“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (329-330), травень 2022
ПРО ТВОРЧІСТЬ ПАВЛА МОВЧАНА
Прийми обітницю мовчання,
звільнись від мови й запитання —
є німота для раювання,
а слово… слово — для розпук
(Павло Мовчан)
Павло Мовчан — поет запитань про доцільність і грані світу, зітканого з радощів і страждань. І останніх у віршах автора більше, бо роздмухуючи згадку, наче вуглину, Павло Мовчан бачить углиб часу і біль усього роду і народу відлунює у ньому.
Біль перший — голодомор: “…я ще живий, та мене вже волочать з оселі, / впоперек воза кладуть, і везуть моровичним селом…” (С. 45). Якщо на ліричного персонажа поеми “Материк” падає тінь смерті, то його старшого брата вона забирає зі світу:
Ледве здригнувшись, мій брат відпливає від мене,
слідом пливе на лататті крижинок рідня,
Небо проламують хмари бриласті важенні,
хором волають померлі: “Давай, доганяй!” (С. 46)
Це “крижинок рідня” читач безпомильно асоціює із закрижанілою — померлою ріднею, а тому важезні брили хмар співвідносяться йому з непомірною ваготою горя, котрому співчуває хіба лопата (“Плаче щербато тупа погребальна лопата”, С. 45), бо людей у селі майже не зосталося, та й ті, які ще є, незабаром можуть померти.
Разючим контрастом до цієї картини стає малюнок у читанці ліричного персонажа: “шпиль світлоносний, мур кам’яний, мавзолей…”, що оживає паралельною дійсністю травневого параду:
Діти снують по східцях гранітних,
квіти травневі вождеві несуть і несуть,
зорі кремлівські всевидящо світять,
і опромінюють нашу щасливу майбуть… (С. 47)
Впізнається в цій строфі не тільки риторика радянського часу про щасливе майбутнє і всевидячі зорі кремля — очільників радянської імперії. Ці очільники, а найбільше — найвищий із них (Й. Сталін) — полюбляли приписувати собі якість Бога, котрий, як відомо, Всевидячий. Але за цим ховалася їхня демонічна, вражена гординею, суть. І всевидячі зорі були тими, що за всіма наглядають, тримаючи людей у постійному страху.
Якщо приглянутися пильніше — то легко впізнається інший травневий парад: той, на який натякає дієслово “опромінюють”, травневий парад 1986 року в Чорнобилі. Обидві ж події — наслідок однієї політики, знецінення людського життя. Але хибно було би списати зближення двох історичних моментів тільки на логічне поєднання.
Так, автор пише поему “Материк” уже з пострадянського часу, тож може кинути ретроспективний погляд із так званого щасливого майбуття. Але, гадаю, ідеться про інше: Павло Мовчан моделює оповідь за типом біблійної, де одні події віщують інші і все взаємопоєднане. Тому зорі кремлівські віщують зорі чорнобильські…
Чому йдеться не про одну зорю, що “ймення зорі тій Полин” (Об’явлення 8:11), а про багато зір? Цьому є просте пояснення: падіння однієї зорі в даному разі є знаком багатьох смертей: “І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…” (Об’явлення 8: 11). У зачині поеми “Материк” уміщено схожий образ, але там зірка не падає — тільки погойдується (“Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь”, С. 45).
Погойдування зорі тут дуже символічне, бо стається від крила чайки. Зоря тут кремлівська, а її погойдування знаменує відчуття володарем кремля небезпеки для своєї влади, так би мовити, загрозу падіння зорі. Цю загрозу “вождь” убачає в Україні, що чинила опір колективізації. Чайка власне і символізує Україну, яка відлинула в сутінь.
І то не тільки сутінь минулого (30-ті рр. ХХ ст.), а і темний колір того минулого (так і вчувається тут пісня “Ой горе тій чайці, чаєчці небозі”), бо навіть хитання зорі віщує в даному разі багато людських смертей:
Погляд вождя упирається в місце для страти,
з губ вседержавних кавказький стікає єлей… (С. 46)
Видно далеко вождю з п’єдесталу:
Власне безсмертя виднішає з інших могил… (С. 47)
Місце для страти має велику площу (“видно далеко”), але вождю все здається, що ця “голгофа” маленька і могила занадто мілка:
— Ширше копайте! — голос долинув верховний.
— Глибше ступайте! Бо ж землі у нас не малі…
Глибше в майбутнє: в надрах копальні
косу мантачить уламками каменю смерть… (С. 48-49)
Ідеться аж ніяк не про культурне освоєння віддалених земель імперії, але про їхнє перетворення на простір смерті. Читач не просто бачить “глибший крок” — важкий, що продавлює ґрунт, але відчуває його тяжкість і загрозу. Пам’ятаємо: для ліричного персонажа-дитини момент “тепер” — роки голоду. А майбутнє ліричного персонажа — роки, коли постала система концентраційних таборів, куди відправляли неугодних. Ці табори були у глибині імперії (владі вони видавалися прихованими, а їхні мешканці — похованими заживо), але не гірше за голод свідчили про глибину безодні, що відкривалася руками “вождів”.
