Я завжди знав, що жінка – то диво Боже й таїна непізнанна. Та книжку поезій «Сповідь на вервиці» прикарпатської письменниці Ольги ДЕРКАЧОВОЇ, яку авторка презентувала в Івано-Франківській обласній науковій універсальній бібліотеці імені І. Франка, щонайперше сприймаю не з подивуванням, а зі співрадістю – як відкрите свідчення віри й гласну молитву жінки, яка зустріла у своєму житті… Бога.
Іди за мною і неси свій хрест,
Він трохи мокрий від дощів і поту,
Бо ж з ним здолали кілька сотень верст,
А ще життя і пів життя достоту.
Навчись мовчати посеред глоти,
Тернини з ніг і серця витягати,
Не ждати серед грудня теплоти
І загалом нічого не чекати.
Миритись з смертю, рівно як з життям,
Тримати рівновагу на канаті,
Не зберігати листя з пізніх драм
І знати: біль – це не завжди про втрату.
Не буде сонця, то будуть зірки,
Не буде тиші, значить, буде слово
І безпомильність вічної ріки,
В яку вступати можна знову й знову.
Навчися бути під хрестом й з хрестом
І знати, що насправді неважливо,
Що неможливо у людей давно,
У мене, вочевидь, завжди можливо.(«Іди за мною…»)
У поетичному виданні, яке цього року побачило світ у видавництві «Дискурсус», авторка означила три глибоко сопричасні й співзвучні серцю ліричної героїні розділи: «На Оливній горі», «Посеред згарищ війни» та «Равлики з нашої стежки». Сповідальність мотивів щоразу спонукає мене до роздумів: навіщо авторці виставляти душу на людський жертовник і робити свою сповідь відкритою для загалу, якщо вже оголила її перед Богом? Міркую собі, що героїня-сповідальниця у творах Ольги Деркачової не лише оповідає Богові зміст свого серця, а й водночас стає, образно кажучи, Його листом і для читачів «Сповіді…». Зокрема і для мене.
Про Бога, молитви та війну сьогодні пишуть багато – такий знак часу, а вже совість служить авторам дороговказом на розпутті вибору між справжністю й кон’юнктурою. Та писати, балакати і діяти – не одне й те саме. «Нам настала пора на тій вервиці сповідатися, аби капеланам не довелося сповідати…», – кличе поет Богдан Томенчук й означає поезію Ольги Деркачової у книжці «Сповідь на вервиці» справжньою. І хоч ні я, і ні будь-хто, крім Всевишнього, не може бути мірилом віри авторки, та можу засвідчити: богоугодні й людиномилосердні земні вчинки, які творить Ольга Деркачова як парохіянка церкви Найсвятішого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ Івано-Франківська, роблять і для мене її віру живою, а поезію – справжньою, а не марнотною. Але книжка «Сповідь на вервиці» не лише про Любов, а й про любов – ті сокровенні й неповторні відчуття жінки, які у часі нестерпності чекань і болю війни стають Небом на землі…
Отче мій, що сказав мені бути і йти,
А Сам з неба кроки мої поволі рахуєш,
Чи Ти знав, що у нього погляд такий,
Що торкнеться, і я вже нічого не чую:
Ні Тебе, ні вітрів, ні людей, ні пророцтв,
Лиш слова його, що стікають дощами по тілу?
Він моє найрідніше письмо,
У якому усе, як хотіла.
Отче мій, нехай буде воля Твоя і трішки його,
А мені вистачає мовчазної покори,
У якій заніміють посріблені бані церков
І правічні розступляться гори.
Хліб насущний діли нам на двох один
І пробач нам усе недомолене,
Як дітей, нас за руку візьми і веди
Серед істин, прописаних й втомлених.
