Михайло Назаренко. У ландшафті міфу

0
84

Володимир Аренєв. Заклятий меч, або Голос крові. Повість-фантазія. — К.: А-БАБА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020

Володимир Аренєв (краще знаний як Арєнєв) робить тут цікаві й навіть небезпечні речі. «Небезпечні» не тому, що принципово нові для автора, – Арєнєв радше вдосконалює й ускладнює те, що він добре вміє робити. Але вже після прологу може видатися (хибно), що він експлуатує найбільш престижну жанрову форму в сучасній українській літературі.

Так, «роман зв’язку часів».

Той самий, що його створив Загребельний у «Диві» (а водночас несміливо підступився Гончар у «Соборі»), а до нього була «Звенигора», а до неї – «Золотий гомін» Тичини, а десь удалині манячить гоголівська «Страшна помста».

Зрозуміло, чому «зв’язок часів» актуалізувався саме в ті епохи, коли й виникали ці твори. Існування нації, за класичним формулюванням Ернеста Ренана, – це «щоденний плебісцит»: щоразу, коли ми визначаємо, хто ми такі, нам доводиться це пригадувати. Кожен наступний крок нашої культури – це подолання чергового розриву, заповнення білих (чорних) плям. Це спроба відновити історичну справедливість в умовах, коли ні щодо історії, ані щодо справедливості немає консенсусу. Мені вже доводилося казати, що й жанр альтернативної історії в нас довго не міг прижитися, бо суспільство не мало спільного уявлення про справжню історію, від якої можна було би відштовхуватися.

Тож «роман зв’язку часів» був робочою метафорою – навіть моделлю – і навіть програмою того, що мало відбутися в культурі. Важливо й те, що історія нації в цих текстах переживалася як особиста й родинна історія: все це відбувалося не з кимось, а з нами – і слово «ми» означало й найменші, й найширші спільноти.

І це працювало (не так політично, як естетично – тобто все одно політично, але опосередковано). Це працювало, аж доки письменники зробили одну серйозну, навіть ключову помилку: вони повірили, що це працюватиме завжди. А так не буває, і доводиться нагадувати літературознавчі ази: будь-яка художня форма рано чи пізно автоматизується. Ми вже не сприймаємо її новизну, бо та затерлася; ми не бачимо те, про що текст, – лише заяложені прийоми, використані всоте.

Автоматизація «роману зв’язку часів» збіглася із прадавньою тугою за «великим українським романом»; вирішили сумістити. Ці твори можуть бути написані добре, а можуть – геть погано; можуть бути колажем із поверхнево сприйнятих Еко-Павича, а можуть – погано замаскованим соцреалізмом із заміною ідеологічних знаків. Неважливо. У кожному разі це – повторення шаблону: хоч проставляй галочки в переліку. Дев’ятсот сторінок – найменший можливий обсяг; три часові шари – елементарна вимога (краще – більше); УПА – за бажанням, але не завадить; традиції химерної прози – ну, як же без них.

А найгірше в цьому те, що історичну / культурну тяглість справді треба відновлювати; що особистісне переживання минувшини – найкращий спосіб стати частиною цієї тяглости. Але спробуй тепер про це написати так, щоб не вийшов претензійний «архів непотрібних таємниць»…

Арєнєв спробував; йому вдалося.

Якщо стара форма вмирає, її треба поєднати з іншою: в даному випадку – з історичним фентезі, яке, натомість… Але до цього ще дійдемо. П’ять авторських аркушів; не всі пам’ятають, що в цьому обсязі можна розповісти закінчену, цілісну, значущу історію. Втім, в історії нічого не закінчується назавжди… а «Заклятий меч» – і про це.

Формально ця повість – приквел до давнього «Заклятого скарбу» (2001), що його нещодавно перевидала «А-ба-ба». Втім, читати обидві книжки можна цілком незалежно одна від одної – але після однієї краще взятися за другу. Деякі епізоди «Меча» видадуться ледь не ремейками відповідних сцен «Скарбу» (але на новому рівні майстерності), а дві окремі історії утворять… ні, не цілісність, але систему перегуків. Бо Історія з великої літери – це ще й перегуки й віддзеркалення; істина, відома задовго до постмодернізму. Вже читаючи пролог «Меча», можна звернути увагу на те, що прізвище героїні, нашої сучасниці, – «Ярчук» – таке саме, як і у старого козака Андрія у «Скарбі»; а варяг Сноррі на прізвисько Ярий – вочевидь, далекий предок їх обох. Але – навіщо це? що їх усіх об’єднує? Так, «Заклятий меч» – і про це теж.