Усю глибину трагедії села, вимореного голодом, схоплює ця строфа:
І не хитнулися дзвони церковні у небі,
янголи пухлі щипали весняну траву:
не відривайте з корінням мене, ой не треба:
— Я ще живий, я живу, я живу… я живу-у… (С. 49)
Янголи тут — це діти, що намагалися вижити. Ті, яким “приростала до тіла сорочка зелена, / рідна земелька давала краплину тепла” (С. 49), давала краплину надії на порятунок. Тільки для дітей ця земля ще була рідною. Доросла свідомість уже сприймала її інакше, в регістрі Шевченковому: “На нашій — не своїй землі” (Т. Шевченко “Мені однаково, чи буду…”).
— Дядьку, Явтуше… і ви відпливаєте в море?!
Всі відпливають на кризі.
Хто ж позоставсь в селі?
Льопляшка? Юшка? Інші ж підтяті під корінь…
Хто ж буде жити на нашій нерідній землі… (С. 50)
За що було підтято під корінь дядька Явтуха, як не за те, що не бажав “варитись у спільному казані”, не хотів усуспільнювати власне майно, прагнув бути господарем землі своєї. Відвага постати проти такої влади, обертається погрозою, що відкриває суть отого глобального усуспільнення: “Ходиш похмурий… Дивись — усуспільнимо душу… / Знайдеться місце й для тебе, хоч яма мілка…” (С. 50).
Непокірному ніби кажуть: “Не хотів варитися у спільному казані за життя — варитимешся, розділивши смерть багатьох неупокорених”. Отой казан у поемі Павла Мовчана “Материк” стає символом років Голодомору:
Не відокремить себе від землі від святої,
вже відійшли у непам’ять сумні імена,
вуса потрухлі десь проростають травою —
чути у небі порожній дзвін казана… (С. 51)
Біль другий — винищення у таборах. Оця трагічна сторінка схоплена Павлом Мовчаном у вірші “Липнева ніч”, де ліричний персонаж вірша ночує в хаті, власників якої було винищено. Він довго не може склепити повік і спостерігає, як гусне темрява за вікном:
Клейка липнева ніч. І темрява липуча,
І куряви сувій солодкістю набряк.
І світло із вікна брудне, ніби онуча,
ворушиться напнувшись опукло на будяк. (С. 74)
Спершу видається, що мова про пейзаж за вікном і не більше. Але варто зіставити щойно цитовану першу строфу з завершальною, щоб збагнути — пейзаж оцей вельми символічний:
Та десь із-під землі когут прокукурікав:
ні муру, ні вікна, ні поклику, ні снів…
Кров витекла з очей і склеїла повіки,
і смужкою до них бинт світла прикіпів. (С. 76)
Півень сповіщає настання світанку, перемогу світла над темрявою. А ще розвіює темні видіння. На світанку ліричний персонаж вірша “Липнева ніч” забувається сном без снів, він почувається виснаженим ніби життя покидає його, бо більше не може спостерігати оті трагедії, які випали власникам цієї оселі (“кров витекла з очей і склеїла повіки”). Такою ціною світло очищується. Якщо у зачині воно брудне, “ніби онуча” (тканина, обмотана довкола ноги), то наприкінці — бинт світла, що покликаний зменшити біль незрячих очей.
Іще одна важлива паралель: будяк, на який напинається світло у першій строфі, і людина, до очей якої світло прикипає в строфі останній. Що це: теза, що усе потребує світла, але людині недостатньо світла брудного? Чи натяк, що людина не будяк, який не замислюючись нищимо? Чи аксіома, що людині замало бути будяком при дорозі, вона потребує дому і всього, чим дім повниться? Чи притишений і тому страшний крик: людина не будяк і не виросте вдруге, коли із корінням знищили рід?
Тут не живе ніхто. Та й місце нелюдиме.
Зіржавіла ожина, немов колючий дріт.
Комори, стайні, дім — тут все пішло за димом,
колись тут до ноги впень вищадили рід (С. 74)
Зіставлення ожини з колючим дротом аж ніяк не випадкове. Це підказка читачеві, що саме за колючими дротами, на засланні дощенту винищили селянський рід. А що ожина зіржавіла свідчить і про давність отих трагічних подій (кажемо ж, що щось уже вкрилося іржею) і про колір стиглої ожини — червоно-кривавий. Крові тієї, невинної крові, так багато, що вона волає з-під землі. І душа поета чує і відчуває серцем оту дротяну колючку-тернину:
Стражденна кожна мить до тіла кров’ю липне,
І тиша вощана у вуха затіка…
Та дошка гробова раптово ніччю скрипне,
і серце дротяна колючка протика… (С. 74)
Ліричний персонаж поеми бере чужі страждання на себе. Через те йому і вдається розірвати вощану тишу байдужості. Легше, звісно, не чути і не знати. Але чи блаженне те невідання питання риторичне. Ліричний персонаж поеми має відвагу прорвати замовчування і пірнути в минуле: “за поглядом слідом ув оболонку білу, / в бездонну глибину убитого життя” (С. 75)
(Продовження буде)
