Жанна Хома: «Виховувати треба себе, а не дітей»

0
742

Василь Сухомлинський якось сказав: «Діти повинні жити у світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості». І саме таким робить цей світ для них молода  казкарка Жанна Хома. Письменниця, яка показала дітям інший бік казки, у якій немає несамовитої боротьби добра і зла, які б не формували в дитячій свідомості ненависть, а тільки потяг до дружби та порозуміння. Жанна на власному прикладі доводить, що немає нічого неможливого, особливо, коли ти трохи дитина в душу: вільна та без упереджень.

Жанна Хома — молода мама, головний редактор Першого карпатського журналу для дітей «Чарівний ліхтарик», письменниця, вчителька української мови та літератури, авторка циклу казок «Маленькі історії Дарчика та Міккі». Народилася 1991 року в місті Мукачеві. Має  філологічну та юридичну вищі освіти, які здобула в Ужгородському національному університеті. Певний час жила і працювала у США, а після повернення на батьківщину стала вчителювати в рідній школі. Зараз Жанна працює в приватному мовному центрі «Лінгва», де викладає дітям українську мову та літературу, а також започаткувала там літературний гурток.
У літературній творчості письменниця знайшла себе під час декретної відпустки: саме тоді з’явилися її перші казки, кількість яких невдовзі перевалила за сотню. Перша казка Жанни, яка побачила світ, мала назву «Золотий  борщ» і була надрукована в дитячому журналі «Карамельки».
«Годівничка для синички», «Сніжинка», «Хатинка для  равлика» — згодом ці та безліч інших казок були розміщені у збірці «Маленькі історії Дарчика та Міккі», головними героями яких є син казкарки Дарій та їхній песик Міккі.
За два роки казки Жанни Хоми вийшли загальним тиражем понад пів мільйона примірників, а за мотивами першої збірки створюється перший на Закарпатті мультсеріал для дітей.
Також  Жанна  займається популяризацією української мови і літератури, активно залучає молодь Закарпаття до їхнього вивчення.
Наразі письменниця працює над новою книгою, але вже для більш дорослої аудиторії: учнів 5–8 класів.
 
Першу казку я написала для свого синочка, коли йому було всього 4 місяці, а сьогодні Дарусик та Міккі — герої понад сотні казок, які друкують по всій Україні.
Коли я стала мамою, то світ наче змінився. Соціально активна, молода, енергійна, я не могла всидіти на одному місці. Мені не вистачало спілкування, не вистачало руху, самореалізації. Та моє серце сповнювала любов до сина, і я не помітила, як почала писати для нього казки. Перші історії були доволі прості, але Дарусику вони подобались. Він засинав щоразу, коли я нашіптувала йому нову казку. Так, заколисуючи щовечора маля, я написала з пів сотні казок. І згодом відчула, що ці казки потрібні не лише моєму сину, а й іншим дітям.

Казковий світ я творю для сина. Мені хочеться своїми творами зробити його життя кращим, добрішим, яскравішим. Хочеться таким чином висловити всю свою любов. Він для нас — маленька зірочка! Сонечко, яке хочеться обіймати. І це — його світ, де моя роль — це лише мама, що тче нитку долі, де є тільки добро, вірні друзі та світлі казки!

Всі мої казки про справжнє: життя, дружбу, добро, порозуміння. Хтось із рецензентів після виходу моєї збірки казок підмітив, що у текстах відсутній традиційний мотив боротьби добра і зла. У них немає зла взагалі, як і негативного героя. І, на мою думку, це добре. Адже наша найбільша перемога — це перемога над собою!

У  своїй творчості я найбільше люблю свободу. Як на мене, для автора свобода — це головне. А для дитячого автора — тим паче! Діти не люблять рамок — вони вільні у своїх думках, мріях. Вони можуть почати малювати на аркуші паперу, а продовжити на стінах. То чому ж ми, дорослі, себе обмежуємо аркушем А4?

Я була і є доброю дитиною, яка намагається всім допомогти. Завжди зносила звідусіль безпритульних тварин: котиків та собак. Мріяла, що коли виросту, то заберу всіх їх додому.

У мене ніколи не було багато друзів, але завжди був найкращий друг, із яким хоч у гори, хоч на море, хоч на інший край світу!

