Таня-Марія Литвинюк: «Творчістю хочу досягнути гармонії, музики, особливих вібрацій у просторі»

0
1069

Таня-Марія Литвинюк — київська поетка, журналістка, 33 роки. Учасниця проєктів «Почути», «РозДВОЄння», «Козирні Дами» та «8 жінок», ініціаторка щорічних «Мандаринових квартирників» із музикантом Ярославом Джусем та співзасновниця фестивалю «Гоголівка» у Ніжині. Любить подорожі, фото, живі виступи перед читачами під музичний супровід та вважає, що у творчості акцент не потрібно ставити на «заявити про себе».

Таня-Марія Литвинюк навчалася в Ніжинському державному університеті за спеціальністю «Українська мова, література та англійська мова», закінчила Могилянську школу журналістики.

Співпрацювала з web-редакцією газети «День», сайтами «Телекритика» і «Детектор-медіа», була директором Будинку письменників НСПУ, прессекретарем НСПУ і навіть менеджером дизайнера одягу Алли Журавель. Зараз працює журналістом в інформаційному агентстві «ASPI news».

Вірші Таня-Марія Литвинюк перекладено російською, білоруською, англійською мовами та на іврит. Вона є автором поетичної збірки «МістаМи», а також мандрівного проєкту з однойменною назвою.

Таня-Марія — лауреат премії «Глиняний Кіт» за першу книжку. Часто бере участь у фестивалях та виступає в різних містах України з авторськими вечорами.

Один із найтепліших спогадів дитинства — це «квартирники» у нас удома. Мама накривала на стіл, запалювала свічки, до нас приходили друзі родини, мій хресний — обов’язково з гітарою — створював творчу атмосферу, це було дуже затишно. Ще один яскравий спогад — коли всі розходились, я вмикала магнітофон й уявляла себе героїнею пісні, яка звучала. Ходила по квартирі, роблячи якісь дії, — то на диван сяду, то ногу на ногу закину. Мабуть, багато дівчаток у таке граються. Ще пам’ятаю, як дідусь водив нас із братом у парк на атракціони і на морозиво в кав’ярню «Казка» в Дрогобичі. А дорогою я завжди тримала дідуся за мізинець. На тих атракціонах були каруселі у вигляді різних тварин, я завжди хотіла покататися на коні, а мене садили на індика. Але я соромилася зізнатись у своїх бажаннях, і на коні посиділа всього один чи два рази. Насправді в мене дуже багато дитячих спогадів, але віршів про них я, здається, не писала ніколи.


Перші літературні спроби, звісно, в мене були ще у шкільні роки, але це більше нагадувало потік свідомості. Якось я написала «ремікс» на вірш Лесі Українки — ту ж думку передала іншими словами. Але, на жаль, мій текст не зберігся, і я не пам’ятаю навіть вірша Лесі Українки, який узяла за основу. Здається, щось про весну. А серйозніше почала писати на першому курсі Ніжинського університету ім. Миколи Гоголя,коли пішла в літературну студію. Саме там я надихнулася творчістю інших та отримала позитивні відгуки про власну поезію. Також тоді мої вірші вперше надрукували — у альманасі «Літературний Чернігів», а передмову до них написав мій декан Олександр Забарний. Це було дуже приємно.

Інколи мені здається, що я народилася дорослою. Я була дуже спокійною, розсудливою дитиною, яка все завжди розуміла й ніколи не випрошувала собі ні ляльку Барбі, ні тамагочі. В ранньому віці була дуже сором’язливою, і коли дорослі запитували, як мене звати, за мене відповідав мій брат. До певного віку я не вимовляла літеру «л» — вимовляти почала після того, як загадала таке бажання на Новий Рік, у ту ж ніч. Ще любила лазити по деревах, через паркани тощо. Від тієї малої в мене точно залишилося щось глибинне, бо це ж була я. Звісно, зараз для мене не проблема першою заговорити до когось чи гучно заявити про свої бажання — але це набуті якості, не вроджені. Тому «ця мала ще й досі зі мною».

