Михайло Сидоржевський. З ПОВІСТІ ВІДЧУТТІВ

0
99

…а ще в пам’ятку білі сніги на Різдво, і нескінченна хуртовина над світом як неземний казковий рай – тоді розверзлись вселенські небеса й геть замело сліди від полозків саней на засніженій сільській дорозі, не стало видно за білою-білою рухливою стіною й соснового лісу за Пісками, і скутої льодами річки Коденки, й село потонуло в мерехтливо-сліпучому мареві; ти пам’ятаєш те Різдво?.. днесь поюще купно іграймо… ось наче в старій чорно-білій кінохроніці через замерзле шкло він бачить вулицю засніжену, потонулу в глибоких заметах і в фантастичній хуртовині, ось гурт хлоп’ячий бачить – біжать вулицею його малі ровесники, його вуличні друзі, хлопчачі ноги дріботять густо намащеними буталіном кирзяками в нев’їждженому снігу… Царя рожденнаго всі восхваляймо… день куций як заячий скік, і мороз не на жарт холодить щоки, отож біжать-поспішають хлопчаки, долаючи пишні, ніби гори, снігові кучугури, від хати до хати, не минаючи жодної і, під порогом кожної зупиняючись і стискаючи замерзлими ручками торбинки з наколядованими цукерками й пряниками, галасливо виводять загонистими дитячими голосами поюще, славяще, «Слава во вишніх» – глаголюще… з-поміж гурту він бачить себе – виявляється, він зовсім не змінився, і перевтілитися в себе, восьмилітнього, здається, зовсім не складно, – варто лишень трохи, бодай на якусь сполошену миттєвість, подумки відпустити від себе збриджену й зворохоблену веремією років і затуманену невиразними буднями свідомість, і звільна так, ніби ненавмисно, зануритися поміж злежані сувої заштрихованого в сірі барви буття, пірнути сторч головою в інший, непідвладний йому простір, у те давнє, засипане пилюгою невмолимого часу, забуте Різдво, в ті глибокі сніги, в ту неймовірну осяйну хуртовину, котра барвисто-білою покровою летіла над принишклим і завмерлим світом, – і час зсувається, невидимі шестерні Господнього промислу ніби спиняються на якомусь своєму скрипучому недомовленому оберті… ніщо не може само собою стати… відомо ж бо, що на Різдво все, чого ти тільки забажаєш, мусить неодмінно здійснитися, – навіть неймовірне диво-дивне перевтілення… ти знаєш, що ввечері, по закінченню цього магічного дня, коли хлопці, наколядувавши, розбіжаться по домівках, а село в передчутті довгої ночі потоне в обіймах мінорно-фіолетових сутінків, тато з мамою заберуть тебе в гості до бабуні Мокрини, і хоч ти, здається, начебто й пам’ятаєш, як височенно-незрівнянними голосами співали твої захмелілі після різдвяної гулянки червонощокі й сумовито-веселі родичі-дядьки, вийшовши з хати бабуні Мокрини і ставши в тісне коло, міцно обнявшись за плечі і піднімаючи голови догори, до густо помережаного зорями високого нічного різдвяного неба, – проте ця картинка тьмяна, розмита, ніби й несправжня, придумана, намальована тобою в твоїй теперішній химерній вузлуватій уяві; вона щодалі, з кожним спогадом, – краще не пригадуй – спомин цілішим залишиться, – з кожним прожитим роком, із кожним відрізаним днем віддаляється в пам’яті, розчиняється в ній, розпливається в щоденному серпантині подій – і трепетне чекання магічного різдвяного свята в бабуні Мокрини, і радість почуватися малим поміж численними поважними родичами, чи не кожен із яких дарує тобі щось – цукерку або пряника, жменю горіхів, а хто й скількись там копійок, і довгий-предовгий, аж цілу вічність, із протяжними сумовитими піснями, вечір; і ти вже й не певен, чи було це насправді, а чи все придумано тобою – як ми, дітвора, крутились біля столу, вилазили на піч – там, на черені, зазвичай сушились горіхи, їхній пікантний смак досі в