* * *
По верхівках колючих стріх
ніч у небо вповзала равликом.
І коханій моїй до ніг
впало сонце, мов стигле яблуко.
Підібрала… І піднесла
(так вертають огонь з безодні)
плід пізнання добра і зла
до моїх білих вуст, холодних.
Ох, моливсь ковиловим снам!
Гріла плечі й трава волога…
Там забув, аж немов не знав,
і мету, і вітця, і Бога.
Бо хмільніше, проживши вік,
трунку ще не пивав я доти,
ніж весни той гарячий сік
зі сльозами навпіл і потом.
Там згиналось шатром гілля
над святими, що в безкрай втали!
І стогнала нова земля.
І воскресла вода співала.
Знаю, часе, ти тільки й мій
на постелі отав азовських,
де рука – мов спокусник-змій,
де мовчання – не злото зовсім…
Прокоментуєте?