Точно можу сказати, що відчуваю потребу писати в моменти емоційних потрясінь, певних стресів. Але зараз мені подобається творити й у спокійному стані, це трохи інша енергія. Поезія для мене — це певна медитація, найчастіше я не знаю, про що писатиму, слова, які приходять, самі формують сюжет і сенси. Однозначно найбільшим скарбом у житті вважаю людей, що мене оточують,— друзів, рідних, а також своїх читачів-слухачів. Впевнена, що немає нічого важливішого.

Журналістика та письменництво… Для мене ці обидві сфери важливі. Але вони про різне. Письменництво, а в моєму випадку, це самепоезія, — це про внутрішнє, а журналістика — про зовнішнє. Поезія — це висловитись, журналістика — почути й передати. Я знаю, що є автори, які люблять самоізолюватися від світу, і їм так краще пишеться. Я інша, я наповнююсь через діяльність, через активність. Мені цікаві люди, їхні історії, їхня — інколи різна — правда. У мене був тривалий період, коли я не займалася журналістикою, а працювала в інших сферах, після чого проаналізувала свої різні досвіди й відчуття — дійшла висновку, що ніде не почуваюся настільки на своєму місці, як в журналістиці. Поезія ж для мене — це можливість сказати сокровенне, інтимне, чисте. І мені важливо, що інші знаходять у моїх словах себе і власні сенси.

Із фотографуванням у мене цікава історія, тому що в певний період дуже багато людей або радили зайнятися фотографією, або називали мене фотографом, і навіть деякі мої фотографії опублікували в журналі з підписом. Насправді я люблю фотографувати, але ніколи не займалася цим професійно, у мене немає власної професійної техніки, і деяких моментів я не знаю. Хоча мій тато займався фотографією, і в нас удома була справжня лабораторія у ванні. Я пам’ятаю, як відбувався процес проявлення плівки, всі ці реактиви, як з’являлися зображення. У нас із братом в кімнаті сушилися потім ці плівки. Тобто цей процес мені близький, але все-таки більше мені подобається працювати з відео — з динамічною картинкою. Власне, оскільки я працюю як кореспондент, то потрапляють в об’єктив мого телефона люди, які приходять на різні акції, або політики. Зараз я також почала відеопроєкт «Прості питання», де записую інтерв’ю із цікавими мені людьми.

Я закінчила музичну школу по класу бандури, і цікаво, що моєю викладачкою була моя перша шкільна вчителька, вона одночасно працювала і в звичайній, і в музичній школі. Я через свою любов до неї пішла ще й в музичну школу. Але оскільки після закінчення школи більше не практикувала гру на інструменті, то вже й розучилася грати. Так, розумію принцип гри на бандурі, але в мене втратилися всі навички, які були. І взагалі, бандура — це дуже дорогий інструмент, його мало де виготовляють, тому в мене і не було своєї власної. Так вийшло, що в результаті я сама не граю, але товаришую з бандуристами — із Ярославом Джусем, зі «Шпилястими кобзарями», які віртуозно грають на бандурі.

Я виступаю в різних місцях, але власних вечорів у мене не було вже дуже давно. Останній був ув умовах карантину онлайн. Але я завжди анонсую свої виступи на творчій сторінці у фейсбуці, тому, якщо комусь буде цікаво, слідкуйте. Насправді в мене є кілька ютуб-каналів, але я ніколи не називала себе блогеркою і не працювала над їхньою популяризацією. Творчий ютуб-канал я створила, щоби було місце, де буде сконцентрована моя поетична творчість. У мене не було наміру регулярно його наповнювати, там записи з виступів, які вдалося зняти, переважно — з хорошим звуком. Можливо, згодом там з’явиться ще відеопоезія. Людина, яка зацікавиться моєю творчістю, може зайти туди і послухати мене. До речі, нещодавно я створила ще один ютуб-канал, для свого проєкту «Прості питання».

