Оксамитка Блажевська: «Це моє покликання — популяризувати книжки»

0
943

Оксамитка Блажевська — письменниця, книжкова блогерка, піарниця та  засновниця «Літературного клубу Оксамитки». Народилася 1988 року в Хмельницькому, мешкає e Києві. За фахом — філолог. Була одним із координаторів літературного клубу «Маруся», організатором літературних заходів та вояжів. Працювала на «Українському радіо», де вела дитячі та літературні програми. Її оповідання друкувалися у збірках, альманахах і журналах. Зараз співпрацює з міжнародним літературним конкурсом «Коронація слова».
 
«Літературний клуб Оксамитки» з’явився саме через те, що мені хотілося літературного хюґе — читати й обговорювати книжки при свічках, із чудовим настроєм і в колі книголюбів. А ще після того, як прочитала книжку Мері Енн Шеффер і Енні Берровз «Клуб любителів книжок і пирогів із картопляного лушпиння», і мені одразу ж захотілося втілити в життя формат літклубу, описаний у книжці, — там подібний клуб виник випадково і допоміг жителям острова Ґернсі пережити німецьку окупацію.
 
Загалом бажання заснувати літклуб виникло 2019 року на День святого Миколая, коли я проводила різдвяні читання книжки Мії Марченко «Місто Тіней» у київській книгарні-кав’ярні «Zakapelok». Тоді слухала, як читає Мія Марченко, і раптом зрозуміла, що давно в мене не було такого солодкого відчуття радості й затишку. Це чудово — слухати, як хтось читає, вслуховуватися у відтінки голосу і відкривати текст по-іншому, немов тебе загортають у теплий плед, коли тобі дуже-дуже це потрібно. Це як терапія голосом. І сталася магія (більше не знаю, як це назвати) — я написала у фейсбуці про те, що мрію про ось такі постійні затишні книжкові зустрічі, а директорка книгарні-кав’ярні «Zakapelok» Наталя Паромська одразу ж мені відповіла, що вона давно мріє про літклуб у книгарні. Так і створився «Літературний клуб Оксамитки у Zakapelky».
 
На першій зустрічі літклубу ми обговорювали книжку «Клуб любителів книжок і пирогів із картопляного лушпиння». Я переконалася, що формат таких клубів дуже подобається учасникам — ми читаємо уривки й одразу ж обговорюємо враження, хто як сприйняв події, стиль, окремі слова у тексті. На кожну зустріч літклубу ми обираємо певну книжку — чи то українського, чи то закордонного автора – як новинки, так і щось із класики чи книжки попередніх років видання, але обов’язковості в їхньому прочитанні перед приходом у клуб немає, адже на самій зустрічі ми починаємо їх читати спочатку. Якщо хтось прочитав усю книжку, то, звісно, може розповісти свої враження про весь текст і зачитати улюблені уривки. Тобто той, хто не читав, під час зустрічі може зацікавитися, щоби потім прочитати всю книжку. Саме в такій популяризації читання вголос, обговоренні книжок і зацікавленні ними я й бачу мету літклубу.
 
Збираємося раз на два тижні, у нас є група на фейсбуці, де ми пишемо свої пропозиції, яку книжку читати, узгоджуємо дати зустрічей, ділимося світлинами, відео тощо. Ще на зустрічах літклубу я неодмінно придумую якісь цікаві ігри за мотивами книжки, яку читаємо й обговорюємо, — ми писали одне одному листи, зашифрувавшись під псевдонімами («Клуб любителів книжок і пирогів із картопляного лушпиння»), намагалися здогадатися про значення діалектних слів із книжки Софії Андрухович «Фелікс Австрія» без підглядання у саму книжку (варіанти були кумедні), медитували під шум моря («Сіль для моря, або Білий кит» Анастасії Нікуліної), малювали свої острови за мотивами «Літньої книжки» Туве Янссон тощо.
 
Цей літклуб я називаю у стилі хюґе ще й тому, що він заснований у київській книгарні-кав’ярні «Zakapelok», а це дуже затишна місцинка на Подолі (до речі, слово «закапелок» означає «невелике затишне місце»), засновники якої популяризують читання, підтримують різні ініціативи і навіть займаються благодійною діяльністю, зокрема, збирають гроші для публікації книжок шрифтом Брайля разом із фондом родини Нечитайло.
 