пам’ятку; а ще гуляли надворі, в засніженому садку, який у сутінках видавався незнайомим, фантастичним, із пухнастими кучугурами снігу на подвір’ї, дивною і загадковою грою світла з вікон і пітьми, що ховалася в потаємних глибинах саду, між принишклими яблунями… це буде ввечері, а нині ми колядуємо в порозі нашої старої, під сніпками, хати, і я дитячою своєю головою переживаю, а що ж то мама чи тато винесуть колядникам? і думаю собі: якщо тато частуватиме, то цукерок дістанеться більше, а якщо мама, то хлопці потім наді мною кепкуватимуть; моя мама зовсім не жадібна і не скупа, а лиш строга, а ще молода й красива, і тато молодий, їм обом ледве за сорок, і мені здається, що так триватиме вічність, і що тато з мамою завжди виглядатимуть мене з моїх безкінечних доріг, і зустрічатимуть, щоб потім знову й знову проводжати, і мама щоразу біля брами казатиме Господи-Боже, пристрічай, і сумно дивитиметься мені вслід на порожній шлях… ось гурт перебігає через дорогу до баби Марти; бабина хата під зруб, зведена хтозна-коли ще якимись прадідами, – трохи оддалік, і веде до неї вузенька стежка – літом поміж споришем зеленим і густим, а зимою між снігами ледь протоптана… Ірод же хоче царствовувати… він знає, що баба Марта любить його, і найбільше цукерок дістанеться від неї саме йому, бо ж довгими зимовими вечорами вона, самотня, приходила до них додому і була йому за няньку, не вмовкаючи розповідала свої нехитрі казки, якісь придумані історії про чорта, козаків і москалів; тоді зимові вечори тягнулися як безкінечна пісня, тоскна і тужлива… ти пам’ятаєш, яким нескінченно довгими були ті зимові вечори, коли ви чекали з роботи тата; темне вікно притягувало якоюсь недосяжною, забороненою таїною, наче отвір по той бік, в інший світ; ніби ляда, котрою той таємничий світ закривався, коли починало сутеніти, і обриси хати баби Надьки по той бік засніженого садка помалу розчинялися, танули і ніби розпливалися у вечоровому присмерку, і лиш вікно оддалік світилося жовтавим вогником, а обриси хати вже зливалися з пітьмою, котра напливала зусібіч, огортаючи солодко-тужавою тривогою… йому чомусь пригадалась солотвинська церква з дзвіницею, така незрівнянно височезна і стрімка в його щемливому й неймовірному дитинстві; ти пам’ятаєш бабу Марту, круглолицю, маленьку на зріст, із високим бабським голосом, таке собі боже створіння на цьому грішному світі, де панує зло і неправда, і де ситий завжди розумніший, ніж голодний, де багатий завжди сильніший, ніж бідний – ти пам’ятаєш, як вона брала тебе, малого, за руку і вела «до церкови»; там ти зачудовано дивився на розфарбовані дерев’яні стіни з дивними літерами і якимись чудернацькими гігантськими, на всю стіну, малюнками бородатих довгобразих чоловіків, одягнених у довгі білі одежі, і жінок із сумирними обличчями і з очима, опущеними додолу; ти так хотів зазирнути в ті очі, бо тобі здавалося, що ти в них побачиш щось досі незнане, приховане від цього гамірливого неспокійного світу; хоч був зовсім малим, проте відчував якусь інакшість світу, котрий дивився на тебе цими незвичайними очима, що ховали якусь терпку загадку, велику – навіть для дорослих – таємницю-темницю… а ще пам’ятаєш ту старезну велику ікону, котра висіла на покуті в хаті баби Марти?.. бавлячись на вселеній соломою земляній долівці, ти час від часу зводив очі до південно-східного кутка низенької старої хати, де під стелею висіла ця ікона… що тебе в ній захоплювало, хвилювало?.. як шкода, що ти не можеш пригадати, ти геть забув, що на ній було зображено, і ти навіть не знаєш, куди вона зникла після того, як баби Марти не стало… тоді було