке зростання запиту на аудіоформат як інструменту популяризації літератури, історії, культурних явищ виявився затребуваним і для українського ринку. Зокрема, учасники конкурсу за рік опрацювали в аудіоформаті більшість жанрів: від інтерв’ю до замальовки, нарису, радіоп’єси. Однак особливу увагу привертають й експерименти зі спробою створити оповідь від першої особи – постаті письменника, який розказує про своє життя голосом наших сучасників. Власне, один із таких літкастів, присвячений життю і творчості Ірини Жиленко (авторка – Маргарита Жиліна), привернув увагу дослідниці її творчості – літературознавиці Ірини Платон. Про формат літкаста, роль Ірини Жиленко для українського літпроцесу, про важливість пам’яті та популяризації творчості українських письменників читайте у її матеріалі.
Зазначимо, що для прослуховування літкастів, вам необхідно завантажити застосунок LitCom на свій смартфон. Посилання на завантаження:
· Android: https://cutt.ly/K3h1431
· iOS: https://cutt.ly/X3h0ssh
Квапливо йду містом у справах. У навушниках – літкаст Маргарити Жиліної про Ірину Жиленко (https://litcom.com/post/280).
Вже з перших слів починаю мимохіть усміхатися: «Приготуйтеся: зараз перед вами з’явиться – Вона…». Яка влучність, яка теплота! Про Ірину Жиленко хочеться говорити із завмиранням і майже пошепки, щоб не злякати магію й тишу. Саме таким чином голос – спокійний, ніжний, неметушливий – звучить для мене з телефона. «Перед початком цієї історії, – продовжує голос, – ви бачите віконце…». Знову всміхаюся: так приємно, що про Ірину Жиленко можна розказувати ось так, через прозорість і простоту, і обов’язково через правильні, невіддільні від поетеси речі, зокрема віконце. Стільки любові у тому голосі, що із самого початку я із задоволенням приймаю запропоновану умову для себе як слухача: зараз зі мною розмовляє сама Ірина Жиленко!
Обраний Маргаритою Жиліною формат літкасту не є простим або кінця сформованим на цьому етапі. Ні дати ні взяти – поле для творчості у стилі tabula rasa, де немає обмежень, але нема й інструкцій. І тому я відразу аплодую пані Маргариті за захопливу та легку для сприйняття розповідь, якою я насолодилася як красивим, цілісно оформленим в одну художню систему витвором, який направду сприймається як розповідь від першої особи.
Складність такого формату я вбачаю в тому, що, аби матеріал вийшов якісним, необхідно досить ґрунтовно попрацювати з даними, зануритися в питання значно глибше, ніж на рівні перших гугл-посилань. Зрештою, коли інформацію зібрано, слід виділити ту частину, яка буде оприявлена реципієнту, та оформити її у продукт, який перебуває на межі мистецтв. Хочу зробити комплімент пані Маргариті: відібраний матеріал повноцінно звучить у тональності завершеної історії. Так, немов Ірина Жиленко десь на залитій сонцем терасі поділилася з друзями спогадами про своє життя та вирішила озвучити саме те, що відповідало її настрою. А ми, слухачі, немов і є тими самими друзями, які вмиротворено слухають і думають: «Треба буде при нагоді розпитати ще про оту історію… ще про той випадок…». Залишається післясмак. І – солодке відчуття недонасичення. Немов зовсім трішки не вистачило. Аж не терпиться дізнатися ще хоч кілька нюансів. І це прекрасно. Сподіваюся, що такі, або й ще яскравіші, емоції будуть виникати у слухачів цього літкасту.
Займаючись раніше дослідженням творчості поетеси, я знайомилася ще із літературною критикою, художніми начерками, листами, мемуарними замальовками, відеороликами, але вперше випала мені така втіха – послухати про Ірину Жиленко. Будучи візуалом, я не завжди легко сприймаю інформацію на слух, але у цьому випадку немов подивилася короткометражний фільм, окремі фрази з якого досі звучать у мене в голові. Майстерно вибудувана структура оповіді, прекрасна ораторська реалізація, грамотно розставлені акценти наближають цей літкаст до жанру міні-радіоп’єси, цілком цілісної та самостійної як художній продукт. Ба більше, якби ми замінили аудіоформат на простий текст, то кінцевий продукт на цьому би втратив, тому що саме через акторську складову, яскраве насичене інтонування, придихання й усмішку в голосі ми спроможні відчути, що Ірина Жиленко – тонка, чутлива натура, самобутня поетка і водночас просто жінка, котра переживає радощі й болі, як кожен із нас. А втім, про все по черзі.
