ДО МАРІУПОЛЯ
Я буду тебе любити
Навіть коли ти в руїнах,
Навіть коли тобі жити
Лишились якісь вже хвилини…
Я буду тобою пишатись
І знаю: по суті ти сильний,
Ти зможеш ще відродитись,
Хай з часом, хай навіть повільно.
Герой ти, ти – місто Марії,
Знайомий усім Маріуполь,
Я в тебе вкладаю надії,
Всім світом ти будеш почутий!
Тебе ми відродимо скоро,
Тебе ми вернем в Україну,
І місто, і моря простори
Із Києвом будуть єдині!
Тримайся, ти чуєш?! Ще трохи!
Тримайся, ти зможеш! Я вірю!
Ти дихай повільно, потроху,
Й не треба впадати в зневіру!
Тримайся, улюблене місто,
Ти сильне й ніким не забуте!
Тебе повернути непросто,
Та ти з Україною будеш!
ЗВУКИ СИРЕН
Звуки сирени. А страшно, чи ні,
Проживши два місяці в справжній війні,
Коли тридцять днів ти живеш у підвалі,
Бо весь Маріуполь вже “завоєвалі”.
Готуєш під обстрілом їсти, бо треба,
А в будь-яку мить може впасти із неба
Чи град, чи рапіри убивчий снаряд,
Що смерть принесе від чечен чи бурят.
Стоїш так, готуєш, минають хвилини
Буває спокійно, буває не сильно
Нерідко у небі й літак пролітає
Та бомби й ракети щораз випускає…
І так день у день, серце бідне боїться
В підвалі щоночі той спокій й не сниться
Щоночі літак і щоночі приходи
І ти розумієш, що треба уходить…
Будинки навколо згорілі й побиті,
В могилах поховані люди убиті.
Їх рідні ховали у землю під домом,
Загорнутих в ковдру… А біль – по живому
А біль неймовірний від цього безумства
Навколо розруха й жорстокі убивства.
Та навіть до цього ти з часом звикаєш,
Ти просто живеш й порятунку чекаєш,
Ти молишся справно до Господа Бога,
Щоб вивів із міста, вказав нам дорогу.
Ти просто чекаєш, живеш, як виходить
Рідня собі місця десь там не знаходить…
Ти це розумієш, ти плачеш, ти знаєш
Щосили на зустріч із ними чекаєш
“Живі ж головне” – заспокоює розум
Й тебе поглинає надійливий роздум,
Що все це скінчиться чи рано, чи пізно,
Ще будем сміятись від радощів слізно,
Ще будем радіти і сонцю, і небу.
А більшого, знаєте, вже і не треба!
Ми все-таки вижили й вибрались звідти
Зіткнувшись зі страхом, як в темряві діти
Й тепер нам не страшно, ми не боїмося
Лиш заново жити й радіти вчимося…
ЧОРНІ ВІКНА
Чорні вікна з мертвими очима
Залишились тут на самоті.
Де поділись дружні всі родини,
Чому місто наче в дрімоті?
Світ завмер, годинник зупинився,
Стала чорно-білою реальність.
Цим очам віконним сон наснився:
Повернулась буднів ідеальність.
Від ракет ніхто не утікає,
Не ховає діток у підвалах,
Вибухи життя не відбирають
І не нищать сім’ї у завалах.
Не кричать. Замовкли. Всі живі тут.
А он там відкрились магазини,
І тролейбус їде по маршруту.
Час пішов, забігали хвилини.
Хлопчик он вигулює собаку,
Всі підходять, гладять, як раніше.
Є товар усюди за прилавком.
І район неначе став ріднішим!
Тепло стало, спокій повернувся
І нарешті в вікнах буде світло!
Кожен сам до себе усміхнувся –
Знов життя у кожного розквітло!
Знов життя! Куди ти? Не тікайте?!
Поверніться, люди, це ж не чесно!
Ні, ні, ні! Невже цей сон минає?
Та невже все знову зараз щезне?
Чорні вікна плачуть. Бо наснилось…
Знов самотність час заполонила.
Знов життя безжалісно спинилось.
Це війна його тут зупинила.
м. Маріуполь
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
