“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
З НОВОЇ КНИЖКИ «ВЕРНИГОРА»
***
Вернигоро, Крутиводо, Вирвидубе…
Хай на вас, на трьох, земля моя устоїть.
Прикрий, горо, те, що серцю рідне й любе.
Крути, водо, те, що враже, –
аж до згуби!
Вирви, дубе, біль підглибний – бо не гоїть…
Штовхай, горо, геть у прірву чорні душі.
Заткни, горо, діру чорну – й гайда вгору!
Пробий, горо, діру білу в хмарній гущі:
хай не висне, хай не застить, хай не душить,
хай ріка проллється з неї – здобрить корінь!
Саджай, дубе, діток в землю – тім’ям в небо.
Плети, водо, мертві петлі та й затягуй –
повзуть яром довгі шиї, летять степом
птахи трупні, дзьоби трутні на кров теплу…
Вливай, водо, смолу чорну – в їхню спрагу!
Здіймай, горо, хрест вінчальний, стяг блакитний.
Тримай, горо, сонця свічку – понад обрій!..
Обмий, водо, тіла славні й дай напитись –
полям смертним, щоб родили вічне жито.
Вирви, дубе, пам’ять люту, – скріпи добру.
Вернигоро, Крутиводо, Вирвидубе…
2022
***
Боже, у раби Твоєї Вкраїни
мільйони синів і дочок, різних-усяких.
Є Каїни поміж них, є Авелі, є Марії –
вони у прабабці Єви вчилися зваби й страху,
щиро вбирати в душу лукавство змія
і землю ліпити – з праху.
Господи, у сестри Твоєї Вкраїни
спина то зігнута, то випрямлена –
розп’яттям.
Не карай, коли гнів розгинає її коліна,
й воскреси – після зрад, катувань і страти.
Бо ж не кожен Син – той, хто назвався сином,
як не кожен брат, істинно, стерпить сестру чи брата.
Любове, у моєї мами Вкраїни
що соняхи родять і до сонця тягнуться.
Їх дзьобає то град, то смерч, то чорні птахи осінні…
Обгорни її душу небесним стягом –
яко хусткою теплою, щоби лоно її і прісно, й нині
не знало покори ні жертви, ні жриці, ні грішниці, ні рабині,
а чуло в собі тільки спрагу родити від тебе, безстрашну спрагу:
із кожного зерня, що сіяне, –
по дитині…
із кожного зерня, що згублене, –
щопту праху і жменю глини –
бо треба земельки много…
а з того, яке спікали, – хоч іскру гніву із серцевини –
для Тараса нового.
08.2021 – 10.2022
***
верби зламано
кетяг скльовано
мор розносять вітри вертепні
меч показано
миром змазано
і проспівано
«степом, степом…»
степ обстукують
підбори рослих
майорів безпеки і підмайорів
народе руський
помаранчево-абрикосовий
ти підеш до коренів
чи в сині гори?
густо від ляскоту
мир брязкає касками
паркани обласкані
крейдяним папером
очі з пластику
намацують свастику
нової ери
2004
ШЛЯХ НА ЗАХІД
Триптих
1.
Зблиски потоку, що шлях пробиває на захід,
в ніч не згасають, а випікають шанці…
Спалений простір покриється завтра прахом.
Землі нові спопеліють від жару вранці.
Води йорданські змарновано на оази.
В мандрівнику не впізнає ніхто Предтечі…
Треба шукати нові імена і назви –
мертві моря вже не родять живої течі.
2.
Сіль із іржею не кануть у жодну Лету –
канула Лета, бо зраджена берегами.
Шанцями стали всі русла – та тісно смерті!
Смерть прибуває – і схрону шукає пам’ять.
В книгу ховається – книгу вогонь зжирає.
Стукає в душу, а та – роздирає жили…
Нині і прісно вербує війна до раю
тих, що до солі іржавої причастились.
3.
Кожному – дрібку, щоб око, сухе й осліпле,
спухло сльозою і знов зачинало течу:
з сивого ранку – у день,
що яскріє сріблом,
й далі – до злата, що кревним стає надвечір.
Кревним, кривавим, гарячим – щоб ніч збудилась,
щоби зірки пропекли ярі шанці з неба:
нá тобі, Боже, всі русла земного тіла –
входь і течи, і спікай, і роби, що треба!
