“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
ВІЙНА. ХРОНІКА БОЛЮ
І.
…Й метал стомився. Стихло лише,
А звечоріє, вдарять знов?
Із перебитих пальців вишень
Скрапа густа вишнева кров.
Упала хата на коліна
І Бога зве. Мигтить зоря.
Листком обпаленим калина
Сльозу на шибці витира.
Із поля – дим. Як біль, як мука.
Не може буть! Невже? Хіба?..
Село лама в безсиллі руки –
Горять хліба…
ІІ.
Не йди, дорого, там війна,
Там чорний вітер студить болем,
Снаряд там соняхам на полі
Красу розквітлу постинав.
А ген, дорого, на щоці
Лежить село, немов заснуле.
В його обпеченій руці
Іще гаряча вража куля.
Там, де обвуглені вози,
Вже не іржуть на Місяць коні,
І тепле літечко холоне
На стежці згірклої сльози.
Не йди, дорого, там війна, –
На полі й рідному порозі…
Вона там соняхам і досі
Розквітлі голови стина.
…Війна!
ІІІ.
Хата. Ніде і нікого,
Горобці лиш зітхають у стрісі.
Натомлена спить дорога,
Поклавши під голову місяць.
Зірно довкола і тихо,
Ліс пахне грибами й глицею.
А поруч десь ходить лихо
Під руку з сусідом-убивцею.
І там он, на півдні й на сході,
Ще йде перевірка остання:
Чи станемо ми Народом,
Здолавши у битві каїна.
Хата. Хтось кашляє хрипко –
Димар чи простуджена слива…
Припало чолом до шибки
Материнське чекання сиве.
IV.
Заросились трав зелені гриви,
В’яже стежка тишу молоду.
Спілим дивом Білого наливу
Ходить місяць в нашому саду.
Пізній вечір м’якне, наче вата,
Та враз зблиснув промінець ясний –
То в гнізді на хаті лелечата
Посміхнулись у дитячім сні.
І знов спокій на усю планету,
Ніби хтось війну заворожив
Й на пері не ступленім поета
Не болить краплиночка сльози.
І спить мати втомлена й щаслива –
Син привів у хату молоду.
…Спілим дивом Білого наливу
Ходить місяць в нашому саду.
V.
Ось і липень пішов, а серпень ще хлопчик.
І ранки нам пахнуть ще травами спілими.
Зеленого лугу святкова сорочка
Застебнута наспіх ромашками білими.
По стернях лелеки вже ходять поважно,
Молоді – ті квапливо, сказано ж: діти.
Я бачив, один з них урешті відваживсь
На радість батькам під дах неба злетіти.
Злетів, роззирнувся: он спалені села,
Дороги у вирвах і танки на боці…
До зграї лелека вернувсь невеселим.
Війна людожерна на кожному кроці.
Лиш літо незмінне, іде – і не спиниш
Ні спілість ожини, ні спеку-задуху…
Та з часом все більше і гаряче віриш
В крицеву незламність вкраїнського духу.
Он навіть павук на струні-павутинці
Бринить переможну мелодію серпню.
Ми сильні і горді, бо ми українці
І змію рашистському голову звернем!
ЧЕРНІГІВ. БОЛДИНІ ГОРИ*
Княжі коні іржуть і ридає жона,
Їй судилось лягти поруч з воїном-мужем
В Безіменнім кургані. Довкола весна.
Зеленіють дуби, молоді ще і дужі,
Мов дружинники князя, півколом стоять
На високій горі над Десною-рікою.
А вітри, наче стріли, летять і дзвенять,
Де добро знов зі злом ізійшлись у двобої.
Як на Болдину гору піднявсь Святослав,
То покликав ченця: «Дам у поміч я воїв,
Та в горі цій, крім келій, і церкву постав.
Чим ми гірші за Київ, наш старче Антоній!»
Освятились місця. Виріс ще й монастир.
Після битв і кургани росли між дубами.
Та прийшла татарва. Закрутивсь часу вир
І заплакало небо дощами-громами.
Я на Болдину гору іду між віків,
Між хрестів і курганів, і стежечок ребер…
На горі уже правнуки давніх дубів,
Як і предки, тримають чернігівське небо.