Про своє дитинство та юність, я припускаю, Ірина Жиленко розказувала б саме так: усміхнено, тепло, натхненно. Граючись кольорами, посилаючись на саму себе, адже вона любила автоінтертексти, а ще – справді була яснооким дівчам, котре із задоволенням малювало, читало, співало, але й з хлопчаками не забувало гойдатися на тарзанці (з якої можна ненароком упасти, отримати тріщину в грудях і, здається, впустити в серце поезію). Уже дорослою поетеса напише: «Так грізно й негрізно живеться мені!» – бо такою вже вона була: скромною, тихою, але й упертою, вольовою, енергійною часом аж занадто! По-особливому її особистість розкривається у книзі спогадів «Homo feriens» («Людина святкуюча»), яка була зібрана з щоденників, що їх Ірина Жиленко писала майже протягом усього життя. Та це буде потім. Поки що є початок: радіснодушна дівчинка із «вродженою вбудованою в свідомість розмальовкою»; дівчинка, котра вміє бачити красу в буденності; дівчинка, котра свторює цілий поетичний світ – прекрасний і яскравий, хай іще не оформлений, але свій.
Ці дитячі барви та нестримні злети фантазії Ірина Жиленко збереже й у своєму «дорослому» письмі, витворюючи тональність вітаїстичну, вибухову, чарівну, залюблену в життя донесхочу. Абсолютно слушно було згадано, що вірші її сповнені казкових, магічних, дитинних образів, а сюжети часто вміщують елемент чуда, коли у звичному світі трапляється щось неймовірне. Оскільки дитинство майбутньої поетки припало на повоєнний час, бажання створити окремий світ – світ гармонії та краси – досить помітно маркувало її творчість. Тому мотив витворення власного часопростору, своєрідної особистої Нарнії – місця для втечі та свободи! – є прочитуваним, однак із тією відмінністю, що втеча Ірини Жиленко спрямована всередину, до себе, а не кудись у далекі незвідані краї. Дозволю собі таке порівняння: у «Нарнії» Ірини Жиленко полем битви став би стіл, де вази з квітами захоплюють погляд, немов наповнені скарбами кораблі, а цілу магічну країну замінив би простір однієї кімнати, ну або ж «маленький дім, де світлі ріки / течуть паркетом».
Мушу визнати: коли річ доходить до Ірини Жиленко, мені відразу хочеться добирати емоційні слова, тому що з цією авторкою у мене пов’язані дуже теплі та інтимні асоціації. Коли я працювала над дослідженням її творчості, моя сестра сказала: «Не уявляю, як можна писати про Ірину Жиленко, бо в неї що не вірш – то від нього хочеться плакати.» Через те тим більш строгою та вимогливою я стаю, коли йдеться про цю самобутню поетку. І тим більше мене захоплює обраний пані Маргаритою вектор: до розуміння творчості (а це окремий всесвіт) конкретної людини; до заглиблення у переживання цієї людини; до відкривання слухачеві різних граней однієї особистості. В жодному разі не супроти цього всього. Такий підхід я вважаю продуктивним і виправданим, оскільки це не літературно-критична стаття, де препарування творчого доробку автора на шматочки було б пояснюваним. Наш же формат я б назвала у першу чергу ознайомчим і залучальним. З одного боку, естетично насиченим та інформативним, з іншого – відкритим для розуміння широкого читача.
Для адекватного сприйняття представленого матеріалу не потрібно мати попередній досвід знайомства з творчістю Ірини Жиленко. Я переконана, що багато хто згадає її зі шкільної програми, але будуть і ті, хто вперше почує це ім’я (і це нормально!). Зізнаюся: я й сама дізналася про неї аж в університеті (не знаю, чому у моїй шкільній програмі її не було), коли професор Юрій Ковалів якось сказав: «Є така поетеса Ірина Жиленко, вона любить усе навколо себе. Котика, стіл, лампу. Вона пише про це все, їй це цікаво! Їй подобаються буденні речі, вона ними захоплена, вона гедоністка». Пам’ятаю свої емоції: здивування та заінтригованість. Мені хочеться, щоб із літкасту пані Маргарити будь-який слухач і без лекції з герменевтики міг почути про Ірину Жиленко та зацікавитися: то хто ж це така?!
