Не є це сон… і не видіння…
Й не дум… розбурханих бродіння.
Оскільки дні не зла без квіту…
Це є представлення для світу.
Так от, ударив час в набат –
В уяві згас… вогонь лампад.
Ведуть «вождей» на місце лобне…
Чиїх, в серцях, все лживе й злобне.
Пролито стільки сліз і крові!..
Чрез тих, хто, князя тьми в покрові.
Неправди хто зійшов на трон…
Тому ні мур, гарант… ні схрон.
Зігнулись – долі їх – в дугу…
Лишились глав і «… тін» і «… гу».
Також, і «… ров», і «… ков» і «… дєв»…
Позбулись звань всіх… душ під рев.
Горить – імперія – вогнем…
У тьмяну ніч… і сірим днем.
Повзуть – людці її – краями…
Хтось у нікуди… хтось до ями.
Відчулось… вдарили у дзвін –
Пробрало струмом… до колін.
Аж, ось… і труби вже гудуть!..
На Божий Суд… бариг ведуть.
Хіба щось добре може бути…
Для тих хто встиг, Творця, забути?
Якім на поприщі хто є…
Той – і отримає – своє!
Не є видіння це… й не сон…
І не – в очах – імли вісон.
Це справедливості воління…
Що б все, не путнє, взяло тління.
Червона водиця
(Сонет)
Усякий день по-своєму дзвенить…
Хотілось неньці… долю зріти вдалу.
Про дітлахів турботу мала сталу –
За них, чиє ж, не серденько щемить?
Одначе, час – міняється щомить –
Йшли хлопчаки крізь паморозь проталу…
Нога, спіткнулась, об ребро металу…
І зупинився… хвиль потік на мить.
Зосталася без «журавля» криниця…
У синь знялась – налякана синиця…
Підкошений каштан на пень присів.
Зробилася – червоною – водиця…
А за – бугром – обід в печі поспів…
Чекає мати… на своїх синів.
Надії квіти
(Сонет)
Шумів колись тут сад, росли і грались діти…
Під сонцем золотим… надій буяли квіти.
Всміхалася весна – привіти слала літу…
Ішли до рук труди… земля давалась цвіту.
Однак, людське буття не мрій без пустоцвіту…
Не випробів – є без – на горизонтах світу.
Приходиться не всім миттєвостям радіти…
І негараздів стіс… не десь вдається діти.
У випадку, як в цім… біда не впала з неба…
Прикликати її – у зла… була потреба.
Розсипались, украй, лиць світлих сподівання…
Взявсь полум’ям куток… в квіт згасло одівання.
Свого не Петруся… зустріне вже Іванка…
По перехрестю доль – час вистрілив… із танка.
Горіхові сльози
(Сонет)
Мабуть до сонця прагнув діставати…
Тягнувшись ввись… з глибокої нори.
Хоча й літа – сочились з-під кори…
Своїх позицій не збиравсь здавати.
Було пташкам, де мріяти й співати…
Із року в рік – приносились – дари.
Лиш все – не тут – без часу і пори…
Не скільки б літ зозуленьці кувати.
Людські серця пройняв печалі щем –
Як покотились по землі… зернята…
Похмуре небо сліз зайшлось дощем.
Рече без слів зеленка трав прим’ята –
Що більш не буде, у горіха, свята…
Зійшло з очей… години під мечем!
Get out of Ukraine!..
Заберіть – своїх хлоп’яг –
Не тутешні… матки й татки!
Щоб, сумних вістей, не стяг…
Майорів, вікном пред, хатки.
Заберіть – своїх мужків –
У сльозах, не ще… слов’янки!
Бо при зброї– всіх з боків…
Славні лицарі… й панянки.
Заберіть – своїх вітців –
І синки, вояцтва… й доні!
Не везли щоб всіх з кінців…
Їх… у чорному фургоні.
Прокидайтесь, врешті-решт…
І станицями… й містами!
Не встеляйте «Ost» і «West»…
Передчасними хрестами.
Забирай – не груз смертей…
Пут… не без іще… країна!
Всіх «непроханих гостей»…
Відпускає… Україна.
Слава Україні!
(Сонет)
Сунуть на Вкраїну полчищ злих примари –
Півночі із краю… з півдня… із Самари…
Їх ніхто не кликав тут у нас «гостити»…
І коліс «заліззя» – по землі – котити.
Постає вже – Сонце – угорі світити…
Скоро буде златом… ниви золотити!
Не які б збирались в синім небі хмари…
Час всіх садовить їх… небуття на нари.
Поламає зуби – об каркас – країни…
Хиже все – поріддя – русо… бедуїни.
Дні життя – у юні – і в літа осінні…
Не померкне гасло… Слава Україні!
Лицарів Вітчизни – боротьба є права…
І де правди сила, там, Героям Слава!
Ти є, народе!..
(Сонет)
Життя шляхи легкими не бувають…
Які би там не простори… й часи.
Випробувань – не без – і сліз роси…
Людські серця були… і пробувають.
Тримаймося, хай лиха, убувають…
Вбираймо – душі – у цвітінь краси.
Ти, був, народе… і тепер, єси!..
Хай за бугром про це не забувають.
Перемагав – всіх ворогів не раз –
Козацький дух, живе що в плоті й крові…
Небес, який, знаходиться в покрові.
Не за горами… Божий вже указ…
Закінчиться – сумна доба нараз –
І заживем… у мирі і в любові!
Красне сонце
(Сонет)
На життя – долині – різні є дороги…
Ями і бар’єри… камені… й пороги.
І ведуть, крізь бурі, не всезнайки й гіди…
Добрі і не дуже, косять зір… «сусіди».
Не які б – пускались – стріли і боліди…
Плинному у часі – будуть – не завсіди.
Й поки темні рильця наставляють роги…
Хай же, не бракує, зваги… й остороги!
Щоби, потрощились, зол усіх горішки…
Не завадить, браття, ще скріпитись трішки.
Й скресне, красне сонце, у буття віконці…
Мир настане й спокій… рідній у сторонці.
Скінчиться – нарешті – ця лиха година…
Й запалає світлом… довгождана днина!
***
Війна би не як…
День в сумі б… не всяк.
Зрів втіхи б косяк…
Війна би не як.
***
Якби не війна…
Не втрата б… двійна.
Йшла б ніч не хмільна…
Якби не війна.
***
Війна не якби…
Росли б… не гроби.
Збирали б гриби…
Війна не якби.
***
Українці, мої!..
Що на кручах Дніпра, схилах Бугу…
Проб життєвих усіх –
Час призвав нас тримати напругу.
Батьківщина одна!..
В серці мати не випаде другу…
Вгамувати по ній –
Ми навряд чи зуміємо тугу.
Українці, мої!…
Рідні сестри й брати в свято-вірі…
Не страшні нам усім –
Ворогів наших задуми сірі.
Залякають не нас –
Аніякі потвори, чи звірі…
Упадуть горілиць!..
Коли будем у єдності мірі.
Українці, мої!..
Полишає не Бог нас надії…
Пам’ятаймо про це –
Не які б у житті цім події!
Де стійкими стають –
Наші наміри, кроки і дїї…
Там, гартується дух…
І стає всьому злу в протидії.
Українці, мої!..
Ні на мить наші дні без любові…
Вона в кожнім із нас –
У клітинках… і плоті і крові.
В серцевині буття –
Сотворіння у світу основі…
Бережімо її!..
Й потечуть щастя ріки медові.
м. Вінниця