* Болд – з давньоруської – дуб
МОЯ ЛЮБОВ
Селу затишно під нічним крилом.
Тополя при дорозі – чорна свічка.
І дрібні зорі, схожі на порічки,
Розсипались і спіють за вікном.
Ніхто цю тишу вбрід не перейде –
Така густа, як бабине варення.
Якщо захочеш, набери у жмені
Й ліпи із неї ранок, потім день.
І місяць покоти по цілині
М’якого снігу. Ним дорога вкрита.
Зліпи із нього бабу, хочеш діда,
Хай стережуть хатину до весни,
Доки приїду знову у село
І пригорну до серця хату рідну,
Коли бузки запахнуть юно квітнем,
Зігріє стріху ластівки крило.
Удома добре. Світиться вікно
Ранковим сонцем, полум’ям із печі.
Сусідське «Здрастє!» обійма за плечі
І зігріва, як молоде вино.
Уранці баба кашлем двір трясе,
Через город йде на роботу мати.
А ввечері, як завше, від зайчати
Мені глевкий окраєць принесе.
І я щасливий буду смакувать
Його з грушевим встояним узваром.
І прийде вечір. Місяць словом карим
В жадану казку буде зазивать.
Зазве. І стане в хаті уповні –
Аж трам угнеться і долівка вгрузне,
І сон зітхне, немов міхи у кузні.
…Дитинство й досі ще живе в мені.
Соняшниковий сниться, бува, кінь,
І ковзани соняшникові сняться,
А ще – солодкий білий дим акацій,
Конвалій перших тихий передзвін.
Десь там усе, де сива далина,
Туди хіба я спогадом дістану
І врешті поверну тебе, кохану,
Із літ, де йшла, спинялася весна.
Та знов зиміє тиша за вікном.
Прийде тепло, розтопить з снігу діда.
Хоч все не так. Уже нема сусіда
І мати в небі зіркою давно.
А я живу. Вертаюсь сюди знов.
Чекай мене, стара батьківська хато!
До тебе буду завше повертати,
Доки тече в мені моя любов.
РІДНЕ
«Заваріть мені чаю із м’яти», –
Просив маму. Давно то було.
Як же пахла Вкраїною хата,
Як довкруж квітувало село.
Ластівки заглядали у шиби,
Журавлі розсівали «курли».
Срібні хмари – не спіймані риби –
В синім просторі неба пливли.
Заваріть мені ще й з деревієм,
Щоб ріс швидше і духом міцнів,
Щоб дитячі збувалися мрії
І я в космос таки полетів.
Не усе, що бажав, ізбулося,
А літа все летять, як пташки.
В нашій хаті давно уже осінь
Вишиває святі рушники.
Ті, що мати любов’ю зігріла,
Що для мене давно оберіг.
Як і ластівки рідної крила,
Як і нашої хати поріг.
Посідаєм за стіл наш багатий,
Хоч і шашіль сточив, як свердлом,
Та й заваримо чаю із м’яти –
Хай у хату заходить село.
Хоч не те вже, в якім виростали –
Ні солом’яних стріх, ні тинів…
Розгубило давно по вокзалах
Ти, село, своїх дочок й синів.
П’ють нащадки десь каву заморську
І нащо їм букети чаїв –
Дике зілля з Десни чи із Ворскли,
З берегів чи з прадавніх гаїв?
Дожидає їх рідна хатина,
Дощем вимитий осені день.
І усміхнена мати в хустині
Зі старих фотографій зійде.
Всіх покличе за стіл наш гостинний.
Чай парує і пахне селом.
Ось із м’ятою, листям калини,
Цей – як ластівки чорне крило.
П’ю і силою знову наллюся.
Україна стоїть за вікном.
З фотографій пожовклих матуся
Благословить мене на любов.
***
Я пив вино з печаллю пополам,
Холола осінь десь у небі сірім.
Не заглядайте в очі ластівкам,
Коли вони збираються у вирій.
Де б не були ви, повертайтесь знов.
Не заростуть стежини кропивою.
За вами йтиме мамина любов
Молитвою, чеканням і сльозою.
Як добре нам на рідних берегах,
Де і життя біжить, спішить рікою.