…Зблиски потоку, що шлях пробиває Сходу,
вже не згасають – і кров загусає в тромби.
Бог не прийдě по воді – бо скінчились води.
Суша – солона і ржава, і в ній свободі
знов вигризати арени
і катакомби.
2004–2022
***
З цієї клітки простору і часу,
де тяжко всім – і з лихом, і з добром,
ми вийдем разом… чи загинем разом,
залишивши землі кривавий тромб –
могилу братську…
Чи ворожу, брате?
Кому проститься: вольному? рабу?
І чи земля зуміє розпізнати,
кому – осику, а кому – вербу?
над ким – пусту траву, вітрами м’яту,
і впалий горбик без хреста і дати?
над ким – барвінок, що й себе забув?
над ким – калину, що цвіте хрещато,
а красну кров вливає в голубу?
2015–2022
***
Пливе качá… Господь благий:
тримає річки береги
й спасає в вирі і в потоці.
А воріженьки-вороги
не гинуть як роса на сонці…
Те сонце – яре! Та саме
свою сокиру не здійме
і не скарає навіть вбивцю.
Господь сказав: не мир, а меч, –
і кров’ю вмив і лики, й лиця.
А міг же з тої висоти
всі чаші страдні одвести –
од всіх синів Адама й Ноя…
Пливе кача, за ним – хрести,
ще ті, що Сеймом і Десною…
А вслід – з Лугані і Донця,
Торця, Айдару, Інгульця,
Із Бучі, Лопані, Бахмутки…
Усі в Дніпро – як до Вітця!
І ні звернути, ні вернути…
З мутних нуртовищ давнини,
з річок великих і дрібних,
як голка, що блукає в венах,
пливе кача – і Перуни
ламають блискавки об дена.
І пробивають! Та спасти
не годні і качат отих –
і витікає з серцевини
землі, що прийняла хрести,
кипуча кров лихої мсти –
в любові вистуджені вина.
2019–2022
***
А ти ходи, парубче, понад краєм, –
тільки тих, хто скраю, Господь вінчає.
А ти ходи, діво, де трави в пояс, –
тільки тих, хто з вітром,
Господь впокоїть.
А ти дивись, пташечко, в прірву чорну, –
тільки тих, хто падає,
Бог пригорне.
А ти пливи, рибонько,
в срібне море, –
із німими тільки Господь говорить.
А ти квітни, ружо, як завжди квітла, –
бо не в’януть в Господа душі світлі.
А ти роди, земле, невтомним тілом, –
бо ж не всіх ще Господу народила.
А ти рости, горо, бо ти – Говерла!
Хай Боженько бачить: іще не вмерла.
2020, 2022
ВЕСІЛЬНИЙ ТРИПТИХ
1.
П’ють зі щастя біда й вина.
Пахне ружа і в трутнім зіллі.
У сусіда в дворі – труна,
а навпроти – цвіте весілля.
Що ж це, Боже, за круговерть
квітки, зав’язу і покосу?
У сусіда у серці – смерть,
а його до любові просять.
В красних чарах не видно дна.
Хтось допив – і забувся в снах,
хтось налив, що не видно й вінець:
чи за віно, чи на коня –
бо на ранок нового дня
і на нього чека гостинець.
2.
А на чорному весіллі
танцювали біси білі,
а на білому весіллі – смоляні.
Кров червона квітла в згустках,
кров блакитна – як пелюстка –
опадала у подоли вогняні.
Пахло смажене й печене,
і сміялась наречена,
й осміхався їй у відповідь жених.
І текли по душах – вина…
А вітри хапали віно
й дерли вéльон на пацьорки сивини!
Відгоріло сонце жарко.
Сонця місяцю не жалько –
ніч розжарює зірками далину.
І летять на спинах бісів
ті, що сміхом обнялися, –
обіймати – міцно, намертво – війну.
3.
Пів світу – скаче, пів світу – плаче,
пів світу – гине, та світ живе.
Холодна твань під піском гарячим:
піддення – чорне, сліпучий верх.
У вирві – черва, над виром – червень
гойдає маку благенький цвіт.
Живі вбивають живих, а мертві…
а мертві дивляться – як живі!
Мачиння чорне – по зсохлих стеблах…
Живому – темно, насінню – тепло.
Коріння п’є і росу, й сльозу…
А що там в небі? А що у небі? –
На сонці – вибух, прорвало греблі…
Безсмертні бавляться у грозу.
