Олег Гончаренко. «По верхівках колючих стріх…»

0

* * *

По верхівках колючих стріх

ніч у небо вповзала равликом.

І коханій моїй до ніг

впало сонце, мов стигле яблуко.

Підібрала… І піднесла

(так вертають огонь з безодні)

плід пізнання добра і зла

до моїх білих вуст, холодних.

Ох, моливсь ковиловим снам!

Гріла плечі й трава волога…

Там забув, аж немов не знав,

і мету, і вітця, і Бога.

Бо хмільніше, проживши вік,

трунку ще не пивав я доти,

ніж весни той гарячий сік

зі сльозами навпіл і потом.

Там згиналось шатром гілля

над святими, що в безкрай втали!

І стогнала нова земля.

І воскресла вода співала.

Знаю, часе, ти тільки й мій

на постелі отав азовських,

де рука – мов спокусник-змій,

де мовчання – не злото зовсім…

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я