ЖІНКИ УКРАЇНИ
Жінки України! Бійці ЗСУ!
Пекельним стожаром спалахує обрій.
У ваші серця, в вашу диво-красу
вп’ялися зіниці голодної кобри.
Якби ж то я міг обійняти хоч раз
всіх разом жінок, щоб від куль захистити!
Та тільки молитися можу за вас,
щоб сили небесні до вас прихилити.
– Матусенько Божа! Царице цариць!
Шатром омофору свого рятівного
в краю калинових пісень і пшениць
спаси наших доньок від гаддя чужого.
Улий в наші ріки живої води
і мертвої крові – у горло вороже.
І знову Месію свого народи –
тепер «Не убий» він сказати не зможе.
Зійшлося добро у двобої зі злом.
І має світанок пітьму подолати!
І травень розквітне за нашим вікном,
і сонце загляне до кожної хати!
Вкраїнські Мадонни, вклоняюся вам!
Хай небо озветься до вас журавлями.
Простіть, мої рідні солдатки, що сам
не можу стояти між кулями й вами.
Настане пора – ночі мирних зірок.
І з’являться храми Святої Офіри.
Хай стане на всіх українських жінок
броні із любові, надії і віри!
14 березня 2022 р.
РАБАМ СВОБОДА НЕ ПОТРІБНА
Сліпим рабам свобода не потрібна,
вони несуть подоли царських тог.
Для них нагайка – мати рідна,
ім’я тирана – їхній бог.
Покірний раб і гідність – антиподи,
невігластво – його спокійний сон.
Убивці він складає оди
і кличе демона на трон.
Раба клейми вогнем – все буде мало,
з руки царя він радо прийме й смерть.
Йому брехня – що кусень сала,
аби наїстися ущерть.
Духовне рабство, нице і трухляве,
ненависне до світла і краси,
у темну ніч волає: «Ave!»
і день здіймає на списи.
Воно страшиться усього живого,
саме не здатне жити у добрі,
гачка шукає будь-якого
чужі спалити олтарі.
Холопський ум цурається любові,
він – цинік, челядин, пахолок зла.
Йому жбурляють, наче псові,
об’їдки з царського стола.
Аби мовчав! І буцімто не бачив,
не чув, як вла́дар тонко гострить ніж,
аби лиш діла не спартачив,
коли згори накажуть: «Ріж!»
Країна-раб, найбільша на планеті,
в тяжкім запої хижого виття
взялася світ втопити в Леті
для одурілого вождя.
Уся гнилизна випхалась назовні,
таємні коди «рускої душі»:
і достоєвщина уповні,
і «біси», і «товариші»*.
Злодійська суть зміїна, вовчий голод,
московська трута, про які Тарас
і сам сказав на повен голос,
й тоді ще попередив нас.
Про «братнє око», люте, невситиме,
котре світи далекі, не його,
укравши, жадібно тягтиме
до гробу чорного свого.
Бо є рабом, прислужником сваволі,
в якого й серця власного нема,
котрий царю за дрібку солі
продасть і матір крадькома.
А ми своєї неньки не зречемось!
Наш синьо-жовтий прапор майорить!
Ми зі щитом із бою повернемось,
бо в нашій крові воля стугонить!
*Прим.: достоєвщина – Ф. Достоєвський пропагував шовіністичну ідею «московського месіанізму», що полягала у намаганні представити російський царизм та російський «народ-богоносець» у ролі «просвітника й рятівника людства»: «великая наша Россия, во главе объединенных славян, скажет всему миру, всему европейскому человечеству и цивилизации его своё новое, здоровое и ещё неслыханное миром слово» (сьогодні «нечуване світом слово» втілюється в погрозах з боку Росії усьому світові застосувати ядерну зброю. – В.С.); «біси» – метафора стосовно російських революціонерів-терористів, зображених Достоєвським у романі «Бесы»; «товариші» – збірний образ комуністичної верхівки, котра монопольно керувала Росією та СРСР в 1917–1991 рр.; зараз компартія РФ підтримує війну проти України.
ХТО ВІРИТЬ!
Хто вірить в Ісуса,
а хто в Магомета,
в Дажбога…
А хтось ні у кого не вірить,
жбурляє у небо смердючі ракети,
над світом глумиться із вищиром звіра.
І в усмішку ніжну,
дитячу, привітну,
вривається дике виття горлоріза,
і тиху зорю,
весняну, первоцвітну,
шматує до смерті уламком заліза.
Навіщо і звідки приходить оте все?
Від жаху вогненного світ ціпеніє.
Минулись часи давньогрецького Зевса,
а скринька Пандори ніяк не міліє.
Чому вас не чути, боги миролюбні?
В земній чи небесній, чи в іншій подобі…
Де ваші покари?
Де ваші підсудні?
Де пекло для тих, що купаються в злόбі?
З захмар’я,
із міфів,
з легенд героїчних,
із Тор, із Коранів, із Біблій – зусюди,
усякі – і моно- і пантеїстичні –
спустіться з олімпів, явіться між люди!
Погляньте, що діє вінець сотворіння,
кого величає до сьомого поту,
і, може, пошлете невмілим уміння
обдерти з фальшивих ікон позолоту.
Німотному – вголос проклясти тирана,
глухому – почути, що совість накаже,
незрячому – слізьми загоїти рани,
герою – подужати воїнство враже!
Зберіться, верховні, на раду-пораду –
чи магія буде у ній, чи наука…
Сховайте людей від залізного граду,
укрийте від кігтів двоглавого крука.
Над річкою моксель, де мури зубчасті,
він кублище звив із ненависті й злоби,
там всюди – штандарти кривавої масті,
криваві бенкети йому до вподоби.
Невже ж і надалі зміїне гніздище
бідою моститиме наші дороги,
і трон дітовбивці підніметься вище
за ваші мечеті, церкви й синагоги?
Чекаєте, доки вони стануть груддям
і стліють золою воєнних пожарищ?
Невже ви ганьбою віддячите людям
за тисячі тисяч соборів і капищ?
За віру у праведність божого суду,
за тиху надію на милості ваші,
за те, що хотіли повірити чуду,
та спили отрути з сусідської чаші!
Вже досить!
Гуркоче страшна громовиця –
це ми добиваємо підлого звіра.
Народ переможе! Він круку помститься!
Бо з нами – свобода!
І правда!
І віра!
м. Запоріжжя
Прокоментуєте?
