Надія Гуменюк – авторка понад чотирьох десятків книжок: поезії, прози, радіоп’єс, творів для дітей. Лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки та літературних премій “Благовіст”, імені Олександра Олеся, імені Агатангела Кримського, “Звук павутинки” (імені Віктора Близнеця), імені родини Косачів. Отримала чотири нагороди від Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”: дипломи лауреата за романи “Янгол у сірому” та “Енна”, спеціальну відзнаку за книжку для дітей “Роденія, або Подорож за веселку” та Першу премію за роман “Вересові меди”. Лауреат Міжнародного літературного конкурсу україномовної прози “Dnipro-Book-Fest-2020”, переможець Національного конкурсу “Книга року” (номінація “Світ дитинства”), всеукраїнських літературних конкурсів “Відродимо забутий жанр” (на кращу радіоп’єсу), “Золотий лелека”, “Ярославів Вал”, “Книжкова толока”…
Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України. Мешкає у Луцьку. Про це пише slovoprosvity.org.
Ніч у Сурамі
Перед смертю Леся Українка не їла нічого, крім ожини. Ці ягоди, які нагадували їй про рідні волинські ліси, збирала для неї у грузинських горах сестра Ізидора. Недарма у “Лісовій пісні” Лукаш просить блукаючу осіннім лісом Долю подати йому хоч гілочку ожини…
Ніч у Сурамі – як стигла ожина.
А по небесній струні
Зірка-прочанка зійшла з України
Й тихо горить при вікні.
Зоре моя! Одиноко-висока!
Сестро моя золота!
Тепла ожина скапує соком
На неслухняні вуста.
Й линуть з Волині вітри-боривітри,
Й студять вогонь на чолі.
І шелестить між ожиновим світлом
Рідний нечимненський ліс.
Люленьки-люлі, білий мій болю…
Чуєш? Десь грає Лукаш.
Двоє стоять під старою вербою
Біля дзвінкого струмка.
Люленьки-люлі… Як же він грає!
Як шарудить очерет!..
Серце розчулене спрагло вбирає
Те, що ніколи не вмре.
В горах Сурамі пахнуть ожини.
Рветься небесна струна.
Тільки прочанка-зоря з України
Тихо горить край вікна.
Килинам простіше. Хоч всяке бува,
Хоч часом тужливо й зрадливо –
Вони молодички чіпкі, як трава,
Й здається, щасливі. Можливо…
Що їм головне? В полі – бульба, в печі –
Наваристий борщ вічносущий,
Та щоб чоловік уночі на плечі,
Путящий та в міру питущий.
Щоб діти слухняні й свекруха незла,
До свята – пиріг та обнова,
І щоб у хліві неодмінно була
Породиста дійна корова.
Килинам простіше… Цей світ – для килин,
У ньому й порядок килинський.
А ти… Звідки, мавко, з яких праглибин
Явилася в ліс цей волинський?
Вся зіткана з вітру, з роси, з таїни,
Зі світла й вербової крові,
Навіщо ти стала посеред весни
Оголеним нервом любові?
Болотяне царство… Його не пройти…
Воно ж не відпустить, ти знаєш,
Того, хто до себе не зміг дорости.
Кого ж ти, чого виглядаєш?
Як боляче пальчика серп розітнув…
Як болісно серце мелодія крає…
Ти дух, що розбуджує душі від сну,
Ти мрія, що їх осяває.
Неждано зійдеш у задуму лісів,
Майнеш серед них, як знамення гаряче,
Й котрась із килин серед бульб і борщів
Погляне у небо й заплаче
Рушник
Тарас Шевченко хотів, щоб на весіллі
у нього був рушник з півниками. Через багато років Ликера, останнє кохання поета, вишила його білим по білому і принесла на могилу поета. Вона переїхала до Канева, померла у самотності й похована неподалік від Чернечої гори.
Вся в чорному, немов черниця,
Біля Чернечої гори…
А ніч глибока, мов криниця,
Така, хоч з Богом говори.
Та й ні з ким більш… У цілім світі –
Ні теплих рук, ні теплих слів.
Горять тополь високі свічі
У канделябрах споришів.
Та білі півники присіли
На полотні й клюють літа.
Тарас чекав їх на весілля –
Вона ж принесла на хреста.
І заніміла, й скам’яніла.
Рушник – як біла пектораль.
Що вишито на ньому білим?
Його любов? Її печаль?
Чи самота, як Божа кара?
Чи каяття безмовний крик?
Сльозина канула у Канів
І покотилась на рушник.
І білі півні стрепенулись,
Й здалося раптом: як колись,
Його долоні рук торкнулись:
“Моя ти любо! усміхнись…”
На шляху – від засвіту у сутінь
(І ніколи ще не навпаки!) –
Потискаєм звично руки сущим,
Затискаєм гнів у кулаки.
