Частина азовців (хай і невелика) повернулася в Україну. Їм довелося пройти мученицький шлях. Адже традиції ГУЛАГу в росії живуть і далі.
Повернення азовців – певна перемога. Адже російська пропаганда зробила з них символ нацизму. Звісно, для російських пропагандистів український патріотизм є нацизмом. Азовці якраз і демонстрували (не на словах – на ділі), що вони справжні українські патріоти. Проте чи легко бути патріотами, одягаючи вишиванку чи (як це зараз модно стало) військовий камуфляж? Але одна справа красуватися в такому одязі, інша – захищати свою землю зі зброєю в руках. Азовці якраз і захищали. Захищали так, що це викликало захват не лише в Україні, а й світі.
Російські пропагандисти та політики закликали не обмінювати азовців, вимагали їхнього засудження – зокрема й до смертної кари. Збиралися влаштувати судилище в Маріуполі.
Однак російська влада все ж відпустила 108 азовців з полону. Звісно, це не жест доброї волі. Були чинники (до того ж серйозні), які змусили її це зробити.
Загалом, під час обміну, що відбувся днями, Україна повернула з російського полону 215 людей. За них Київ передав Росії проросійського політика, кума Путіна Віктора Медведчука та 55 російських військових.
Сподіваюся, азовці ще скажуть немало. І про них будуть говорити.
Але хотілося звернути увагу на одну річ, на яку в наших масмедіа не дуже й звертали увагу.
Серед звільнених азовців була Катерина Поліщук, відома під позивним «Пташка». Незадовго перед звільненням з нею записали інтерв’ю російські пропагандисти. Зрозуміло, останні переслідували свою мету: їм важливо було показати затяту українську націоналістку, запитати своїх глядачів, а на яку кару заслуговує ця дівчина. Й сподівалися, що росіяни засудять її.
Мова має значення
«Пташка» свідомо давала інтерв’ю українською мовою. Чи не приклад це для зрусифікованих українців, які навіть у часи масштабної агресії росії проти України й далі спілкуються російською мовою, а то і з піною на вустах захищають російськомовність?
Українську мову в устах Пташки варто сприймати як мову гідності й незламності. Звісно, Пташка могла б перейти на російську мову, але вона цього не зробила.
Лайка – ознака російськості
У цьому інтерв’ю «Пташка» сказала й таке: мовляв, їй соромно лише перед мамою, бо на одному з відео вона вживала нецензурну лексику. Чомусь наші деякі журналісти вирішили, що це жарт. Але чи це так? Як на мене, сказано це було цілком серйозно. Хіба не дала «Пташка» зрозуміти: ні, ми не такі, як росіяни, що не можуть і слова промовити без лайки?
Останнім часом в інтернеті з’явилося чимало записів російських військових, які спілкуються зі своїми близькими – дружинами, дітьми, батьками, друзями. І в цих розмовах майже кожне друге слово лайка. Навіть старші люди (батьки, матері) вживають відбірне матюччя майже як нормативну лексику.
Причому при прослуховуванні цих розмов упадає в очі те, що найбільше лаються з корінних російських регіонів. Наприклад, військові родом з Кубані (а це нащадки етнічних українців) усе ж лаються менше. Тому загалом лайка – це чи не найсуттєвіша ознака російської культури, точніше російського безкультур’я. І саме з нею треба боротися насамперед на культурному фронті.
На жаль, в Україні цю ознаку російськості сприймають цілком толерантно. Пригадаймо, скільки за останній час у нас з’явилося рекламних щитів із лайливими словами на адресу росіян. Це вже стало сприйматися ледь як чи не ознака військової доблесті. І коли з’являється нова медійна зірка Олександр Поворознюк, котрий не може обходитися у своїх виступах без нецензурної лайки, а деякі ЗМІ його розкручують, стає сумно.
Розумію, що в екстремальних обставинах, особливо на війні, з уст може вирватися нецензурне слово. Але перетворювати лайку в норму, ще й хизуватися нею – хіба це нормально? Чи не перетворюємося ми за образом і подобою у росіян – до того ж не найкращої проби?
Хотілося б, щоб наші люди брали приклад із «Пташки», яка навіть у полоні зберегла українську гідність і культурність.
Петро Кралюк
Чільне фото — Одна з художніх робіт на виставці плакатів «Шевченко: 4.5.0», присвячена війні і постаті Тараса Шевченка. Київ, червень 2022 року
radiosvoboda.org
Прокоментуєте?