Але гукає кожного свій шлях,
Який поча́сти і стає судьбою.
Любіть всім серцем – і воздасться вам
Від рідних і від друзів, і від Бога.
І… заглядайте в очі ластівкам,
Коли йдете від отчого порогу.
ВЕЧІР. ДІД
Літній вечір ще пустун, дитина.
Знай, пригоди залюбки шука.
Намотав на палець павутину
І глузує вкотре з павука.
Пахне медом і вишневим клеєм,
Викотився місяць колобком.
Дід вуста, обпалені зорею,
Затуля від баби рукавом.
Ще угледить. Казна-що уявить,
Бо ж не завше рівно слалась путь…
Хоч літа вже й вищербили пам’ять,
Але перші стрічі не забуть.
Де тепер та з зорями-очима,
Чи іще обпікує вуста!?
Спогад, тихо скрипнувши дверима,
На порозі юністю постав.
І нараз так серце защеміло.
Важко дід на призьбі умостивсь.
Перед ним стояла в платті білім
Та, на котру цілий вік моливсь.
Та не встиг і словом обізватись,
Як розтала постать, наче дим.
Раптом баба погукала з хати:
– Спать пора. Уже ж не молодий.
Так, літа вже позгинали плечі.
Важко звівся, та й пішов на клич.
Вечір…
Ніч…
НАСНИЛАСЬ РІДНА ХАТА
Ти знов наснилась, рідна хато,
Широка призьба і бузок,
І молода, як ранок, мати
З руки годує ластівок.
І я малий запряг уміло
Соняшникового коня.
Тебе об’ї́ду, світе білий,
І повернусь додому я.
Сюди, до рідного порога,
Бо ж ластів’ятонька малі…
Ще десь попереду тривоги,
Утрати, радості, жалі…
На посиденьки кличе призьба,
Співають двері – не скриплять.
І ластів’ята низько, низько,
Та уже учаться літать.
А як же їм радіє мати
І мене міцно пригорта,
Мовляв, навчишся й ти літати,
Моя дитино золота.
– А як же хата? Їй би крила,–
Кажу я мамі. Та крізь сміх:
– А хату, щоби не злетіла,
Тримає стежка за поріг.
Довкола літо. Стільки літа!..
Хотів би, в очі не вбереш.
І наша хата вся у квітах
Летить у голубу безмеж.
І я розгублений на чатах,
Але зробить не можу й крок.
… Мені наснилась рідна хата,
І молода, як ранок, мати,
З руки годує ластівок.
ВОДОХРЕЩА
Вечірній став. Довкола стільки див.
Тріщить мороз. Тремчу, як лист на груші.
У хрест святий з йорданської води
Умерзли зорі й світяться, як душі.
Відчув як хтось торкається плеча.
То, може, ангел зве: пора до хати?
Заходжу тихо. На столі свіча,
Свята вода. Вечеря. Баба й мати.
І відчуваю: дух святий вита.
На образи хрещуся, як учили.
Краєчком ока в шибку загляда
Різдвяний місяць. Прибуває сила
Води святої. П’ю і не нап’юсь.
– Набігавсь, бач, – бабуся мовить стиха.
Мені Христос охрещений всміхнувсь
І ангел на плечі, як пташка, диха.
Водохреще… Дитинства світла мить.
Давно було. Село в старечих зморшках.
Літа мої, верніть мене, верніть
У вечір той на трішечки, на трошки!..
***
Іще дзвенить достигла мідь садів,
Очима слив трава стрічає вечір,
Який несе росинок повний глечик,
А з ним – охапок стомлених вітрів.
Хоч осінь вже, та ще у споришах
Зеленоквітно стежка молодиться,
І бджілками веселими іскриться
Там, на захатті, вулика душа.
Ще поки небо дихає теплом
І пахне верес медом на узліссі.
Та вже лелеча клекотлива пісня
Махнула нам на обрії крилом.
Ще буде літо. Бабине, та все ж…
І буде день ще у каблучці сонця,
І бджілка на малій своїй долоньці
Із вересу нам меду принесе.
Перетече в коріння сила трав,
І вересень, ще той юнак надійний,
Зімліє ніч в його палких обіймах…
Так ще її ніхто не цілував.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