літо, здається, а чи пізня весна – коли ховали бабу Марту… ні, таки літо… з кимось із сусідів він виносив труну з низенької дерев’яної хати баби Марти, а потім прудко застрибнув на кузов грузовика… хлопці знизу подали важезну, стругану із сирої сосни труну, а він іще з кимось її підхопив… пам’ятає, як сповзла донизу біла благенька хустка, якою були перев’язані рот і підборіддя баби Марти, і коли він схилився над труною, із самого кутика стулених посинілих губ проступила цівка темної густої крові й потекла підборіддям і донизу, на зморщену, воскової барви шию… так близько, і так страшно, ніби на якусь мить зазирнув по той бік, куди не дозволено живим… ніхто не голосив за бабою Мартою, ні діти, ні внуки – баба була бездітною… тепер могила її – аж на краю кладовища, у самому його кінці – дерев’яний сирітський хрест, невеличкий пагорбик насипаної землі… поставлена в зруб сто років тому хата баби Марти, яка ніколи не чула дитячого сміху чи плачу, стояла довго як сирота, обгороджена височенним дубовим, завбільшки чи не в два з половиною метри «забором», фарбованим коричневим лаком, і ніхто в ній не жив, – викуплена грубими дармовими грішми «під знос», вона стояла пусткою, приречено чекаючи «дня бульдозера»; чи пам’ятала хата бабу Марту, чи не журилася, і чи затишно їй стояти оддалік вулиці, за непроглядним парканом, в іншому, чужому і незрозумілому для неї часі – він не знав, бо й сам покинув той час, бо й сам став іншим, чужим для цього зрубаного старого осокора, і вимощеної каменем криниці посеред подвір’я, і висохлої саджавки, і покинутих, зістарених верб за городом, над якими небо восени нависає важезною попоною, а влітку підноситься у глибінь летючого простору… від баби Марти хлопчачий гурт прямує до дядька Івана Гейзика, котрий помер так давно, що він тепер його й нітрохи не пам’ятає, лиш тьмяний образ високого й худого чоловіка, схожого на його дорослих синів; тітка Вєрка – голосиста, круглолиця, в пам’ятку краще – доживала віка на самотині, в порожніх занімілих стінах; хто знає, яка це мука – залишитись на старості сиротою, наодинці з немічним собою, про що думати безконечними осінніми ночами, під завивання вітру й хльоскання холодного дощу, і де взяти сили на сірий безрадісний ранок для того, щоб якось жити на цьому порожньому й злому світі?.. од Гейзиків – до дядька Василя Касіра, його хата поруч, через приземкуватий тин; дядько Василь із тіткою Сянькою, сварливою й дрібнуватою його дружиною, померли в один похмурий осінній день і моторошно лежали в трунах на подвір’ї під цегляною стіною хати, коли їх винесли з дому, – поруч, голова до голови, задубіле тіло до задубілого тіла; вклякле від якогось неприродного жаху подвір’я, заповнене понурими тінями сусідів, німувало… Микола, син дядька Василя і тітки Сяньки, був його старшим на півтора роки товаришем, його першим вуличним найвірнішим другом; якось Микола взяв його із собою по ягоди за Мантача – на край села; це була його перша далека мандрівка завдовжки майже кілометр; вони довго-довго йшли полем навпростець повз городи, повз високі верби, котрі, старезні й розлогі, ростуть там і досі, як і груші-дички, і сливки; обминули розкидистий кущ верболозу над стежкою; далі обійшли колишню колгоспну бойню, яка вже не працювала, а лиш лякала пусткою й розбитими проваленими вікнами; стояла оддалік, можливо, вже й без покрівлі, і щось загадкове ввижалось тоді йому в тій невеличкій, сірій, із цегли й бетону побудованій споруді, надто моторошно прозирала бойня в тумані або ж у присмеркових сутінках; сонце лягало навзнак в деревах за Пасікою, і останні його промені якось по-особливому