Я вважаю, що читацьких клубів має бути значно більше. Формат нашого літклубу — це справді відпочинок і задоволення, веселе й цікаве спілкування за чаєм-кавою-какао-лимонадом, можливість познайомитися з іншими книголюбами, провести час у хюґній атмосфері при свічках, почитати самим і послухати, як хтось читає. Одна з учасниць літклубу навіть сказала, що замість походу до психотерапевта вона приходить у літклуб, і це діє навіть краще. І, звісно, після таких зустрічей багато хто зацікавлюється в подальшому читанні цих книжок — і це дуже тішить. Я сама сповнююся неймовірною енергією після кожної такої книжкової зустрічі. Отака книжкова магія! Уже відбулося 15 зустрічей, із них лише 4 — в онлайн-форматі. Надалі планую поєднувати і офлайн, і онлайн.
 
У мене часто запитують, чи Оксамика моє справжнє ім’я. Найчастіше відповідаю: «Так, саме так і звати».
Уже багато хто й забув, як мене звати насправді. Навіть мама мене вже Оксамиткою називає.
А виникло це псевдо ось як: якось у студентські часи на парі зі стилістики української мови викладачка промовила слово «оксамит», а я миттю утворила з нього фемінітив – Оксамитка – і поставила це псевдо у соціальній мережі. У той час я гралася в нікнейми-псевдоніми у соцмережах, але одного дня це все завершилося, і в мене натомість залишився псевдонім, який мені досі подобається, – Оксамитка. Прізвище – справжнє, хоча всі думають, що і воно псевдо. А потім я дізналася, що оксамитками в народі називають чорнобривці, і тут пазли склалися, бо мене постійно порівнювали з квіткою. От мене звідтоді і називають Оксамиткою, і коли знайомлюся з кимось, то запам’ятовують одразу, зауважують, яке це класне ім’я і питають, чи справжнє. Щоправда, одного разу стався кумедний казус: на одному львівському (!) сайті Оксамитка переклали російською як Бархатка – я реготала кілька днів.
 
Дуже люблю приїжджати у Львів. Раз на рік-два неодмінно туди їду, особливо на BookForum. А ще люблю село Маліївці на Хмельниччині, звідки родом моя мама — там чарівний замок, водоспад і парк, і на цю красу приїжджають дивитися не лише з України, а й з інших країн Європи, особливо з Польщі, бо цей маєток належав колись польським поміщикам Орловським. До речі, місцем дії мого першого роману став саме цей маєток — я детально вивчила його історію і написала про нього містично-любовний роман. Сподіваюся, він колись вийде друком.
 
Люблю Татарку і Лук’янівку, де зараз живу. Коли виходиш на гору Юрковицю чи Щекавицю, то можна помилуватися Подолом, Оболонню і лівим берегом Києва. Надзвичайний краєвид! А ще під час карантину я нарешті побувала у парку ПАГ, який іще називають «Дача Хрущова», — там є витік річки Глибочиці, яку першу сховали у колектор, романтичні мостики, деякі вже у руїнах чи аварійному стані, мощені доріжки, по яких приємно гуляти влітку. І ще тут є надзвичайно мальовничий, звивистий Смородинський узвіз прямо біля Подільського узвозу. Там можна знайти печеру славнозвісного Змія Горинича. А взагалі я дуже люблю блукати Києвом і вивчати архітектуру будинків, прихопивши із собою кілька книжок києвознавця Дмитра Малакова.
 
На мене дуже вплинули романи Дена Брауна — я їх усі перечитала, а потім бачила, як багато письменників почало копіювати денбраунівський стиль. І мені це геть не сподобалося. Ден Браун володіє просто шаленою інтригою і майстерністю головоломки, і вміє закохувати в місце дії. А ще на мене вплинули детективи Агати Крісті й Артура Конан Дойля — люблю, як вони закручують детективну інтригу, у якій ти можеш підозрювати будь-кого, і потім шокують тебе завершенням історії. Також із дитинства любила фентезі — «Володар перснів» Джона Толкіна і трилогію Філіпа Пулмана про дівчинку Ліру, із якою я себе асоціювала, — «Північне сяйво», «Магічний ніж», «Золотий компас».
 
На мою думку, сучасні українські письменники пишуть про те, що б хотіли прочитати самі, але ще ніхто не написав, про те, що їх цікавить та інтригує. Вони часто експериментують із жанрами, манерою оповіді та шукають свій авторський стиль.
 
