Олександр Григоренко: «О, тільки б все життя у русі!»

0
382

Так написав у своєму вірші «Горіння» Олександр Григоренко. Народився він 22 лютого 1938 року в селі Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Його трагічне й таке, аж занадто, коротке життя – 24 роки й ледь не шість місяців, було осяяне поезією й затьмарене трьома роками ув’язнення за ст. 72 ч.1 кримінального кодексу Азербайджанської РСР за антирадянську діяльність. А точніше за написання віршів про любов до України та підтримку демократичних устремлінь угорців.
 
Перебуваючи в неволі, продовжував творити поезії. А ще подружився з письменником з рідного краю Миколою Кучером та Олексою Різником, поетом з Одеси, які теж відбували покару за подібними статтями.
 
До речі, 24 лютого цього року Олекса Різників буде відзначати свій 85-річний ювілей. Нині колишній дисидент і багаторічний політв’язень СРСР, видатний український вчений-мовознавець, поет, публіцист, громадський діяч, член Національної спілки письменників України, кавалер Державних орденів та багатьох Почесних літературних премій.
 
Хай там як, але він завжди пам’ятав і пам’ятає свого побратима. І не тільки словом, а й ділом допоміг увічнити пам’ять Олександра Григоренка. За його допомогою,  земляки Олександра  видали у 2018 році книжку з поезіями й оповіданнями нашого талановитого земляка «Залізна відданість вкраїнському народу».
 
Тож, згадуючи нині Олександра Григоренка, пропонуємо декілька творів із його спадщини. І насамперед вірш-присвяту
 
ОЛЕКСІ РІЗНИКОВУ
 
В краю чужім звела нас доля,
Мабуть, для того, щоби ми
Сказали людям правди голі
І збереглись самі людьми.
 
І ми йдемо шляхом чесноти,
Йдемо без гімнів і без од, –
Щоб нам не міг очей колоти
За лицемірство наш народ.
 
У світ письменства, світ строкатий
Ми переступимо поріг
І мусим те удвох сказати,
Чого до нас ніхто не міг.
 
Щоб наше серце променисте
До читача могло дійти,
То мушу я творити змісти,
Творити форми мусиш ти.
 
Слова незвичні, дивні теми,
Не чута досі гострота –
Хай все це з віршу, із поеми
У душі людські заліта.
 
І як би деякі не злились,
Нам будуть слати і хвали,
Бо, друже, так уже судилось,
Щоб ми поетами були.
 
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літератур,і
Крім всього, — чесними людьми.

21.03.1961р.
(Олекса Різників звільнився 1 квітня 1961 р.)
 
Необхідно відзначити й те, що Олександру не пощастило побачити надрукованим жодного свого твору. Попри всі намагання, його вірші під різними приводами не допускали до друку. Мабуть, для редакторів важило й те, що за Григоренком тягнувся шлейф антирадянськості.
Після чергової відмови він написав так: «18 серпня 1962 року. Пробачення за настирливість уже не прошу. Без будь-якої незручності повідомляю, що розгніваний, що обурений вашою поведінкою відносно мене, а в такому стані сентиментальна ввічливість недоцільна.
Тяганина з моїми віршами тягнеться з грудня минулого року. Кілька разів ви підбадьорювали своїми облудними обіцянками, а справа не рухається. Скільки ж це може бути? Сказали б уже так: «Іди ти під усі три вітри!», та й крапка на цьому. І було б куди людяніше, аніж солоденьким «зачекайте, надійтеся» висмоктувати снагу. По краплинці і систематично.
Після такої відповіді я полегшив би вашу «чорноробську» редакційну працю – перестав би завантажувати ваші вільні хвилини своїми осоружними (для вас) листами. Я знайшов би їм місце в серці вдячного читача, котрий люб’язніше сприйме прочитаного автором вірша, аніж того, котрий красуватиметься (на думку наївних) серед нудотних дописів. Ось так, любі друзі. Коли моє не в лад, то я зі своїм назад. А кланятися, ставити душу на коліна я не буду. В дитинстві я ставав навкольки перед іконою (потім відпало), нині схиляюся перед чаклунством Брюсова (ось уже протягом п’яти років), а тільки ні перед ким не плазував, навіть в скрутні хвилини життя. Можете бути певними, що й на цей раз у мене вистачить мужності не зігнути в покорі перед газетярщиною свою горду голову.
І все ж таки я цікавлюся, чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше. Мої знайомі початківці самі зізнавались, що їхні вірші далеко гірші і в мовному, і в художньому, і особливо в тематичному (помітна одноманітність) відношеннях. Проте це не завадило їм виступати навіть на сторінках «Літературної України». А я вперто домагаюся визнання і ніяк не можу його здобути. Хоч голову розвали. Собі, звичайно, а то ви ще обвинуватите мене в хуліганстві. Чому це так? Ну, хай я маю «минуле», хай був «неблагонадійним». Так що ж, повіситись мені, чи що?
Адже ж я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів та од? Так ні ж. Я надто розумний та й чесний, щоби тільки славословити, як в «добрі старі часи». Отож, порадьте мені, як зараз майструються вірші, то, дивися, ще й я колись сфальшивлю. Хіба ми не тим ликом шиті?
Визнаю, що лист гнівний, але й уточняю, що правдиво, вірніше, виправдано гнівний. Я маю рацію, а тому востаннє шлю вам вірша. Ваша відповідь (остаточна) буде для мене бажаним вироком: писати Вам чи ні.
Коли щось надрукуєте, матиму з вами стосунки, в противному разі гордо і навіки відвернуся.
Останні слова я пишу не для того, щоб вас налякати, чи що. Зовсім ні. Я хочу зайвий раз підкреслити свій незалежний негнучкошиєнківський характер (додається вірш «Горіння»).
Чекаю на будь-яку остаточну відповідь. Григоренко Олександр.
 
ГОРІННЯ
 
Я хочу жить, кохати хочу,
Я хочу радісно горіть,
Я хочу променем пророчим
Бродити в тиші верховіть,
 
Коли ще сонце за горою,
Але вже ранком подиха
І перший легіт наді мною,
Немов закоханий, зітха.
 
Я хочу плавать в океанах,
Яким ні краю, ні кінця,
Й чарівно-сріберним туманом
Вливатись радісно в серця.
 
Чуттів захованих каскади
Я в зорепад перетворю,
Щоби і хтось горів так радо,
Як я в збентеженні горю.
 
Хмарки розкинулись крилато,
До хвилі хвиля промовля –
У всьому хочу побувати,
Цікавий, наче немовля.
 
Усе моє, уся природа,
Могутня, дивна і проста.
І у мені така свобода
Нестримним буйством пророста!
 
І я, як жадібні рослини,
Тягнусь нескорено у вись,
Куди давно думки людини
В безмежжя синє простяглись.
 
Де все манливе й незбагненне,
Немов розпливиста юга.
Туди неспокій мій шалений
В зухвальстві дикому сяга.
 
О, тільки б все життя у русі!
О, тільки б в шумі верховіть!
О, тільки б жити у спокусі
Буяти, вихритись, горіть!
 
О, тільки б вічно невгамовним
Вриватись в людськості життя,
Щоби по смерті морем повним
В чиїсь улитись почуття!

18.08.1962 р.
 
Наступного дня Олександр трагічно загинув…
 
На світлині – Олександр Григоренко під час перебування в неволі (Мордовія) 1960 р.
 
 
Євген Безус,
член НСПУ
м. Верхньодніпровськ

 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я