Український ПЕН публікує добірку поезій Олени Павлової, написаних від початку повномасштабного російського вторгнення. У її віршах — шлях, який пройшли українці, мобілізуючись для боротьби з окупантами в лютому 2022-го, захищаючи свої родини і міста, і обʼєднавча сила віри у світле майбутнє, що настане після нашої перемоги.
***
Іринці
Коли гримлять гармати, музи не мовчать,
а відкривають волонтерський чат.
Ось номер картки, скоро буде звіт.
Ось ніч на кордоні, машина потрібна на схід.
У кут забившись, б‘ється серця звір.
А в неї — брат. А в неї — збір.
І коли навесні її небо роздерло слідами ракет,
спакувала рюкзак і дістала велосипед,
завантажила карту району, вперед.
Ось адреси, на кожну зібрали пакет.
Їхні сльози на сходах, довгий вдячності слід,
Чийсь врятований кіт, перевернутий світ.
І повітря квітневе, вперемішку пил і піт.
Вона їде додому. У неї на сході — брат.
Вдома — склад. На душі — турнікет,
Щоб спинити цей біль, перекрити думки.
В неї збір. В неї звір — чийсь врятований кіт.
Її дім тепер — ціль для ракет.
Коли гримлять гармати, музи не мовчать —
а постять звіт,
читають чат, наливають із термоса чай
і збирають докупи цей світ.
І для брата — пакунок на схід.
***
Розсивіємо
Після війни ми всі розсивіємо назад.
Виплеснемо морок
з чорних кіл під очима
у весняні калюжі.
Розправимо зморшку на лобі,
наче книжку,
що пручалась розгортатися.
А коли буде суд,
у грудях скресне лід,
піде судинами.
Вони стануть широкими і
судноплавними.
Наші рухи — пластичними, плавними.
Руки — теплими,
очі блискучими,
думки еластичними.
Я писатиму про квіти,
а не про ракети.
А поки світ розчухує всі свої гарячі точки,
наче вуличний пес.
Сміливі мають щастя.
А несміливі — причини.
Я не маю нічого.
Цю весну у нас вкрала війна,
Але ми впіймали злодія за руку
і підпалили на ньому шапку.
Каже, підставити іншу щоку.
Ми підставляємо дуло.
***
Київ, місто Ангелів
Київ — місто ангелів.
Над містом — невидимий щит.
Установкою ППО
в районі Золотих Воріт
керує особисто,
не шкодуючи крил,
архангел Михаїл.
Київ — давнє місто княже,
Його вогні — ще від княгині Ольги.
І щоб не міняти законів
то замість голубів тобі, враже,
ми можемо наслати дронів
з вогнем попід саму Волгу.
Київ — місто, з якого походить Русь
Тут кажуть, я тебе породив, я тебе і уб’ю.
Саме в Києві винайшли,
як протезувати серця
і зварювати сталь
у танках та мостах.
А ще — слова «Не боюсь».
***
Ліс заміновано, сосни тепер у заручниках,
Камінь на серці мохом порослий щербатий
Над багаттям нічні голоси:
Гострять списи ліси,
Ну а гори готують гармати —
Потім будем любити,
зараз треба стріляти
Місяць в розвідці,
як ревізор.
Не позіхає. Пильнує на південь дороги
Розклавши карти,
зі млостю думає, як після перемоги
буде зручно позирати
в цей тепловізор
за таємними коханцями.
Куди тече ця річка?
Всі річки впадають у Дніпро.
То Київ на ньому — це серце?
Б‘ється.
Б’є ворогів, рве береги
Переганяє кров
Реве.
Не стогне.
Це він так сміється.
***
Новини
А новини щоранку такі,
мов гортаєш підручник з історії
І щотижня в твоєї країни інакші кордони.
Вирізати сніжинки із карт,
вигризати свої ж території
зуби зціпивши, слухаєш,
по кому сьогодні ці дзвони.
Після чорної ночі налий собі чорної кави.