рельєфно і калейдоскопічно відсвічували покинуту споруду; тоді йому, здається, почулись якісь голоси; так, можливо, це були людські голоси, чоловічі й жіночі, впереміжку з передсмертним ревінням худоби; а можливо, то йому так лиш видається нині, з відстані забутого часу… далі вони з Миколою, простуючи межею, виходили на дорогу, що йде від Пісок на Довгалівку, і яка їх якраз допроваджувала до Мантача – крайньої від поля хати на вулиці, в якій жила стара баба Мантачка; за її городом, із боку поля, де зараз сірі споруди птахофабрики, – там був рів із високим насипом, і там, як пообіцяв Микола, росте багато ягід-суниць… він пам’ятає своє гірке дитяче розчарування: і це заради цього треба було йти так далеко? – адже на рові, що біля їхнього городу – і ягід більше в траві, і вони солодші, і це зовсім поруч, у кінці городу, там, де була межа, і старий, давно зарослий землею і травою рів, через який – долина, на якій їхні сусіди – сварливе сімейство Соцьких – випасало кіз… там, у траві по межі, між кущами верболозу, росли неймовірно солодкі червоні суниці… він безстрашно примандровував сюди від хати, і таким далеким йому здавався кінець городу, і кущі верб, і бозна коли і ким викопаний рів, майже зрівняний із землею… а суниці він визбирував поміж різнобарв’ям трав, колінкуючи на зеленому пухкому килимі й насолоджуючись незвичайним смаком червоних пахучих намистинок, вигрітих на сонці… розкошував у тому раю, витвореному щедрою дитячою фантазією; лягав на спину і дивився на високе небо, на якому – аж ген височенно – малюсінький літачок неспішно прокладав довжелезну – через усеньке синє небо – білу борозну… і чим більше віддалявся літачок до небокраю, тим ширшою, розлапистішою ставала біла борозна на полотні неба над його головою… так дивно було: літак уже десь далеко, вже ледь-ледь видно його на небесному полотні, а звук від нього чутно ще тут, якраз над головою… а ще просто над ним, і над кущами верболозу, і над городом, над полем – пролітав, витягнувши вперед довгого жовтого носа, чорно-білий бусол – він і досі чує, як той натужно б’є крильми в повітрі… він вже не пригадує, чи іншим разом, а чи тоді, коли вони з Миколою од Мантача вертали назад, то попрямували не навпрошки, через поле, а звернули на Довгалівку, і пішли повз колгосп у бік їхньої вулиці Яронівки – мабуть, тоді, біля Клименка, він уперше побачив колодязь із широкими дубовими цямринами, воду з якого набирали за допомогою журавля – довжелезної дерев’яної тички, закріпленої на вершечку високого стовпа, з одного боку якої було прив’язане стягнуте знизу і зверху металічними обручами велике дерев’яне відро, котре теліпалось над криницею, а з другого було прикріплене щось важке, чи камінь, чи кусок металу… власне, колодязь і зараз є, але вже давно нема того журавля, і нема довгого, збитого з грубих дощок корита, куди відром наливали воду, щоб напувати коней… із того відра і він пив воду – спершу треба було рукою дістати його над головою, притягнути до себе, а тоді за допомогою тички спустити в криницю, потопити знову ж таки тичкою – щоб набралась вода, а далі лише трохи притримувати руками, бо тягар на іншому кінці тички стрімко підіймав відро, наповнене водою, догори… притримуючи відро руками, – щоб відцентрова сила не підняла його й не вихлюпнула на голову, – треба було його поставити на цямрини, і тоді вже, знову ж таки, тримаючи якомога цупкіше руками, можна було спробувати напитися, вмочаючи носа і підборіддя в холодну, аж зводило зуби, воду… село, до якого часто вертаю і подумки, і безпосередньо, нині якесь чуже, не таке, яким воно мені запам’яталось тоді, коли я