Знаєте, це б порадувало мене страшенно! Це не про герметичність і не про складні мистецькі коди, для дешифрування яких потрібна підготовка читача-ерудита. Навпаки – це про витягування на поверхню маловідомих або забутих імен; про бережне та поважне ставлення до імен «розкручених», про які ми звикли судити за двома-трьома стереотипами, що були підсаджені нам у голови в школі; про гордість і допитливість до власної культурної спадщини. І в цьому я вбачаю кроки до національного оздоровлення на викорінення комплексу меншовартості.
Ух, не думала, що буду про це тут згадувати. Але, здається, треба. На превеликий жаль, українці були досить малочитаючою нацією. Думаю, кожен із нас бачив відеоролики, де випадкових перехожих просять назвати трьох українських поетів, і значна частина опитаних називає Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку. А скільки неповторних авторів ми не знаємо!
Безумовно, зараз ситуація змінюється. Український культурний продукт немовби виріс у ціні – і це головне – в першу чергу для нас самих. І не знати чогось – не соромно. Починати знайомство з авторами, яких хтось інший знав ще зі шкільної програми, а ти ні – не соромно. Часто середньостатистичний реципієнт почувається невпевнено на цьому полі; начебто є бажання зануритися, розібратися або й просто познайомитися з літературним текстом, але з чого ж почати? Хто з авторів є вартим уваги? І тут, на мою думку, подібні літкасти є просто знахідкою, і цінність їхня полягає у поєднанні лаконічності та інформативності. Важливо розуміти, що література – не якесь сакральне знання у старих запилених бібліотечних книжках. Вона розвивається як явище точно так само, як з’являються нові імена в літпроцесі, і тим самим залишається свіжою, цікавою, актуальною. Пригадую, як шість-сім років тому на літературному вечорі чула дискусію на тему того, що читання власних текстів із телефона (а не напам’ять або хоча би з листочка) є страшенною неповагою до глядача. Уже тоді ця ідея здалася мені дивною. Бо зараз тексти не просто читаються з телефонів – вони створюються в телефонах, у замітках, публікуються в соцмережах, звучать у відеопоезії, і від того усього виникає бажання викрикнути: «Дайте літературі існувати у різних формах – вона має такий потенціал!»
А тому так важливо продовжувати протоптувати нові стежки. Аби була змога не лише читати про українську літературу, а й слухати, дивитися, торкатися – створювати все, на що стане фантазії. Це для нас правильний і продуктивний шлях. Довгі роки українська культура існувала немовби в тіні вєлікай і магучєй російської культури, під тиском ідеї, що у нас немає «таких» письменників. Ну, ви розумієте. «Таких» – тобто нема пушкінів і лєрмонтових. Але думати так – велика когнітивна помилка, що була нам нав’язана роками утискань і московської пропаганди. Зараз ми вчимося відбудовувати власну ідентичність із тих руїн самосприйняття, у яких нас штучно змусили існувати. Те саме пройшла й Ірина Жиленко. У літкасті цілком виправдано згадується, що за своє українство Ірині, тоді ще Іраїді, доводилося боротися. А перш ніж боротися – десь узяти сил на спротив і на культивування тієї гордості за своє коріння, свою сутність, яка і зробила Ірину Жиленко тією, ким ми її знаємо.