Так пасує до ям під очима, ну зовсім тон в тон.
Що ти скажеш, коли тебе знов запитають
«Як справи»?
Подорожник до ран на душі приклади,
відклади телефон.
Запиши в календар, через рік —
на руїнах імперії танці.
А до кави візьми шоколад,
на війну ви зробили чималий запас.
І навіть якщо ворог знищить всі електростанції,
знай, світло не зникне.
Бо світло всередині нас.
***
Українська ніч
Щоночі усі наші доми стають мішенями.
7, 8, 9 — як спати в десяточці?
Ця вечірня тригонометрія:
приміряти на око,
куди полетить яке скло
і чи вдарить мені у скроню
крилом
ця статуетка
ангелика?
Буде — що буде,
далеко за північ таки
лягаєш у ліжко,
замість підвалу — під покривало
ковдра — твоє укриття
А потім під ранок сирена
пульсує
наче зубний біль
твоєї душі
волає про наші
найбільші страхи:
Я знаю, де ти.
Це в тебе летить
крилата ракета.
Це ти — моя ціль.
Зранку — особливий час
між твоїм прокиданням
і миттю,
коли дізнаєшся,
куди влучило
цієї ночі
***
Кожен дім — це фортеця.
Навіть той, що вмістився в валізу.
Лінія фронту стала кривою.
Проходить крізь кожну оселю.
Подорожуємо зараз багато —
з картою повітряних тривог.
Щоранку повістка —
голуб миру приніс
замість гілки оливки
І добрих новин
Наші новини пишуться не атраментом, артою.
Вибиваються не клавіатурами,
а снарядами на полі бою,
Вивішуються на площах, з квітами для героїв
Кожна хвилина мовчання — золото,
все золото світу,
яке віддав би, щоб вони зосталися живими
В повітрі перелітні дрони —
скидають смерть ворогам.
У нас безпілотники в небі,
у них — при владі.
Кабіни порожні й течуть.
Час показують не годинники, а телефони.
Скільки днів ти не виходиш на зв‘язок?
Відповідай, пиши, з‘являйся, будь.
Ми зв‘язані, коли тебе нема — немає нас.
Живи зараз.
Навіть коли триває війна.
Навіть, коли триває війна,
також триває любов.
***
Війна перетосовує усіх,
наче колоду карт,
міняє козирі.
Червоні серця
перемальовує на чорні хрести.
Когось дочасно здає у відбій
Завжди тримає щось у рукаві,
Блефує і грає на нервах.
І хто б не переміг,
виграє тільки війна.
Не грати,
не брати участь
не вийде.
Нам залишається лише чекати,
доки скінчиться ця гра.
Наш козир — надія.
Якщо останньою
залишиться вона,
ми втримались.
***
День усіх святих
Святі дивляться на тебе
у небесний тепловізор
Снують золоті нитки,
щоби викривити простір.
Відвернути кулю
Плетуть захисні сітки,
Висмикуючи з сонця
протуберанці
Святі закидають спінінги в хмари,
Щоб піймати ракету,
що летить в твій дитячий садок,
на гачок
із церковного срібла
Сиві святі нас пильнують на панівній висоті.
Мають іній на віях,
Сміються над забобонами
Заварюють чай у сузір‘ї Чаші
Калатають ложечкою —
Ми чуємо дзвони.
Вся земля у імлі.
Всі святі залишили свої ікони
Мироточити будуть у мирні часи
Зараз вони з тобою в полоні
Зараз вони на нулі.
Діва з вінцем із дванадцяти зірок
У метро
Усміхається на ескалаторі
Матері і немовляті
Час повітряних тривог.
Всі святі наповнили волонтерські чати
І чатують на блокпості,
Перевіряють документи
у нічних водіїв
позашляховиків без номерів.
Запитують пароль,
що складно запам‘ятати,
і поки ти нічого не змолов,
Підказують:
Війна — це не назавжди.