жив у ньому – перші мої сімнадцять років… лише назви вулиць – ті ж, бо «осучаснені» не прижились: моя рідна, вигнута як бумеранг Яронівка; за городами – Піски, там через дорогу соснина; Макарівка, де народилися, майже по сусідству, мої тато й мама; Довгалівка – пряма як стріла і певно найдовша в селі; Гончарівка, що закінчується рівним полем; Реєнтівка – центральна; Куликівка, котрою – шлях у напрямку цвинтаря… з кожним роком все менше на вулицях села стрічаю знайомих облич; усе більше відбитків облич тих людей, кого я знав, – там, на кладовищі, на мармурових пам’ятниках, облуплених металевих чи почорнілих від сонця старих дерев’яних хрестах… більшість колись знайомих мені односельців уже переселились туди, на північно-східну околицю села, «у вишнину», як казав мій покійний тато… Татова й Мамина могили – по той бік кладовища, скраю, з боку Розкопаної Могили, теперішньої Миролюбівки… там поруч зелена трава, і високий прямовисний простір до синіх бездонних небес; там, мені здається, найближче до Бога – ближче навіть, ніж у солотвинській церкві; станеш біля Татової й Маминої могил, і так навпростець, якщо рвучко задереш голову, то, на якусь невтримну миттєвість, на якийсь кліп ока можеш встигнути навіть побачити, окрайцем, нібито мотузяну драбину, що одним кінцем так наче зависає над головою, а інший же губиться десь у глибокій і неймовірно високій синяві неба… над Христом новорожденним, Младенцем во яслах положеним – виводять чисті хлопчачі голоси, і спів злітає в хуртовині вздовж вулиці і зникає десь у летючому просторі між небом і землею… біжать мої ровесники вулицею до хати старої баби Югини, яку я вже й зовсім не пам’ятаю, – так, ніби тінь від людини; чи жила, чи ні на цьому світі, – все заростає травою забуття, бо ж чим глибше даленіє людина в часі, тим менше пам’яті про неї в тих, хто її колись знав; перейде покоління одне, друге – і лиш відгомін вчується зрідка під вічним небом, лиш хтось із молодших щось скаже колись, а ще в якомусь коліні народиться хлопчик чи дівчинка, як дві краплі води схожі на свого прадіда чи прабабусю, і продовжиться рід, бо Господь милостивий так назначив… від старої хати баби Югини – до хати дядька Йовта, що на горбку; він був опецькуватим і неповоротким, і непривітним, і під його хлівом, за тином, росла стара яблунька, котра щороку родила червонобокі солодкі яблука папіровки, що ними вкрадьки ласували хлопчаки з усієї Яронівки… восхвалімо, браття, Всеблагого, воспіваймо мудрість промисла Його… біжать-колядують тісним гуртом до діда Савки й баби Хаври, до діда Фадєя, до дядька Мітьки Купини і далі вздовж вулиці під гору… поюще, славяще Слава во вишніх глаголюще… і летять у заметілі роки, і час невблаганно втікає, спливає, висотується зі свого єства, закручуючись у неймовірну спіраль; і даленіє в химерному плетиві й безповоротно переходить в осяйну вічність принишкле, заметене снігами село, і стара вулиця Яронівка з хатами під засніженими сніпками тане у веремії років, і дядьки з тітками, котрі жили в цих хатах, тоді ще молоді й веселі, і сиві діди з бабами з вицвілими очима, повернутими до сонця, – усі-всі до єдиного вже помандрували по той бік світла, по той бік життя, і залишились там, де вічне сяєво пітьми… чому саме нині пам’ять так невідступно переслідує мене? мені чомусь здається, що це так важливо, що це надзвичайно важливо – пригадати все, що було зі мною в цьому житті, все, що відбулося і чого ніколи не повернути… прилети, о вітре з півдня, принеси добру звістку для мого серця у чорнім колі очей…

Джерело: facebook.com/oksent

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я