Крім того, не можу не згадати хвилі осуду та безпардонного критиканства, з якими стикатися авторці доводилося не раз. Геніальною фразою це описала пані Маргарита від імені поетки: «Літературознавці, котрі намагатимуться наздогнати мене в моїй поезії». Саме так. Своєю творчістю Ірина Жиленко захищала ідею, яка дещо випереджала свій час: творчий акт іде зсередини, а не ззовні, і писати можна, про що хочеться, і саме це буде справжнє мистецтво. Натомість недолугі радянські критики цього зрозуміти були не спроможні та справді називали поетичний доробок її занадто гедоністичним й аполітичним, а також закидали їй естетство, міщанство, втечу від дійсності – банально через те, що пані Іра не писала на злобу дня та не продукувала партійних декларативно-патріотичних віршиків. І такий вибір пов’язаний не просто з бажанням оберігати свою сім’ю, але й із природою таланту, творчого потенціалу та світосприйняття Ірини Жиленко. Говорячи сучасною мовою, її мало цікавили тренди та мейнстримні віяння. Не тільки політика була темою, від якої письменниця залишалася далекою, а й, наприклад, популярне на той час оспівування технократичного прогресу. Та подумати тільки: які машини, двигуни, вихлопи газів, якщо у неї в душі цвіли сади?! Який шум коліс, коли її справжній голос промовляв отак: «Я боюсь зітхнути щасливо, / я боюсь сполохати сливу.»? Для Ірини Жиленко тема тиші була винятково важливою, бо тиша є необхідною умовою творчості, бо саме в тиші починаєш чути тріск багаття, веселий гомін сусідки, сміх своїх дітей – усе те, що складало сенси та центри її світу.
Дещо подібне пригадував Григорій Штонь, який бував у Халеп’ї (про яке ми так доречно чули з літкасту), де (як йому здавалося) пані Іра «загубилася як поетеса, але віднайшла себе як берегиня житла». Утім, не зовсім так. Певно, правильніше буде сказати, що Ірина Жиленко завжди була у русі, у дорозі як поетеса; її вірші змінювалися поряд із нею та, що природно, ніколи не досягали статичності чи змертвілості, завжди були певним відгуком на її стани, пластичним і гнучким. Із цих текстів немов промовляла тиша. А тому справжнє розуміння написаного Іриною Жиленко часом приходило, як продовжував пан Штонь, «лише після години-другої вчитування в її вірші як світлини сотень і сотень хвилин, осяяних щастям присутності в українській мові, на українській землі, серед українського історичного часу, де, смію думати, Щербицького чи Кравчука з Кучмою не існувало».
При цьому, як справедливо зауважив нам голос Ірини Жиленко, не всім подобалася її поезія, і це нормально. Саме за пошук особистого раю, прагнення дому, ескапізм і стремління вибирати власний світ Ірина Жиленко близька до течії «тиха лірика», хоча навіть серед них не вважалася до кінця своєю, тому що змістовий і образний струмінь її поезії також є самобутнім і виходить за межі суто натурфілософського спрямування. Тісно переплетений із ідеєю домашнього затишку та декорування власного простору, а водночас – із глибоким захопленням естетикою міста, вільним духом, прагненням простоти, цей струмінь зробив Ірину Жиленко немов ідейно відокремленою від усіх інших. Її не розуміли повністю ні критики, ні інші поети, а вона просто хотіла писати по-своєму. І задавати тему сама. Переплітала природний та урбаністичний простори в єдине ціле, шукаючи між ними гармонію, намагаючись їх збалансувати: «Неначе десь повільно бродять гори / і щось говорять, входячи до міста», «аж пам’ятники заросли плющем, / і біля серця виросла трава».
А проте попри всю критику Ірина Жиленко залишалася вірною власному етичному й естетичному компасу. Часи змінювалися, а вона продовжувала сповідувати власну поетичну релігію, де об’єктом захоплення та вивчення стає саме життя, його краса та простота:
Що ж, буду спать і я.
Помолюсь, і годі.
А позаяк атеїстка,
помолюсь хоч до слоника
на комоді.
Як ми вже зрозуміли, творча лабораторія авторки змінювалася з роками. Показово, що замість віршів-«фіалок» (які так називалися через візуальну насиченість яскравими кольорами) на останньому етапі життя з’явилися «чорні» вірші, написані після смерті коханого чоловіка Ірини – Володимира Дрозда. Справді, їм було відміряно щасливих сорок років шлюбу, і на цьому етапі поетка створювтиме у тому числі блискучу еротичну поезію – так не схоже на все, що ми про неї дізналися, правда ж? Та, знову ж таки, така вже вона була – різна! І, що точно справедливо, «вся – суцільне серце»…
А от текстам останнього періоду притаманна висока медитативність, розмисловість, сповідальність, і основним лейтмотивом їх стає думка «нема Володі». «Смерть стерла красу з троянд / І чаклунство — зі слова», – тож уже нема тих чар, які повсюди бачила молода Ірина. Проте це радше тема для окремого розмислу (чи літкасту) 🙂 Чи була Ірина Жиленко вічно радісною та піднесеною, нехай кожен вирішує для себе. Я би порекомендувала до прочитання її збірник «Євангеліє від ластівки», куди ввійшли вибрані тексти із десятьох збірок. Вона не боялася старості – це правда. І оспівувала її так, що у цьому неможливо не відчути просвітленість людини, яка насолоджується кожним днем і проявом власного життя.