(«Отче мій…»)
Авторка свою нову збірку поезій «Сповідь на вервиці» в ексклюзивному коментарі напередодні презентації назвала навіть для себе «несподіваною». Та це наслідок. А причину тієї «несподіваності», видається, мені відкрив у празник Стрітення Господнього декан Брошнів-Осадський і парох церкви Святого Вознесіння УГКЦ о. Володимир Майка, який у своїй проповіді, запитавши молільників, що найважливіше у житті для християнина, відповів: «Зустріти Бога…». І коротка розмова з Ольгою Деркачовою лише підтвердила, що зустріч з Богом здатна змінити все і вся.
– Чи помилюся я, Олю, якщо скажу, що «несподіваність» Вашої нової книжки поезій, очевидно, пов’язана з найбільшим дивом, якого тільки може бажати ревна християнка – із зустріччю з Богом? – запитав я авторку «Сповіді на вервиці».
– Так і є. У моєму житті за якийсь час змінилося все. Спочатку я втратила батька, який дуже близько мене відчував, завжди підтримував і бував на всіх моїх презентаціях в Івано-Франківську. А після його смерті через два тижні забрали на війну чоловіка. Я втратила точку опори. Було таке враження, що завалився увесь світ. І все, що ти можеш зробити, то посидіти на його уламках якийсь час, оговтатися, а відтак вставати і щось робити, змінювати, адаптовуватися до тієї реальності, в якій опиняєшся. Бо у родині військового, напевно, ще більше відчуваєш самотність, а інколи й відчай, нерозуміння, що і як маєш робити. Але Бог дає сили, Бог дає впевненість, Бог дає віру і не допустить випробувань більше, ніж можеш витримати.
Без батька й чоловіка наш із сином різдвяний стіл видавався порожнім. Та все ж напередодні зателефонував з фронту мій чоловік і сказав, що вони на передовій відзначатимуть із побратимами Різдво Христове з 24 на 25 грудня. Тож так сталося, що випадково чи не випадково, а я опинилась у церкві Найсвятішого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ.
Якраз напередодні Різдва Христового я почала шукати дорогу до храму і знайшла там свій другий дім. Відразу все змінилося. Щонайперше – я почала усміхатися по-справжньому, серцем. Усмішка була щирою, а не, образно кажучи, вихованою. А відтак пішли вірші, не питаючи мене, хочу я чи не хочу – просто сказали, що будуть. І мені добре в них і з ними. Частину тих рядків я почула в церкві. Вони народились, як слова молитви. І приходять несподівано – чи під час читання Євангелії, або проповіді священника, звучання херувимської пісні… Відчуваю радість очікування від того, що знаю: вони будуть. Так я наслухала рівно 99 віршів, які й увійшли до збірки. Я не знаю, якою буде реакція читачів, які звикли до мене трохи іншої. Та думаю, що ця книжка була не тільки моєю потребою писати, а й потребою для тих, хто поряд, читати…
Презентацію книжки Ольги Деркачової «Сповідь на вервиці» провадив професор ПНУ ім. В. Стефаника Іван Монолатій, який означив це дійство як свято поезії. Поетесу привітали народна депутатка Оксана Савчук, проректор ПНУ ім. В. Стефаника Едуард Лапковський, поет і освітянин Богдан Томенчук, директорка обласної книгозбірні ім. І. Франка Людмила Бабій та інші.
Ольга Деркачова – українська письменниця й науковиця, докторка філологічних наук, професорка ПНУ ім. В. Стефаника. Членкиня НСПУ та НСЖУ. Живе й працює в Івано-Франківську. Авторка численних наукових монографій і статей, книжок прози, поезії та літературознавчих студій. Лавреатка Івано-Франківської міської літературної премії ім. Івана Франка та Івано-Франківської обласної премії ім. Василя Стефаника. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ст. Загалом вона є авторкою вже 28 книжок. І якщо їй з таким поважним творчим набутком вдалося здивувати читачів останньою з того переліку і лише другою числом поетичною збіркою, то, на моє переконання, її «Сповідь на вервиці» заслуговує найвищої похвали – щиро, потужно й по-справжньому.
Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій із читачами