Зв’язки існують не лише в часі, а й у просторі: Арєнєв не раз казав у інтерв’ю, що його дратує, коли в популярній літературі Давню Русь зображують «річчю в собі», поза її міжнародними контактами. Або – що для письменника найцікавіше – контактами міжкультурними. Тому повість, яку від початку заявлено як історію «про нас», раптом після прологу стає стилізацією під скандинавські саги. «Жив тоді в землі Вогняної Форелі чоловік на ім’я Сноррі, а прізвисько він мав Каламар…»

Сноррі на прізвисько Каламар помстився за загибель своєї родини і змушений тікати (від кого і від чого – не розповідатиму) спочатку до Гольмґарда, потім до Альдейґ’ї та Палтеск’ї і аж нарешті до Кьонуґарда. Новгород, Ладога, Полоцьк, Київ – скандинавські назви працюють не лише на ефект очуднення. Це перетин культур і – як-не-як, перед нами фентезі – перетин пантеонів, своєрідна «метаміфологія». Там, на Півночі – Одін зі своїми круками, тут – Небесний Коваль та істоти, яких краще не називати на ім’я. Що менше ми знаємо про те, у що насправді вірили східні слов’яни тисячу років тому (а знаємо мало, значно менше, ніж твердять популярні й цілком дилетантські «Енциклопедії слов’янської міфології»), – то менше знаємо, тим більша спокуса реконструювати й домислити.

Арєнєв уміє працювати з фольклором саме тому, що розуміє: жодний сюжет і жоден мотив не існують самі по собі. За ними стоїть, має стояти певна складна єдність. Порівняно давня повість «Біла Пані» (2010) поєднувала казкові сюжети від «Попелюшки» до «Задзеркалля» в химерному просторі Фейріленду; «Порох із драконових кісток» (2015) вибудовував моторошну сучасність із казок Ґріммів, Гофмана та Шварца. Ми віримо в те, що читаємо, бо впізнаємо окремі елементи, – але не можемо передбачити, як саме вони спрацюють.

Герої «Заклятого меча» потрапляють до пані Брамниці, сиріч до Баби-Яги, – і ми наперед знаємо, чим є її хатина (якщо читали хоча би Проппа) і як звідти втікають (якщо пам’ятаємо хоч одну казку). Ми знаємо, хто такі чарівні помічники й чому треба віддавати останнє тваринам, яких зустрічаєш на своєму шляху. Ми знаємо; герої – ні. І вже зовсім важко здогадатися, де спрацює логіка казки, де – логіка міфу, а де – сучасного роману.

Пані Брамниця: ось традиційна казкова відьма з піччю й кістками, ось трилика «біла богиня» (вигадана Робертом Грейзвом так майстерно, що в неї повірили всі), а ось – та, чию історію не знає ніхто, крім Арєнєва. Майже те саме з Ковалем-Перевізником, якого герої зустрічають біля Києва: його історичний прототип цілком очевидний – а от міфологічні нашарування постійно відкриваються нові й нові.

Мабуть, найближчий аналог тут – «Зоряний пил» Ніла Ґеймана (звісно, книга, а не попсова екранізація: я давно помітив, що фільму віддають перевагу ті, хто зовсім не розуміють, що таке міф і фольклор). Герої Ґеймана блукають Чарівною країною, стикаючись з обривками казок, пісеньок, легенд – бо кожна історія лише частина чогось більшого. І так само, як невід’ємною частиною «Зоряного пилу» були малюнки Чарльза Весса, ілюстрації Олександра Продана до «Заклятого меча» дають читачеві щось більше, ніж уявлення про героїв та антураж. Диявол – або, в цьому випадку, міф – у деталях.

У книжці є й чиста, самодостатня гра. Виявляється, уже в Києві ранніх княжих часів (Арєнєв завбачливо не вказує час дії) можна було знайти Пташиний ринок; Одін якоїсь миті ледь не починає цитувати дона Корлеоне: «Ти перепрошуєш мене, однак робиш
це нещиро й без поваги». Не дуже приховані цитати з Гоголя та Шевченка читачі знайдуть самі. Такі жарти ніколи не виходять на перший план, бо знають своє місце. І вони, і майстерна робота з фольклором не мали би сенсу, якби…

…якби повість не була єдиною розгорнутою метафорою. Або, радше, єдиним питанням.

Що таке «голос крові»?

Ми чуємо голоси загублених душ, що тепер живуть у лезі проклятого меча; Сноррі та його супутниця Уляна шукають коваля, який міг би ці душі визволити, і шлях веде значно далі, ніж будь-хто міг передбачити. (Зайве казати, що й тут Арєнєв поєднує фольклорне й літературне: перелік паралелей був би надто довгим – і направду нічого не пояснив би в повісті.)

«Є те, що сильніше за всі зарікання. Пута крові, пута спорідненості. Для одних вони – слабкість, для інших – сила, однак нехтувати ними нікому не вільно».

«Плетій пліток [Одін Стойменний] каже про те, що голос крові кличе до помсти — та насправді кличе він до іншої крові, до горя і нових смертей».

Голос крові – те, що пов’язує живих із мертвими; це благословення і прокляття. Принаймні у чотирьох персонажів повісті гинуть брати; кожному з чотирьох треба зрозуміти, як жити із цим. Як жити з пам’яттю, провиною чи вдячністю.