У гурті разом сміємось часто,
Плачем наодинці – й хто куди,
Заблукальці в лабіринтах часу,
Що на мить потрапили сюди.
Хто ми одне одному, по суті,
Зліплені з одних небесних глин?
Гнівні прокуратори і судді?
Шукачі поразок і провин?
Вічні світотрощі та вендети…
Лжепророки нині й повсякчас…
Вже відкрито нети і планети.
Господи, відкрий нарешті нас!
Кого ти шукаєш на цьому руйновищі, птахо?
Нема вже й стіни – притулити намокле крило.
Обвуглена лавка чорніє за тином – як плаха,
Та скалки зорі у золі віддзеркалює скло.
Лиш вітер той самий. Нестримний,
жагучий і рвійний,
Антонівку юну цілує й хапає за стан.
Ну що йому війни? Він віщий, він вічний і вільний,
Він водить в саду запальний пелюстковий аркан.
Екпресія танцю! Приєднуйся й ти, легкокрила,
Кидайся із вирію просто в цей білий крутіж –
Над пусткою двору, де ти колись хатку лишила,
Де нині трубить розтроюджений
“градом” рубіж.
Танцюй, моя ластівко! Вір – завтра буде,
як завжди:
Ти зліпиш гніздо і крильми підфарбуєш блакить.
А ген понад степом увінчаний кулею зашморг
До танцю твого, наче праща крізь прощу, летить.
Аркан над арканом… Політ – між зимою і літом.
Танцюй, ластовице, – над буйством вогню і зела,
Понад попелищем, над страхом, над болем,
над цвітом,
Бо нащо ж тобі цих два синіх, як небо, крила?!
Як він на зустріч до неї біжить!
Хай дочекається… Хай зачекає…
Шлюбниця ніч їм хорали співає.
Час, як у кадрі, спинився на мить.
Господи! Як він до неї біжить!
Як вони разом босоніж біжать,
Двоє закоханих юних блукальців!
Коники в травах лоскочуть їм пальці,
Сходить на землю з небес благодать.
Як вони радісно разом біжать!
Як він її пригортає й несе!
Як він цілує: щасливий – щасливу!
Мовкнуть в траві цвіркуни галасливі,
Місяць на яблуні пише есе.
Як він її пригортає й несе!
Ранок. Шпиталь. Жовтий сонях в сльозах.
В пам’яті “гради” і міни – синхроном.
Ноги… лишилися… під териконом…
Як він біжить, як злітає у снах!
Як він кохану несе на руках…
Мій ранній рай біля сузір’я Мальви…
Таємний ритм криничної води.
Магічні хвилі місячної магми.
Бджолиних магів сонячні меди.
Мій полуденний, з літнього зеніту…
Вже полинову ледь надпито суть.
Та стільки ще несказаного світу!
І мальви несказанно ще цвітуть.
А ти, вечірній… Де тебе чекати?..
Сузір’ям тихим світишся в мені.
І гріють душу мальви біля хати,
Вікно до сонця, й мама при вікні.
Небо для всіх відчинене,
Зачинені наглухо ми.
Над чинними і причинними
Згасають святі псалми.
Спадають, як дощ на готику,
Як листя на сонний храм.
Якого ще, Боже, дотику
Потрібно оцим замкам?
Якого ще треба подиху,
Щоб раптом запрагли ми
Торкнутись небес хоч поглядом,
Якщо не можна крильми?
Глибокі сніги залягли понад пам’яттю хати.
Чого в них блукаю? Чого я шукаю й навіщо?
Он ніч за плечима вже дихає чорно і віщо:
– Пора вирушати. Ти чуєш? Пора вирушати…
Упала сльоза і сніги ті наскрізь пропалила.
І пальці замерзлі зігрілись, і серце зраділо.
Колядко! Різдвяне моє ластів’яточко біле!
Прости, що малою колись тебе тут загубила.
Нічого, крім тебе, в дорогу не зможу я взяти –
Залишаться води і трави, дерева і камінь.
І тільки удвох ми вже будемо понад роками.
– Впустіть, пане Боже, й дозвольте заколядувати.
Зосталася тонка струна,
Не зламана на вітрі,
І пісня – лиш одним одна,
Немов сльоза на вістрі.
І вибору уже нема –
У груди цілиться зима
І скалить сизе око.
І ти – однісінька, одна,
Як ця не зламана струна,
Як небо одиноке.
Вікно завішує пітьма.
Летять за вітром вірші.
Немає вибору. Нема…
А вибирать навіщо?
Торкнеться пісня до чола
І біля серця стане:
Вона найпершою була,
Вона ж тобі – остання.
В баби Олі – олень на стіні.
На рогах у нього сонце сходить.
Він би скочив, мабуть, вже на ходник*
І пропав у синьому вікні,
Й затрубив десь з вітром в унісон,
Й шаленів би від п’янкої волі.