2019–2022
***
Сильце солодке, срібні ґрати…
Вродилась гордою?
Не хочеш лапу одгризати –
утратиш голову.
Не хочеш гнутися лозою –
змією вигнешся.
Раз мовчки вмилася сльозою –
золою витрешся.
Трава – аж чорна, прах – зелений,
а кров – смарагдова.
Не на палітрі – на пательні
кольόри адові!
Не в небесах – бо небо вирвано
з кістками й душами –
снують і ті, що з клітки вигнані,
і в ній задушені.
Не на землі – її лишилося
хіба під нігтями –
гніздечка в’ють оті, що з крилами,
і ті, що з ліктями.
Не по воді – бо затромбовані
всі ріки з жилами –
життя, знеславлене, знесловнене,
щось пише вилами.
Дарма, чи гаспидом, чи Господом
цей світ замучений –
дари розібрано і роздано,
і вибір вручено.
Гримлять ключі, співають ґрати…
В парчі чи голою,
не хочеш лапу одгризати –
утратиш голову.
2022
***
Хрестяться вікна – ґратами.
Плутають крок сандалі.
Інколи треба вмирати –
щоб жити далі.
Нишкне земля під листям,
та крига не стане сталлю.
Інколи треба зректися –
щоб вірити далі.
Ловить приціл – крилатих.
Зорі летять в кострища.
Інколи треба зламатись –
щоб стати вищим.
Крок – між людським і Божим
і змах – між злетом і крахом.
Інколи й гадом можна…
а вийде – птахом.
Плата – вона ж розплата:
ставить ребром монету.
Інколи треба вмирати –
аби не вмерти.
І, обігнувши обрій,
в очі сказати часу
дві правди: «Все буде добре»
й «Життя прекрасне».
Осінь 2021
***
тиша –
як після вибуху
страшно –
як перед боєм
в кожнім
надія випекла:
Боже
постій за мною
потім
як все вже станеться –
пóтом
кров’ю
сльозою –
послух
вогнем огранений
поступ
почне – травою:
кожна –
стеблом – до дерева
коштом
води живої
можеш –
прикрий хоч мертвого
Боже
якщо Ти воїн
2019
***
Випадає усе із рук:
голка, нитка, шмат хліба, ложка…
Десь літає над полем крук –
десь мовчить над яйцем ворожка.
Бо прийшла – і питає:
– Де?
Чи живий? Чи хоч прах ти видиш? –
Бо ступила – як ніч у день.
Бо вклонилася, як сновида.
Тінь до сволока прилипа,
в комин дихає чорна варта.
– Я сьогодні уже сліпа, –
може, прийдеш до мене завтра?
Серце камінь до вуст штовха.
Звуки в’яжуть слова колишні…
– Я сьогодні уже глуха –
може, прийдеш на тому тижні?
З понеділка ростуть в четвер
ті дощі, що утоплять верші.
– Віриш, люба, що він не вмер?
Вір – йому там од того легше.
Не питай, де це там, – завжди
там – це тут, де у зливі вклякла.
Бачиш рибу, яка з води
виставляє плавці і зябра?
Не лови – хай собі пливе.
Не зови – хто пливе, не чує.
Чує той, що на дні живе,
а в серцях полохких – ночує.
Та допоки ще лід на дні,
жди, що скресне ріка – в росину.
…Ти приходь, мабуть, навесні, –
я сьогодні вже надто сива.
2022
***
Свічка місяця не горить,
свічка сонця – лежить під сподом…
Навпрошки, крізь чужі городи,
крізь садки і пусті двори
храм іде у свою господу.
Ніч. Та видно йому усе:
темні вікна і білі стіни,
навіть злякану павутину,
що із гілочки спокій ссе,
притулившись, немов дитина.
Бачить стежку, та обмина.
Бачить двері, але не стука.
Бачить матір, жону й онуку,
що боїться пітьми вікна
й тихо просить: «Візьміть на руки…»
Завертає за ріг. Вкляка.
Жадно курить убік – і пальці,
що стискали метал уранці,
так тремтять, аж тремтить рукав
і свіча у глибокім ранці…
2022
Захисникам України,
з вдячністю
БАЛАДА ПРО ТЕЛЕСИКА
Диптих
1.
Ач, летять! Хмари крешуть звільна
золотими крильми – бо сильні!
