ПОВОЄННІ ПРИПУЩЕННЯ
Дозвольте кілька слів напочатку про свій статус. Я не є ні політиком, ні дипломатом, а відношу себе до українського громадянського суспільства. У радянський час як в’язень сумління я вибрав цінності перед особистою безпекою, і в правильності цієї позиції я переконуюся впродовж усього мого життя. Той, хто надає перевагу безпеці, жертвуючи цінностями, врешті-решт втрачає і одне, й інше.
Почати я хотів би з одного парадоксу. Історики твердять, що у ХХ ст. українське питання стало центральним: ось кілька прикладів¹. Британський історик Домінік Лівен: «Більш за все інше Перша світова війна залежала від долі України». Тімоті Снайдер: «Гітлер та Сталін пов’язували свої плани на світове панування з контролем над Україною та її ресурсами». А нинішній директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Девід Бізлі заявив, що коли не будуть відновлені поставки українського врожаю, світові загрожує пекло на землі.
І водночас Україну знали в Європі чи не найменше. Українська ідентичність в очах світу була невиразною. Народ не був суб’єктом своєї долі. Голосу України в Європі не було чутно, а самі українці не мали змоги активно пояснювати себе світові. Українці знали, що вони – європейці, але довести це не могли.
Все почало мінятися на Помаранчевій революції (2004) та Революції гідності (2013/14), і, реагуючи на них, головний редактор «Газети виборчої» у Польщі Адам Міхнік назвав їх «втіленням європейських цінностей». Відтак прагнення українського суспільства ввійти у ЄС стало домінантним. А нинішня повномасштабна війна з Росією зробила цю ідею практично безальтернативною.
Проте відносини між Україною та Європою переходили різні етапи. З одного боку, Європі було важко розпізнати модерну європейськість у дивній мішанині квазірадянських звичок і стереотипів. З іншого боку, українці також часом не розпізнають у нинішній Європі ту, яку вони досі собі уявляли. Змінилося надто багато.
Отже, завдання мають обидві сторони. З одного боку, Україна, як і будь-яка інша держава, що раніше входила в ЄС, мусить усвідомити і засвоїти європейські «acquis»². На жаль, українці це мало усвідомлюють. Їм часто видається, що ЄС має прийняти політичне рішення, а процедури будуть засвоєні згодом.
Зі свого боку, і в ЄС мають добре розрізнити, що саме в нинішніх українських правилах є наслідком відсталості (совковості), а тому має бути зміненим, і що є наслідком нашої історії чи культурних особливостей, які вимагатимуть більших «margins of appreciation»³.
ЄС є успішним проєктом другої половини ХХ століття. Як сказав український дипломат Олександр Щерба, «ЄС досяг неможливого: зробив цінності важливішими за кордони та підняв політику над національним егоїзмом⁴». Але сьогодні у світі й Україні щораз більше обговорюють інше питання: чи буде цей проєкт настільки успішним у ХХІ столітті в новій геополітичній конструкції, яка тільки-но почала формуватися? Адже що більше розширюється ЄС, то більше культурних ареалів він охоплює. Відтак процедурна уніфікація починає в чомусь суперечити неоднорідності європейського простору – неоднорідності культурній, економічній, а почасти й ціннісній. Яскравими ілюстраціями цього стали Brexit і загроза Hungarexit, Polexit і чимало подібних проблем.
У 1990-х роках нам, українцям, здавалося, що всі колись підкомуністичні центральноєвропейські народи рвонули вперед і розпрощалися з комуністичною неволею. Проте сьогодні не можна не помітити, що ми, посткомуністичні народи, все ще несемо на собі печать тієї давньої неволі – не всі однаково, але всі. І маркером тут є невміння вирішувати неминучі конфлікти інтересів у взаємоприйнятний спосіб.
Прикладом таких конфліктів є зернова суперечка з Польщею, яка зачепила й увесь ЄС. З одного боку, подібні конфлікти неминучі: уявляти собі безконфліктні стосунки було б цілковитою утопією. З іншого боку, невміння вирішувати їх цивілізованим способом обертається бідою, оскільки вони створюють ілюзію, що рятівним стане національний егоїзм. Тоді політичні й економічні інтереси стають важливішими за спільні європейські цінності, а це означає, що доцентровий рух спинився і поступився динамікою рухові відцентровому.
Здається, Україна відчує це сповна, коли справа дійде до її членства в Європейському Союзі. Скільки її сусідів накладе вето, висунувши практично неприйнятні ультиматуми?
Зі здобуттям незалежності Україна тривалий час була troublemaker, якщо не «гидким каченям» Європи. Її поява спричинила певні деформації в усталеній конструкції безпеки та співробітництва, а її спроби утвердитися часом сприймалися її сусідами як надмірні претензії. Скажімо, дуже ілюстративним є приклад угорських звинувачень на адресу України в питанні Закарпаття – західного регіону України, який межує із Угорщиною. Україна має законне право домагатися, щоб державну мову своєї країни знали всі її громадяни, включно з її етнічними меншинами. Угорщина натомість вважає це наступом на угорську меншину і домагається винятку для етнічних угорців, які живуть на території України.
Отже, процес адаптації України до ЄС і ЄС до України буде нелегким. Однак я бачу одну важливу особливість українців, яка може виявитися дуже помічною. Так склалося історично, що в Україні слабка вертикаль, проте сильні горизонталі. Це українцям не раз оберталося втратою державності, однак часом давало несподіваний позитивний ефект – як-от, для прикладу, на недавніх революціях. Однак нинішній «знак часу» в європейській цивілізації – це якраз і є акцент на потужнішій адаптації на низовому, горизонтальному рівні. Україна вписується у цей тренд, і за умови обопільної гнучкості це може дати великий ефект.
Відомо, що жити на межі епох непросто. Але я оптиміст і переконаний, що нинішній процес фрагментації та взаємовідштовхування є тимчасовим. Він сигналізує, що проблеми накопичуються і поки що не знаходять розв’язку. Однак я певен, що альтернативи європейській єдності немає. Мине короткий час, і в Європі знову запрацюють доцентрові сили, а ідея європейської єдності знову стане сильною, але вже на іншому, вищому рівні її втілення. Ясна річ, довести справедливість цієї інтуїції я не можу, але це припущення сповнює мене надією.
У майбутній Європі, я певен, зміниться і те, що було особливістю повоєнної системи безпеки, а саме москвоцентрична оптика бачення Східної Європи. Увесь цей простір контролювала Москва, тоді як Заходу зручно було мати справу лише з нею однією. Цей світ уже відійшов назавжди. У новій Східній Європі увиразняться нові обличчя, нові повноцінні суб’єкти. Зокрема Україна матиме шанс стати регіональним лідером. Але це буде світ відновленого добросусідства і співпраці, а не «русскій мір» з його блоковим мисленням і стилем упокорення та шантажу.
Мало того, я поділяю переконаність українського історика Ярослава Грицака, що «Україна є не лише проблемою, Україна є також розвʼязком». Але щоби стати ним, Україна має пережити радикальну суспільну трансформацію. А Європі треба допустити, що в побудові майбутньої архітектоніки Європи можливе існування альтернатив згаданій москвоцентричній оптиці, які досі здавалися неймовірними.
_________________
¹ Всі цитати взяті зі статті Ярослава Грицака «90 секунд до півночі»
² Аcquis (з франц. – «доробок») — тут: комплекс прав і обов’язків держав – членів ЄС.
³ Тут: межі допустимих відхилень від прийнятої норми.
⁴ Олександр Щерба. Щеплення від мороку, с. 34, 42.
zbruc.eu
Прокоментуєте?