Але гарно так у баби Олі
Серед вишиванок та ікон.
Он в печі спалахує вогонь,
Й дух сосни йому лоскоче ніздрі,
І на шию шорсткувата ніжність
Сходить з темних бабиних долонь.
Дні такі короткі та пісні.
Вечори сріблясто-пелехаті.
Гомонять про щось собі у хаті
Баба Оля й олень на стіні.
Ні пророцтв, ні менторств не сприймаю –
Всі вони сумнівні та сумні.
Бедрика з долоні відпускаю –
Хай дорогу вказує мені.
Привітаю ластівку й мураху,
Поклонюсь ромашці і джмелю.
Боже! Не звільняй мене від страху
Не почути тих, кого люблю.
Хай будуть друзі! І хай будуть вороги…
І чесний бій, і відступи хвилинні.
Хай палить душу полум’я жаги,
Та не пошли нам, доле, половинність.
Півдруг, півнедруг – де в них знак межі?
Напівлюбов з півненавистю рівні.
Напівсвої – це значить: не чужі.
І все-таки… І все-таки не рідні.
Хай буде навпіл час тяжкий біди.
Хай будуть навпіл радість і повинність,
Один сухар, один ковток води.
Та не пошли нам, доле, половинність!
Місяць заглянув до хати:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка лиш тихо зітхає –
Сина чекає.
Зірка сяйнула до хати:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка не відповідає –
Доньку чекає.
Хурделиця стукає в хату:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка її проганяє –
Внуків чекає.
Дивиться з покутя хати
Скорботна Ісусова Мати.
А ніч чорним воском спливає.
Жінка чекає…
П’яльці упали. На пальчику кров.
Терпнуть терплячі долоні.
Боже, дозволь їй зробити хоч крок
По золотому осонні!
По молоденьких кульбабах в дворі,
По споришах біля хати.
Хто це так сумно зітхнув угорі –
Пташка чи янгол крилатий?
Зойкнули гальма старого візка
Й зразу ж налякано знишкли.
В голку засилює вперто рука
Білу фантазію нитки.
Кров чи сльоза в полотно перейшла –
Нащо комусь про те знати?
Вишиє жінка собі два крила
Й буде у небо злітати.
У чебрецевому полоні,
Поміж паруючих отав,
Немов у Бога на долоні,
Малий ангелик задрімав.
Легенько люляє лелія,
За нею дзвоник – в унісон,
І сонце скапує крізь вії
В його пречисто-білий сон.
Під грушею пантрує хата
І вікнами поводить: де
Цвіте сорочечка картата?
Де ластовиннячко руде?
Йому ще вірять, як месії,
Зелений коник в чебреці,
Мурашик в чашечці лелії
І теплий бедрик на щоці.
Клекочуть бусли на осонні
І придивляються здаля:
У сон із Божої долоні
Летить кирпате янголя.
Біла бинда туману…
Очерети руді…
Ранок бинтує рану
Качечці на воді.
Хтось, може, й не помітить
Є вона чи нема –
Денниця пересвітить,
В нори втече пітьма,
Скинуть дерева ряси,
Стихне трава сумна,
Річка, уже без ряски,
Вихолоне до дна,
Вітер білявих бранок
З півночі нанесе.
Але сьогодні ранок
Хоче змінити все.
Теплий цілунок літа…
В травах легкі сліди…
Пташка, як Афродіта,
Випурхне із води.
Вище, все вище й вище,
З сонечком на крилі.
Й день, наче пізня вишня,
Скотиться до землі.
Загубили гуси крила
Серед ситого подвір’я,
Коли лапами місили
Сніп вівсяного сузір’я.
Крилам небо заболіло…
Крила скривджено зітхнули,
Попід зорі полетіли –
Гуси навіть не почули.
Та коли тумани сині
Осінь здійме, як вітрила,
Щось щемить, щемить на спині,
Там, де виростають крила.
Зоря, як мальва. Й мальва, як зоря.
І силует самотньої тополі
На вежі жовтого мовчання ліхтаря,
Під поглядом примруженої долі.
Завмерла ніч на синіх якорях.
Та три надієчки ростуть собі поволі:
В зорі, як мальва, в мальві, як зоря,
Під серцем розтривоженим тополі.
Світає. В вірша – перше рандеву.
Його віншує вишні білий чубчик.
Не потривож. Прислухайся. Ти чуєш,
Як теплі рими скапують в траву?
Уже розлито росяне вино.
Тичинка квітки сутінь розрізає,
А сонце озивається навзаєм
І ставить юний промінь в стремено.
З-за обрію вихлюпується день!
Небесні ритми, музика і рими…
І хтось, високий, вічний і незримий,
Крізь білий цвіт нас в білий світ веде.
- Поліський тканий килимок