Так вийшло, що з Харковом мене пов’язують теплі емоції та багато хороших людей. У студентські часи я втекла туди на літфестиваль без розуміння, де ночуватиму, і за три дні перебування там ночувала у трьох різних місцях. Я прокидалася у вчора незнайомих людей, на чистій постелі, маючи можливість узяти душ — для мене це було справжнім дивом. Харків — це місто, де я перезавантажуюсь, обіймаюсь, інколи — роблю дурниці. Я не хотіла б жити там постійно, не відчуваю це місто для себе так. Я люблю туди тікати на день-два, а потім повертатися до Києва, який я, між іншим, також дуже люблю.

Проєкт «МістаМи» я придумала, щоб, передовсім, у мене був привід ізнову приїхати до Харкова. Саме там був мій перший виступ. Насправді у проєкті своя філософія, і кожна подорож була для мене особливою. Міста мене приваблюють своєю унікальністю, особливою енергетикою. Коли я придумала цей проєкт, у мене був дуже нестабільний період, — я звільнилася з роботи, мені треба було десь брати позитивні емоції — вирішила робити це через творчість і подорожі. Одними з найтепліших виступів у межах проєкту згадуються вечори в Черкасах і Кривому Розі. Якщо запросять — із радістю погоджуся виступити закордоном. Але якихось амбітних планів щодо цього не будую.

Мабуть, найбільше мене потрясли історичні події, свідком яких я була. Обидві наші революції, розстріли на Майдані. Зараз мене вражають суди у справі про вбивство Павла Шеремета, оскільки як журналіст я була на більшості з них. Думаю, це теж історичні події. Затримання обвинувачених людей не підкріплено жодним переконливим фактажем, але Андрій Антоненко вже рік продовжує перебувати за ґратами.

Дуже важким досвідом, який мене трансформував, було розірвання стосунків із важливою для мене людиною. Хоча я дуже вдячна за цей період. Так сталося, що через багато років ми відновили спілкування і воно стало більш зрілим.

У літературознавстві є поняття «вічні теми». Мабуть, до них і повертаюся. Про що ніколи не напишу — не знаю. Жодних табу в цьому сенсі в мене немає.

Люблю згадувати приємні події. «Мандаринові квартирники», наприклад, подорожі, моменти знайомства з дорогими людьми тощо. Дуже люблю проєкт «Почути», зараз знаю чотири свої вірші жестовою мовою. Мені було цікаво їх вчити, тому не складно. Читати голосом та жестами одночасно дуже подобається.

Своєю творчістю я хочу досягнути гармонії, музики, якихось особливих вібрацій у просторі. Хочу, щоб вона допомагала людям чути себе, робила чистішими, чеснішими із собою. Мені б дуже хотілося, щоб моя творчість надихала людей на їхню власну. Насамперед,я вважаю, що у творчості акцент не потрібно ставити на «заявити про себе». Можливо, я помиляюся, це моя особиста точка зору. Але якщо ми говоримо про поезію, то це не про его, а про потік. Деякою мірою це про місію.

Літературні фестивалі можуть допомогти вам стати впізнаваним у літературних колах, безперечно. Але чи відвідують їх нелітератори? Важливо зрозуміти, для чого/для кого ви пишете та для кого проходять такі заходи. Звісно, якщо у вас немає платформи для виступів, можна починати з фестивалів. Тут немає правил, робіть так, як відчуваєте. Щодо конкурсів можу сказати те ж саме. Ви можете бути їхнім багаторазовим переможцем — але не мати своєї аудиторії. І навпаки, — можете ніколи не брати участі в жодному – і вас цитуватимуть знайомі й незнайомі.

Я вже почала збирати вірші для нової збірки і навіть придумала концепцію. Але наразі поезій іще недостатньо для повноцінної книги, усе в процесі. Ну і ще в мене давно було бажання записати кілька аудіопоезій із музичним супроводом, думаю, треба починати рухатись у цьому напрямку.

Спілкувалася Ганна Мінебаєва, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»
Керівник проєкту: Юлія Бережко-Камінська

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я