Багатьох сучасних письменників відкрив конкурс «Коронація слова», і це справді чудовий старт для літературного успіху. Бо видавці починають помічати і пропонувати надрукувати книжку. Але так стається не з усіма лауреатами, на жаль. Колись іще був конкурс «Напишіть про мене книжку!» від видавництва «Фонтан казок», який теж відкрив чимало імен сучасної дитячої літератури, зараз він зазнав трансформації і його проводить уже дитяча редакція видавництва «Наш формат». Перемога у цих конкурсах означає те, що книжка точно побачить світ. Багато що в успіху автора зараз залежить від активності у соціальних мережах, те, як він себе позиціонує, про що пише, як інтригує своїх читачів, як формує свою цільову аудиторію. Мені подобається, як це робить письменниця Анастасія Нікуліна — як вона створює спільноту своїх читачів, як їх інтригує і тримає їхню увагу. За цим справді цікаво спостерігати.
 
Уже роки чотири я не працюю на «Українському радіо» і не веду там програми. Пропрацювала там майже п’ять років, і той час був справді пречудовий — я вела дитячі, зокрема «Школяду», а також літературні програми — «Родинна бібліотека», «Книжковий сюжет», «Поетична сторінка». Мала навіть авторське радіошоу #РадіоКухня, у якому спілкувалася з письменниками на їхніх кухнях про їжу та літературу, а вони у той час готували свої улюблені страви. У цьому шоу взяли участь Ольга Деркачова, Тетяна Белімова, Артем Захарченко, Наталя Гук, Юля Смаль, Володимир Єшкілєв та інші.
 
Працюючи на радіо, почала більше цікавитися дитячою літературою. У мене була програма «Родинна бібліотека», у якій читали уривки з дитячих книжок, і завдяки цьому я відкрила для себе чимало дитячої літератури, зокрема й підліткової, якої у моєму дитинстві практично не було. А також я брала інтерв’ю в сучасних дитячих письменників — як українських, так і закордонних. Зокрема, мені вдалося поспілкуватися з британським письменником Джеремі Стронгом і шведським письменником Ульфом Старком. Після роботи на радіо я почала працювати у видавництві «Фонтан казок» і полюбила сучасну українську дитячу літературу ще більше.
 
Популяризацією авторів і їхніх книжок я займалася професійно, коли працювала піарницею у видавництві «Фонтан казок». Здебільшого я промотувала молодих авторів, яких відкрив конкурс «Напишіть про мене книжку». Це було непросто, але цікаво й захопливо. Зараз у «Коронації слова» допомагаю з промоцією коронаційних авторів.
 
У своєму блозі #КнижковийБлогОксамитки я розповідаю лише про ті книги, які мене вразили і захопили. Це можуть бути і книжки зарубіжних авторів, і сучасних українських авторів. Звісно, із багатьма авторами я знайома, художній стиль деяких дуже люблю..
 
Раніше в Україні була практика поодиноких літературних агентів, які працювали з багатьма письменниками. Тепер є літературна агенція «OVO», яка популяризує читання й обирає, із якими авторами співпрацювати, допомагає їм прилаштувати рукопис у видавництво тощо. Це хороша тенденція. Можливо, я теж колись стану літературним агентом, адже відчуваю, що це моє покликання — популяризувати книжки.
 
За освітою я український філолог, спеціальність «літературний редактор». За цією спеціальністю не працювала, але здатність бачити помилки залишилася, і я її майстерно використовую у роботі над своїми текстами. Карантин став причиною того, що видавництво «Фонтан казок» припинило свою активну діяльність і розпустило штат. Повноцінну роботу було складно шукати під час карантину, тому я стала фрілансеркою і координувала кілька проєктів водночас.
 
Останнім часом пишу лише щоденник, занотовую свої думки схожим чином, як це робить Ельчін Сафарлі у своїй книжці «Рецепти щастя. Щоденник східного кулінара». Він теж занотовував свої відчуття щастя і рецепти, і з того утворилася книжка. А ще читаю багато книжок з історії Києва, адже задумала написати підліткову повість, події якої розгортатимуться саме в цьому місті. Потроху укладаю книжку рецептів смаколиків, які готую вдома, до речі, деякі взяті з літературних творів.

Мої оповідання можна почитати в багатьох колективних збірках, наприклад: «Теплі історії у конвертах», «Їде маршрутка», «Кудафудра» та ін. Здебільшого пишу коротку прозу, є один довгий текст — повість «Еля», яка ще не опублікована.
 
Моє щастя — займатися тим, що подобається, від чого насолоджуєшся і перебуваєш у своїй стихії. Я люблю модерувати події, читати книги і писати про них відгуки, спілкуватися з письменниками й читачами про все, пов’язане з літературою та книжками, а також їжею, бо я часто готую страви, про які дізналася з книжок. У цей карантинний час мрію більше зустрічатися офлайн із друзями і рідними. Цього реально не вистачає.
 
Підготувала Ганна Мінебаєва
спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»

Світлина — Марії Придьми
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я