Повість уся тримається на лейтмотивах – подекуди очевидних, подекуди не зовсім, – і ось один із найпохмуріших: до вбивства підштовхує страх. Страх за інших, за своїх. Це може бути помилкою й безумом (історія Брамниці), важким вибором, за який треба буде платити дорогою ціною (Сноррі), може бути обов’язком (Сашко). Причини бувають різні; й покласти душу за други своя нерідко означає – забрати з собою інші душі. Герой останнього роману Арєнєва «Дитя песиголовців» (2018) звертається до людини «з іншого берега», з території ворога: «По справжньому я почав перетворюватися на чудовисько […] з того дня, коли ви змусили мене радіти чужим смертям». Так, смерть ворога може бути виправданою, а от радість від неї – ні. Тонка межа, дуже тонка.

Простір притчі дає змогу зробити правильний вибір, але і на початку, й наприкінці повісті ми опиняємося не в легендарному варязько-слов’янському світі, а тут і зараз, в Україні часів війни. І казковий меч – не вигаданий, а справжній, той самий, що його чорні археологи вивезли з території України й намагалися через Росію та Естонію «перегнати» до Західної Європи. Зараз він повернувся до нас: реальність сама по собі стає потужною метафорою, перетворюється на притчу про людей, небайдужих до історії та пам’яті.

І тут на Арєнєва чекала ще одна небезпека. Якщо одна з головних тем книжки – це смерть, і, за словами автора, мертвих персонажів тут більше, ніж живих, – рано чи пізно доведеться згадати модне слово «хтонь». Замилування «нашою хтонню», яка нібито нам допомагає, а воріженьків, навпаки, гнобить і нищить, – це радше результат необізнаності в міфах, нерозуміння того, що ж таке хтонічний світ і яку ціну доводиться платити за його допомогу. (Скористаюся нагодою ще раз звернути увагу на проникливу інтерпретацію «Гайдамаків» під цим кутом зору в книжці Забужко про Шевченка.)

До усталених в останні роки непорозумінь належить і любов до «хтонічності» Києва як «лігвища Змієва»: уже сама цитата з Гумільова свідчить про те, що це несвідоме відтворення російського бачення міста. В українській культурі нічого такого і близько немає: київські відьми присутні, а київський Змій – ні; лаврські печери є, а хтонічні сили існують лише в послідовників Лади Лузіної. Так написані тексти можуть бути талановитими, але треба усвідомлювати, наскільки вони чужі питомій українській традиції, де Київ – місто святості, вічного оновлення та, відповідно, вічного життя. Знов згадаємо ранню поезію Тичини а чи сонети Зерова.

Арєнєв міг ступити на манівці, але, на щастя, уникнув цього. Так, світ «Заклятого меча» – це нерозривна єдність «мертвих, і живих, і ненарожденних». І служіння своєму краю – це належність до «землі, дерев, звірів та мерців». Але письменник добре знає, що таке пресловута «хтонь», і вірить він – або його героїня – зовсім в інше: «…край зшитий з наших історій – тих, що лежать у землі, і тих, що живуть у пам’яті». Ми розповідаємо історії, творячи Історію; і ті, хто по той бік, приглядають «за тими, кого люблять».

І тут «Заклятий меч» остаточно стає в контекст української літератури, її «ляндшафтних романів», таких, як «Ворошиловград», а до нього – «Подорож ученого доктора Леонардо», а до нього, як не дивно, – «Кайдашева сім’я»…

Бо йдеться не про богів і Брамниць, а про вдячність і відповідальність. Казка про легендарні передлітописні часи стає гострою, мов меч. І наразі «Заклятий меч» – найкраща книжка Арєнєва (принаймні, поки він не закінчить трилогію «Сезон Кіноварі»).

Найкраща, але – наприкінці годиться сказати і про це – не позбавлена недоліків. Не те що прикрих, але помітних. Є рядки аж надто красиві («Тільки мить бриніла та мелодія, тільки вічність»). Є надлишок інверсій – і в сценах «екшну» вони нагадують, що нам переказують старовинну легенду, а не ми бачимо всі події на власні очі. Дивна «контора», «організація», на яку працювала бабуся героїні, ймовірно, вигулькне в якійсь іншій книжці Арєнєва, але тут вона відчутно зайва.

На жаль, у процесі видавничого редагування деякі речення стали не зовсім зрозумілими: «Віддано службу Панові битв, Братовбивче Сноррі Авдульсоне!» – за контекстом, «віддано службу відслужи». А той, хто, дочитавши повість, повернеться до початку, зрозуміє, наскільки недоречним є вжите на с. 6 просте слово «казан» (в авторському тексті було інакше). Сподіваюся, в перевиданнях ці недохопи виправлять.

Але головне Арєнєву, і його ілюстратору, і видавцеві вдалося: справжнє й потрібне.

«Все – в перемінах; не гине ніщо».

«Просто змінюється оператор, й повільно зникають вхідні дзвінки».

Джерело: «ЛітАкцент»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я