Отакими б – спасати світ…
Ой, Телесю, наївний хлопче,
перші й знати тебе не схочуть,
бо… з вінцями на голові.
– Ми з тобою, безкрилий, різні.
Ми несем на собі вітчизну.
Важко й так – не обтяжуй слізьми.
Може, хай тебе задні візьмуть.
О, летять! Тихі, гарні, милі.
Трохи нижче, і вужчі крила –
день погойдують голубий.
Ой, Телесю, зберися з духом.
Не гукай! Не захочуть слухать:
ближче вух у таких – дзьоби.
– Ми з тобою, безхатьку, різні.
Ми шукаємо десь вітчизну –
чуєш: грім? бачиш: хмари грізні?
Може, хай тебе кревні візьмуть…
Ох, летять… Ці – хрести і стяги
із собою у пам’ять тягнуть,
а на лапах – багно і слиз…
Шиї довгі й тонкі, як спиці,
в обрій встромлюють темні лиця –
їм нема чим дивитись вниз.
– Ми з тобов – родаки. Молися.
Тут, за нас, щоби ми – спаслися.
Видиш, любий: нема вітчизни…
– А хай мене кутні візьмуть!
2.
Осміхаються кутні:
– Цей явір – іще не гріб.
Хоч підпиляна крона,
та ми ще піднімем гілку!
Прийде Бог пополудні –
і витеше дах і хліб,
зброю і виногрона,
ще й вистачить на сопілку!
Зникнуть перші – у небі,
і других – поглине льос,
і за третіми обрій
зачинить похмуре віко…
Мій Телесю, не треба
сприймати біду всерйоз:
кутні – хлопці хоробрі,
поцілять і в смерть із вікон.
В шанці крайньої хати
не шукають уже кутка
і дверей не шукають –
бо ж можна і через комин…
Але краще тримати
і зброю, й себе в руках –
бо не вічний і Каїн,
що братом назвався кровним!
Милуй перших і других,
і третім прости… прости…
Врешті, пізно чи рано,
усім подають на щастя…
В кола скручено дуги:
Вітчизна тепер – це ти.
Мій Телесю, останній
і першим не дасть пропасти.
Засмієшся на кутні –
й освітяться всі кути!
Злого виженеш гостя
і станеш собі – столиця!
…А повернуться трутні –
всі їхні вінці й хрести
на покуття примостиш
і скажеш – як Бог:
– Моліться…
2004–2022
***
І прийде до тебе звір.
І скаже:
– Умри – в траві
ні грама наїдку!
Моєї вини нема –
спитай хоч кого сама, –
бо ж голод за свідка.
І дійде до тебе той,
хто слідом, траві у тон, –
мисливець з болота.
І скаже:
– Біжи! Бо тут
і люд, і звіроту б’ють,
коли ув охоті.
І явиться третім змій.
І скаже:
– Ходім домів –
нора моя гарна!
У виводку змієнят
знайдéться й сестра, і брат,
а може, і пара…
І зійде на тебе Бог,
і скаже:
– Когось із трьох
бери собі катом.
Бо час. Та не маю рук…
А душечку заберу –
судити й прощати.
2022
***
Повзе вечір полозом…
Пита місяць полиском:
– Ось мій серп. Де ж твоє жито?
Ось мій гріш. Та за що платити? –
й ховає за полу…
Сходить ранок паскою,
мастить губи ласкою:
– Ось мій хліб. Де ж твоя віра?
Ось мій дар. Чом же торба в дірах? –
і кришить любаскам…
День спікає золотом,
в тім’я лупить молотом:
– Маю міць. Де ж твоя зброя?
Маю світ. Де ж твоя воля? –
і стискає колом.
…Крапкою чорнильною
зирить ніч із вирію:
– Маю тиш. Де ж твоє слово?
Маю час. Чи уділиш крові –
щоб заснути в мирі?
2019
***
Срібну січеш косу,
шепчеш: не фраєр – Бог.
Гепаєш по дзеркалах.
Іменем ЗСУ
святиш свою любов –
щоби перемагала.
Гостриш стальну косу,
шепчеш: ні мрій, ні снів –
надто любов кривава.
Іменем ЗСУ
святиш і лють, і гнів:
любі, служіть во славу.
Бог підбере косу:
буде до свят парча –
сніжна, як вічна пам’ять.