Безперечно, довгий час творчість авторки була сповнена образів феєричних, карнавальних, майже гротескних, але ніколи не страшних. Вона називала це «тріумфальний парад уяв». В окремих її віршах перераховування кольорів доходить до десятків разів. Такою я і побачила поетку через літкаст – розкутою в своїй фантазії, захопленою та… кольоровою. Можливо, це і був її спосіб оберігати своє «чутливе і незахищене серце», як тоді, коли маленька дівчинка мусила витісняти все сумне із повоєнного Києва. Микола Жулинський називав Ірину Жиленко поетесою-принцесою, інфантою, якій судилося ніколи «не вирости з бантів». Як бачимо, виростати було куди, адже життя поетки не було простим. Однак вона завжди шукала чуда, і продовжувала це чудо культивувати в собі, наскільки могла, а тому власний світ порівнювала з яйцем-райцем – маленьким затишним простором, куди не впускаються чужорідні, ворожі люди та думки.
І наостанок дві слові про поетичний шлях, «чужий нашим віковим традиціям» (зауваження пана Арахова), та про критику Ліни Костенко. Завдяки таким авторам, як Ірина Жиленко, тематичне поле української літератури тільки розширювалося. Ми і так багато часу не могли вилізти з плачів та декларативного патріотизму, які лунали звідусіль, а пані Іра була однією з тих, хто це зробив. Вона писала українською і про українські контексти, і в цьому був її тихий спротив і відмова ставати частиною пропагованого тоді маскульту. Радянська повістка схвалювала тексти моралізаторські, пласкі, основною функцією яких була утилітарна: повчати, ділити світ на чорне і біле, неодмінно проартикульовувати основну думку (часто ще й напряму через персонажа-рупора). Звісно, що широким масам «заходило». Бо, не маючи багатошаровості, проте маючи викладений на поверхню висновок, такі тексти дозволяли не думати та не аналізувати, грали на принципах, немов у дитячих книжечках: дати читачеві щось знайоме, впізнаване, прості та зрозумілі взірці. Це тримало читача у позиції вічного дитинства, де нове та невідоме лякає, а будь-які осмислення відбуваються, знову ж таки, через напряму озвучену «рупором» дидактику.
Зокрема, дидактичною, на відміну від Ірини Жиленко, була і Ліна Костенко, тексти якої характеризуються стрункою, чіткою формою, але часто написані через раціональний струмінь, де авторка, немов мати, дає красиві, витончені, але все-таки уроки своїм нерозумним дітям. У свою чергу, Ірина Жиленко не була раціональною, а тому сама природа віршів двох авторок була такою різною, що, звісно, Ліна Костенко не могла осягнути творчість подруги крізь свій якісно інакший підхід до поезії. Іноді здатність або нездатність зрозуміти іншого говорить не про ту людину, а про нас, чи не так?
Що ж, здається, крізь «вікно, розчинене у сад», уже проходять перші промені вечірнього сонця. Час завершувати… Але вікно – о, це вікно для нас ніколи не зачиняється – пані Іра про це подбала. Цей образ-концепт справді можна назвати одним із ключових образів у творчості Ірини Жиленко: «вічнозелене», стабільне, незрушне, воно продовжує існувати навіть у час найбільших потрясінь – «і оком не змигне». Наче дороговказ, а водночас і двері, крізь які поетка знову й знову виходить у сади, дивиться на ріки, говорить з деревами; і через які повертається у затишок маленької кімнати. Виходить, що вікно – це медіатор, перехід у інше буття, і вектор його спрямований не лише горизонтально (з дому в сад), а й вертикально: «І зорі би зоріли над землею, / як вікна в рай…».
Чуєте, як тріпотять фіранки віконця?.. Його залишають розчиненим саме для нас.
Музика смеркла.
Останній рядок.
Закривається табакерка.
Спить городок.
Ірина Жиленко
Прокоментуєте?