Назавжди — це наша любов.
***
Вулиці шкіряться протитанковими їжаками,
Всипані осінніми їжаками каштанів.
Місто має мішки під вікнами
З мокрим піском
Закутане в маскувальні сітки,
Плетені з нервів і одягу, рваного на шмаття,
в якому ми колись були щасливі —
у минулому житті.
Місто сичить: тихо!
В нього на скронях
пульсують вени від сирени:
повільно їде швидка,
В нього в кишені —
аркуш з рідними іменами,
кількома номерами,
букви криві — так тремтіла рука.
В нього на годиннику — комендантська година
В нього чорними пакетами для сміття перев‘язані вказівники.
У нього душа у чужому взутті.
Усі слова застрягли в горлі —
не минули блокпости.
Опів на п’яту ранку —
Найважливіші новини в житті.
Йди в укриття.
Стій. Я тебе люблю. Іди.
***
Мова ненависті
Розкидані містом, лежать їжаки,
наче літери, вирвані з мови.
Так говорять про лють,
Стільки гніву й вогню
Було в горлі,
Що їх вкрила іржа.
О мово ненависті, мово любові!
Такі запеклі молитви цією мовою,
Такі тужливі пісні.
Береш і вириваєш з серця музику,
Ходиш босою душею по битому склу.
Виймаєш з-під шкіри щебінь та щем.
Накладаєш шви на розтерзану тінь.
А як ти можеш тими самими словами
вбивати і любити?
Шепотіти «так», рубати «ні».
Доведені до краю приголосні й голосні.
Це в нашій мові, ми вже не німі.
Тепер кожне наше слово
Може перерізати шию.
Будуємо нові синтагми, як бетонні барикади.
Копаємо окопи, як синкопи.
Записуємо час на турнікеті:
Минулий, теперішній, майбутній.
Майбутній б‘ється, наче птаха у вікно,
у шибку, перекриту скотчем.
У мову, перекуту на лють.
***
Балістична
Ця жінка була, як ракетний обстріл.
Ставалася несподівано,
викликала тривогу,
не тільки повітряну.
І ніби вже до неї звик,
І наче можна було й сховатися.
Та ракети все одно летіли,
і наслідки були руйнівними.
Залишалося хіба
відбудовувати себе по цеглинці.
І чекати нового удару.
Куди вона поцілить наступного разу?
Важливий інфраструктурний об’єкт?
Цю станцію переганяння крові, серце?
Чи центр прийняття рішень,
де б він у нього був?
Цікаво часом, чим він думав,
дозволяючи їй бути поряд.
Чому не укріпив як слід кордони?
Не подбав про засоби
протиповітряної оборони?
І вона знову падала з неба,
падала на голову
падала в обійми
випалюючи і спустошуючи
тероризуючи
руйнуючи опори.
Щоразу, коли все минало,
він глибоко вдихав і думав:
Що це було?
Чому саме я?
Як вигребти себе з-під завалів?
Коли наступний раз?
***
Дім
Твій дім стоїть без тебе як годинник,
В якому зупинився час
Чекає, коли заведеш його своїм ключем.
Півоберт у замку. Знайомий щем.
Що там за ним?
Твій дім
Хоче відчути на дотик тепло твоїх босих ніг
Хоче пахнути кавою зранку і ніжністю вночі
Сяяти дзеркалами, іскритися гірляндами
Хоче нарешті продерти вікна від скотчу
Залитися сліпучим світлом
Заляпатись вином
Твій дім стоїть без тебе наче серце,
застигле між двома ударами,
Як легені поміж видихом і вдихом
Як шампанське перед вистрілом
Повернись.
Торкайся його, наче вперше
Тисни ручки дверей
Лий побільше води у квіти
Цей найдовший у світі лютий
Мусить колись скінчитись.
Скільки ще? Місяць чи може, півроку?
А поки
Цей годинник чекає
На своє головне коліщатко —
На тебе.
Фото: Наталія Каташинська