Кровію ЗСУ
вмиє свого меча
й скаже: Я з ним і з вами.
2022
***
Ангеле, ніч. Поспи.
Вдень було багато роботи:
варили сироп – з ропи,
іржу начищали – до позолоти,
з дощів в’язали снопи,
із крові – низали разки для глоду,
сонця показували сліпим,
а зрячим – вогонь і воду.
Ангеле, день. Спочинь.
Ніч стояв на незмінній варті:
то гриз валуни причин,
то сльози втирав, то колючим жартом
життя гартував – як чин,
то смерті гадав на картах,
то думав: чому в Бога син – один,
а небожат – багато?
Ангеле, ранок. Встань –
час ладнати вітрила й крила.
У небі зола й сльота –
блакить небожичі розбомбили.
Лежить у траві висота,
а вирва така – для гори могила…
Вставай, заради Христа!
А ти ж і не спав, мій милий…
Ангеле, вечір. Мовчиш?
Снопи аж риплять ропою.
Іржею похрустує синя тиш –
глухою стала й сліпою.
Повня намацує шлях у виш –
і зманює за собою…
В голови стелиш собі спориш –
і чистиш зброю.
2022
***
Час «Ч» переноситься на щодня,
час пік – на кожну годину.
Рости тигреням, полохке кошеня, –
бо в лісі загинеш.
В глибокій норі – ані волі, ні ден,
і зігнута спина.
Час «Ч» переноситься на щодень –
рости по годинах.
Не вийде навспак –
навіть Бог не спиня
цей напрям єдиний.
Від першого дня і до судного дня –
живи похвилинно.
То люди лихі, то вогонь, то дими,
то повінь, то студінь…
Час «Ч» – це сьогодні, час пік –
це щомить.
А інших не буде!
Не лізь на рожен, та не м’якни од сну – що Бог одесную й ошую.
А виростеш тигром – за миттю пильнуй, –
бо й миті полюють.
2022
***
Хоч день, хоч ніч – тече ріка,
руда чи сіра…
Не бий терплячих по руках –
бо впустять віру.
У час, що душу обпіка
бідою злою,
не бий гарячих по руках –
бо впустять зброю.
У мить, що менша світлячка,
та сяє в темінь,
не бий щасливих по руках –
бо впустять землю.
2022
***
Царства брязкають силою,
кривавлять мечі й щити.
Доки махаєш крилами,
доти й летиш.
Царства беруть стожиллями,
та жезлом крутить змія.
Доки махаєш крилами,
доти й воля – твоя.
Царства, що стали милими, –
не далі тюремних меж.
Доки махаєш крилами,
доти й живеш.
Царства чадять кадилами
про рай, утіху, дива…
Доки махаєш крилами –
співай.
2023
***
Увіруй чи поворожи
у час досвітній…
Шукаю рідних між чужих,
гукаю рідних.
Кров проростає крізь зело,
та тромби множить,
бо сніг лютневий битим склом
застряг у кожнім.
Мій світе, світочку, світкý,
при чорних звіздах
горить черешня у садку,
горить безслізно.
При ватрі вечора і дня
чадить у вічі:
війна весну не зупиня –
і чорно й свічці.
Я, мабуть, наковталась снів-
димів – по комин…
Я – та зима, що в цій весні
не має дому.
Їй треба йти, згортать сліди
в старе і давнє –
бо топко в пам’яті води
і в вишніх плавнях!
Вода відтала, мов сліпа,
країв шукає,
та в руслах – крівця і ропа,
а дна – немає!
Вода росте крізь чорний прах –
у час досвітній…
Шукаю рідних по світах,
бо смертно рідним.
2019, 2022
***
Маму – провідати б.
Доню – діждатися б.
Мрії позначені.
Протяг між датами
стоншує жили.
Дух – перелітує.
Тілом – оплатиться.
Серцем – пробачено.
Стрілись – побачимось…
От і поговорили.
Голос – пропущено.
Погляд – упіймано
дірами чорними
з білими віями.
Мрії, як цілі –
обрані мушками,
з теплими душками,
сховані в мушлі і
знесені чόвнами
в море надії.
Не зупинятися –
навіть уклякнувши…
Не замирятися –
ранами, кляпами,
навіть одплакавши,
навіть без жалю вже…
Птáхи – із жалами.
Мрії – як Вежі
на вражім помежжі –
меморіалами…
2022
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
