Маланюк. Письменник, який захищав Україну зброєю

0
483

Євген Маланюк, майже ровесник ХХ віку, належав до покоління, яке зі зброєю в руках виборювало нашу державність. Був ад’ютантом генерала Василя Тютюнника. Офіцер армії Української Народної Республіки, він обирає еміграцію і стає найвидатнішим поетом знаменитого празького кола.

Почувався як «залізних імператор строф», котрий повеліває бойовими когортами, знаючи, що випало жити у добу, коли стилос ставав стилетом, перо вигострювалося, вірші відлунювали металевими ритмами.

Центр у Празі

Зброя програла, вони опинилися на чужині без надії на поворот. Мусили будувати свою духовну Україну, працювати задля майбутнього, хоч яким непевним воно могло тоді видаватися.

У Празі, що стала гостинним осідком, зуміли зорганізувати культурні, освітні інституції. Євген здобув фах інженера в Українській господарській академії в Подєбрадах, де вчилося чимало його ровесників.

Навколо журналу «Літературно-науковий вісник» формується знана вісниківська квадрига поетів, із-поміж яких Маланюк видається найяскравішим.

Алюзії на Римську імперію тут не випадкові. Якраз у двадцяті-тридцяті виразно залунали в нашій літературі (і то як в еміграційній, так і українотеренній, як у Києві та Харкові, так і в Празі та Варшаві) доти не надто гучні мотиви змагальності, вольовитості, з’явилися розмисли про владу й державність.

Римська імперська велич мала стати прикладом. Поети закликають подолати слабкість, оспалість, плекають мрії про реванш. Не плакати над поразкою, а готувати майбутню перемогу, гартувати «державну бронзу», взоруватися на Русь вікінгів і київських князів.

Осмислюючи недавню катастрофу, пропонують свою стоїчну філософію чину, тобто активної дії всупереч будь-чому, готовності йти проти найпотужнішого вітру й найвищої супротивної хвилі.

Шлях до Києва пролягав крізь бої, заграви і втрати. Блискучий есеїст, Маланюк аналізує складники національного самообразу українців. Тому, хто хоче повернутися на Дніпрові береги, треба позбутися м’якості й лагідності, змінити саму національну вдачу, як її звикли визначати, замість вишиванки вбратися у важкі лицарські обладунки.

маланюк
Підпис до фото: Євген Маланюк із дружиною Богумилою та сином Богданом, Варшава, кінець 1930 років

Власне, знайти в собі силу позбутися накинених ззовні, запропонованих поневолювачами-переможцями самообразів колонізованої нації. Отож оспівана романтиками Степова Еллада має обернутися Залізним Римом.

Україна в текстах Маланюка постає непокірним фронтиром, бунтівним, анархічним, але непоступливим прикордонням. Поет корегує наш романтичний національний гімн — «Бо вороги не згинуть, як роса», «Петербурзькі затрутні тумани» не розсіються самі собою.

За Маланюком, прокляттям України стала її географія. Степ, де немає перепон для кочівників. І Росія, яка ніколи не захоче випустити Україну зі своєї сфери впливу. Тож держава (Олег Ольжич, ще один пражанин, скаже «Залізна Держава») має себе обороняти.

В есеї, написаному 1936 року до десятиріччя загибелі Симона Петлюри, Євген Маланюк означує як трагічну, втрачену, мертвотну ніч цілий період у національній історії. Це відмежований двома війнами за свободу час, коли мовчала українська зброя.

Після Мазепиної полтавської катастрофи, після вікопомної битви, коли ми востаннє чули брязкіт українських шабель і грім гармат, — минуло 210 років, перш ніж «трагічно забуті» звуки бою залунали знов. Маланюк нагадував своїм читачам, що державність була оформлена 1917 року саме волею головного отамана Петлюри.

Українські письменники
Підпис до фото: Українські письменники у 1920-ті

І колишній уенерівський сотник мріє — «Щоб власний Рим кордоном вперезав // І поруч Лаври — станув Капітолій».

Йдеться, отже, про владу, зброю, усі атрибути повноцінної держави. І необхідність спрямувати — «Всю палючу отруту злости // На сусальне злото Кремля».

Запеклий ворог

Недарма на батьківщині, яку невпинно радянізували, саме ім’я Маланюка стало символом запеклого ворога. Скажімо, виконуючи злополучне соціальне замовлення, колишній побратим по зброї, петлюрівський гайдамака Володимир Сосюра писав заримовані прокльони, безпосередньо звертаючись до адресата.

«Шановний пане Маланюче» мало в устах Сосюри звучати саркастично. Він звинувачує закордонного колегу в найстрашніших гріхах і переступах, обіцяючи нещадну помсту. Тексти одне одного вони тоді читали.

Євген Маланюк до брутальної полеміки не опускався, натомість писав дотепні сумовито-іронічні епіграми. Він розумів стан підневільних співців, шкодував про змарновані таланти.

Серед найвідоміших — Маланюкова оцінка творчості збільшовиченого барда української революції Павла Тичини. Автор «Сонячних кларнетів» і «Золотого гомону», той натхненний поет, котрий стояв на трибуні біля Святої Софії поруч із Симоном Петлюрою й декламував «А червону гидь // будем, будем бить!» — тепер так само гучно обіцяв, що будем, будем бить таки ж клятих «жовтоблакитників-петлюрівців».

симон петлюра
Підпис до фото: Симон Петлюра

Для Євгена Маланюка це означало і занепад таланту, і втрату особистої гідності. А писати без них не можна. Тож, за Маланюком, «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась, // У скривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна».

Розповідають, що Тичина вже в останні свої дні читав Маланюкове звертання і казав: він один мене зрозумів.

За творчістю Євгена Маланюка пильно стежили не лише читачі, але й радянські спецслужби. Коли Прага опинилася 1945 року в радянській зоні окупації, Маланюк виїжджає до Німеччини, долучається до об’єднання еміграційних письменників, що називалося Мистецьким Українським Рухом.

Це ота лише недавно нами відкрита планета Ді-Пі, приальпійські табори переміщених осіб, куди невблаганний ураган історії заніс вигнанців.

Юрій Шевельов, котрий редагував мурівські видання, згадував, що Маланюк волів друкуватися під псевдонімом. Імовірно, намагаючись хоч якось приспати пильність енкаведистів. Утім, для поета з такою пізнаваною манерою творчості це було, власне, неможливо. Його унікальний стиль ні з чиїм сплутати не могли.

Далі, як і більшості українських митців того кола, стелилися вже заокеанські мандри. У Нью-Йорку Євген Маланюк співпрацював з академією наук, з українськими виданнями.

Шлях до Києва був остаточно заказаний. А він ізнов і знову писав про прекрасну «степову Олександрію» на дніпровських горах, про рідне місто «під злотом царгородських мозаїк». Залишив спогади про втрачених бойових друзів. Блискуче проінтерпретував імперську політику колонізації України.

За будь-яких обставин зоставався вірним собі.

Чільна світлина — Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік

Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської академії

bbc.com.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я