Я любила казки про дружбу («Рана та Віслючок»), про пригоди («Аліса у Країні Див»), а згодом більш філософські твори («Маленький принц») були моїми улюбленими. Також мама читала мені твори Корнія Чуковського, Астрід Ліндгрен, Ганса Крістіана Андерсена, Братів Грімм — це класика!

Пам’ятаю, як обожнювала слухати бабусині казки та приповідки, гуляти в лісі й уявляти собі якийсь казковий паралельний світ. Та що там казати! Я й зараз відчуваю себе дитиною, яка вірить у дива. І вони трапляються! А знаєте чому? Це не залежить од віку. Просто дива трапляються там, де в них вірять!

Завжди з теплом згадую Святвечір у бабусі або ж вечори, коли вона варила пироги (вареники з повидлом). Я обожнювала спостерігати за цим процесом, слухати її мудрі й водночас дещо фантастичні розповіді. Це теплі спогади. Я з трепетом берегтиму їх усе життя.

Сучасних дітей переконати в тому, що книга – то є краще, ніж мультик можна лише власним прикладом.  Наївно буде думати, що дитина тягтиметься до книжок, якщо батьки не показали їй приклад позитивного читання. Діти копіюють нас у всьому! Тому, якщо мама чи тато щодня триматимуть у руках книгу, — дитина рано чи пізно теж проявить інтерес, а якщо батьки весь час дивляться новини чи «залипають» у гаджетах, то тут усе втрачено. Виховувати треба себе, а не дітей. Діти й так будуть схожими тільки на нас.

На превеликий жаль, так склалося, що на Закарпатті не було дитячої періодики взагалі. Тож я вирішила цю ситуацію змінювати. І гадаю, що наш журнал стане першою вагомою цеглинкою в цих починаннях. «Чарівний ліхтарик» — це сучасний інтерактивний журнал, де можна знайти все, що так люблять дітлахи: ігри, комікси, лабіринти, рецепти, саморобки, вірші, казки та навіть мультики!
Працює над журналом місцева команда: Владислава Сойма, Олександр та Ніка Балаж, Аттіла Гануляк. Друкуємо твори вже відомих письменників та молодих сучасних авторів, аби їх підтримати, дати можливість проявити себе. Гадаю, це гарна ініціатива. Мені ще кілька років тому такої платформи дуже бракувало. Фінансує журнал ТОВ «Алітта». Дуже надіємось, що його підтримають і пересічні українці. Тож він і надалі тішитиме діток.

 Нещодавно я виграла всеукраїнський конкурс «Teacher Innovation Cup» 2020 в номінації «Я зможу», тож тепер займаюся популяризацією української мови та літератури на Закарпатті. Нещодавно розпочала записувати коротенькі відеоуроки з проблемних питань в українській мові — це проєкт «Урок вихідного дня». Наразі вони доступні до перегляду на моєму ютуб-каналі. А з нового року їх почали транслювати й на регіональному телебаченні.

У мене напружений і ненормований графік. Намагаюся встигати бути з дитиною (синочок до садочка ще не ходить), працювати над створенням журналу, їздити на зустрічі, проводити вебінари, творчі читання та майстер-класи, а вечорами викладаю в мовній школі. Я навіть не розумію, коли встигаю писати казки!
А щодо «робити для себе», то я люблю надихатись. Дуже рідко в мене є час та можливість поїхати за місто: до лісу, до річки, кудись, де буяє природа. Але це місця моєї сили! Коли я творчо виснажена, така маленька подорож може мені добряче допомогти. Це і є, певно, те найкраще, що я можу зробити для себе.

Я проживаю прекрасне життя. Звісно, як і в усіх, у мене є успіхи та невдачі. Та не важливо, скільки тих невдач. Я рахую лише успіхи, і лише вони дають сили рухатись уперед.

Тож тим, хто тільки починає свою письменницьку долю, хотіла б побажати: знайти себе, вірити в себе, мріяти й діяти! Стукайте у всі двері — рано чи пізно вам таки відчинять! І пам’ятайте: щастя — це не готова річ, а процес її творення! Тому варто насолоджуватись моментом, а не чекати, коли «щастя прийде».
 
Підготувала Лариса Ніжник
спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»

 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я