Про поетичну збірку “Тут були ми” Артура Дроня
(Львів: Видавництво Старого Лева, 2023)
У філософії давніх греків любов поділяється на чотири види — агапе, філео, сторге, ерос. І хоча, здавалося б, найближчою нам сьогодні є жертовна любов агапе, проте, все ж, не зовсім. Адже війна помітно змінила усіх нас, наші цінності й погляди на життя і смерть, на взаємини з іншими людьми, і, мабуть, чи не найбільше на любов, виявляючи воєнну філософію любові.
Звичайною побутовою мовою складно сказати те, що дуже часто застигає між словами згустком невимовленої тиші, але це те, що дозволяє висловити поезія. Поезія, народжена на війні, на фронті, на передових позиціях і в межових ситуаціях, ‒ може відкрити світові нову любов, народжену в земному пеклі, у надрах темряви, куди також пробивається світло, як Ісус Христос сходить до пекла напередодні свого Воскресіння.
Йдеться про поетичну збірку “Тут були ми” молодого поета і військовика Артура Дроня, яка вийшла нещодавно у Видавництві Старого Лева і вже знайшла прихильність багатьох читачів в Україні та за кордоном. Назва цієї статті невипадково апелює до відомої новели “Три зозулі з поклоном” класика української літератури Григора Тютюнника, зокрема до епіграфу цього твору, де зазначено “Любові всевишній Присвячується”.
Артур Дронь, автор книжки поезій “Тут були ми”
Якби мене запитали про що книжка “Тут були ми” Артура Дроня, то я би сказала, що найперше про любов, і про вдячність людини, яка любить, іншій людині, яка приймає цю любов, про радість від смирення, яке необхідне, щоб витримати і зберегти цю любов. Любов всевишня в поезії Артура Дроня — це любов, яка не закінчується навіть там, де закінчується життя: “і тоді вона / переходить живим”, ‒ це прикінцева строфа останнього вірша у збірці. Саме так закінчується збірка. Одначе, повернімося до початку книги, позаяк уже в першій поезії для читача вимальовується перше, і дуже сильне, осмислення сутності любові, тож дозволю собі процитувати цей текст повністю:
Перед межею збережи
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитячу, собачу.
Цей плач, який
не переплачу.
Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.
Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.
Поетика цього тексту дещо вирізняється від інших віршів у збірці. Любов тут є метафізичною підвалиною усього сущого, те, що виходить за межі людського розуміння.
Натомість, пірнаючи углиб збірки, любов дедалі більше асоціюється суто з людським, любов є тим, що робить людину справді людиною. Це те людське у Христі, заради якої Бог воплотився в людському тілі і став людиною. Отож, це жертовна любов, або любов заради іншого. Цим мотивом пронизаний другий вірш у збірці:
Солдати падають — діти ростуть.
Солдати падають — діти ростуть.
Ця й наступні поезії з циклу “Марсове поле” — про смерть і втрати, про німий біль тих, хто залишився живим. Водночас тут немає відчаю, адже пам’ять про людину зберігає, попри все, любов до неї:
Побачив, що ваза зі свіжими квітами
впала.
“Зараз поправлю”, ‒ кажу
до фотографії на хресті.
Підняв вазу, а там
записка.
“Зайчик, з річницею нас.
Кохаю”.
Пряма мова в побутових ситуаціях (ці побутові ситуації пов’язані з війною і смертю) надає поезії Артура Дроня виразної реалістичності, поетично документуючи вирваний із життя момент. Усвідомлення цієї дійсності надає сильної емоційності та змушує читача співпереживати разом із ліричним героєм:
Серце важке у нас, очі сумні.
Але ми співаєм до смерті в ці дні:
“Де твоє, смерте, жало?”
(“Район”)
Після циклу “Марсове поле” вірші “Мама”, “Баба”, “Вервиця”, “Федір”, “Валя” та ін. з циклу “Голоси” присвячені життєствердності у темні часи під час війни, позаяк ці тексти наповнені безкорисливим добром і простодушністю, немов у такій темряві люди знімають свої маски, щоб могти бачити одне одного. Людина стає тією, ким вона є насправді за Божим задумом. Безкомпромісна доброта, дитячі щирість і наївність — це те, що зближує поезію Артура Дроня з прозою Григора Тютюнника. І у світі, який поглинає темрява, людина є окремим світом світла, за Сковородою, власним маленьким інтимним світом (“мікрокосмосом”).
Коли ми скидаємо бронежилети,
шоломи, бушлати, куртки, рукавиці,
і їмо мандарини біля буржуйки,
і робимось схожими на дітей,
я інколи думаю,
що ти десь у сусідній кімнаті.
В селі
якась жінка з місцевих
сказала дитині: “Синочку”.
Але кожен з нас
озирнувся.
Кульмінація любові у збірці “Тут були ми” — у циклі віршів під назвою “Л. К.”. Любов, яка єднає двох закоханих, і любов до України, як обов’язок, як моральний імператив людської свободи, — наче зростаються у грудях ліричного героя. Любов — це серце людини. Серце — сама людина.
І ти казав: я вечорами думаю, як це:
бути твоїм серцем.
Хто ти мені?
Ти той, що грудьми до грудей завжди.
Між грудьми двох закоханих виростає велика птаха, яка є символом свободи. Отож, справжня любов завжди вільна, як оця птаха, яка веде за собою ліричного героя:
Передавай вітанням дітям.
Кажи, що птаха в грудях
знов потягнула мене на Схід.
Хай не бояться.
Я знаю, ти не любиш птаху.
Але я не обирав між вами.
Просто вона прокидається,
розпрямляється,
а крила такі,
що як мені не піти?
Не випадково у своїх текстах автор часто пише про дітей, адже їхні малюнки, які отримують військові на фронті, допомагають не зневірюватися у майбутньому:
Коли ми говоримо про надію,
то насправді говоримо
про дітей.
(“Діти”)
Осмислення любові від біблійного розуміння “Бог є любов” до літературної алюзії — людина є любов або Бог у людині — це любов. Любов живе доти, доки жива сама людина, і вона найповніше втілює Божий задум — любить і любов’ю діє.
Останній вірш у збірці з біблійною назвою “Перше до Коринтян” виявляє безперервність любові. На початку християнське розуміння любові “Любов довготерпить, любов милосердвує / не заздрить, любов не величається”, ‒ трансформується у наступних рядках на наше воєнне теперішнє, яке не суперечить попередньому, але поглиблює його.
А інколи в любові прострелені ноги.
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.
Вірш відображає найголовнішу цінність на війні — людину. Остання строфа розпочинається знову з біблійної цитати: “Любов ніколи не перестає”. Це твердження доводять наступні рядки в поезії:
Хоч пророцтва й існують, та припиняються,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.
І тоді вона переходить
живим.
Ось це закінчення вірша, яке я подавала на початку есею. Смерть стає початком нового життя, ‒ твердження, яке надає збірці “Тут були ми” віри у сенс любові на війні; любові яка найчастіше перебуває на межі, і яка на цій межі, між життям і смертю, є всевишньою, триваючи у пам’яті тих, хто любить.
