ВДАЧА СТРІЛЬЦЯ, АБО НЕБЛАГОДІЙНИЙ ДЛЯ СОВЄТОВ: ІСТОРІЯ ГРИГОРІЯ КОСИНКИ

0
179

Від батька у Григорія було прізвище «Стрілець». Для роботи в літературі він свідомо відійшов від нього, бо ж для радянських цензорів воно асоціювалося з ненависними більшовикам «січовими стрільцями» та з войовничим (стрілецьким) його підтекстом. Про це пише umoloda.kyiv.ua.

Обрав він собі псевдонім від назви наймирнішої рослини-квітки, яку часто бачив у дитинстві на цілинних пагорбах рідного села Щербанівка. В одному з біографічних начерків Григорія Косинки читаємо: «Квітка ця мало відома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом із тим велична».

«Трепетним» назвав розстріляного в 1934-му і реабілітованого в 1957-му Григорія Косинку в передмові до його вибраних новел Максим Рильський. А про незрозумілий без контексту вигук «У будку!» згадував у приватній розмові зі мною поет і професор Степан Крижанівський.

«Грицько загалом був «тихим» у побуті, — міркував уголос Степан Андрійович, — але коли на перших зборах щойно створеної Спілки письменників України в Харкові її члени критично накинулись (як собаки) на тих, хто ще не був членом, він із зали й вигукнув оту характерну для гицелів команду: «У будку!».

Це була одна із зачіпок, яку додавали до звинувачень Григорія Косинки в тероризмі. Оббрехавши, його й знищили в підвалах колишнього КаДеБе, що став згодом у Києві Жовтневим палацом культури.

З усіх чотирнадцяти розстрілюваних 13-14 грудня 1934 року чинив опір убивцям від влади лише «тихий» Григорій Косинка. Він називав їх катами, а одному дав навіть добрячого стусана. Не допомогло. Розстріляли і труп відвезли в одну з безіменних могил Лук’янівського цвинтаря.

Так вважає авторка дослідження «Київський некрополь» Людмила Проценко (К., 1994, с. 247), хоча дружина Григорія Михайловича Тамара Мороз-Стрілець припускала, що безіменним місцем поховання її чоловіка могла бути й Биківня.

Зустріч із матір’ю письменника

Тамара Мороз-Стрілець записала і спогад матері Грицька Наталії Романівни про його дитячі роки: «Бувало, не спить дитина, на лікоть рученя поставить, голівку схилить і слухає, як із вулиці спів долинає… Пісня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темряві. А коли пісня покотиться селом, затихаючи в далечині, тільки тоді покладе голівку й спить моя дитина… Полюбилися Грицькові ці вечірні співи».

У 1965-1966 роках я писав університетську дипломну роботу про творчість Григорія Косинки і попросив письменника Микиту Шумила, аби він познайомив мене з матір’ю письменника як автора дуже щемливого нарису про неї, який опублікували в «Літературній Україні» з назвою «Мати». Домовилися. Зустрілися.

Я дивився на Наталію Романівну, сухеньку, якусь потемнілу, із затаєним сумом в очах, і ніби бачив, як малий Грицько вбирає в себе тужну материнську пісню та співи односельців, щоби потім понести їх у велику літературу, а його — на розстріл.

Стріляли тоді (тепер ми, «мудрі», добре знаємо) за тероризм, а насправді за те, що письменник був талановитим. Так само за «тероризм» розстрілювали в ленінсько-сталінських катівнях 1930-х років талановитих драматурга Миколу Куліша, поетів-неокласиків і професорів Київського університету Миколу Зерова й Павла Филиповича, театрального режисера Леся Курбаса й багатьох інших діячів української культури, кількість яких донині залишається практично невідомою.

Усіх їх цинічне радянське судочинство після 1956-1957 років реабілітувало з не менш цинічним формулюванням: «…приговор Военной коллегии Верховного суда СССР от 13-14 декабря 1934 года в отношении… Косынка-Стрилец Григория Михайловича… по вновь открывшимся обстоятельствам отменить и дело… прекратить за отсутствием состава преступления».

Григорій Косинка і його дружина — Тамара Мороз-Стрілець. Фото 1930-х років.

4-класниця «вбила Кірова»

Працюючи над дипломною роботою, я читав оригінал постанови про припинення судової справи. А рідна сестра Григорія Косинки-Стрільця Фросина мені особисто розповідала, як її, ученицю четвертого класу, вчителька Щербанівської школи у грудні 1934 року витурила з класу, сказавши, що її брат Григорій був причетний до вбивства Сергія Мироновича Кірова. Дитина, звичайно, покинула клас, а їй услід лунали вигуки однокласників: «Вона вбила Кірова!».

Нині є змога ознайомитися в деталях, як готувалося звинувачення письменника в тероризмі і як здійснювався сам акт судочинства над ним та розстріл. Науковець Сергій Гальченко в книзі Григорія Косинки «Повна збірка творів / документи / спогади» (К., 2020, 43, 25 ум. друк. арк.) публікує майже всі документи із «Сумних архівів ГПУ» та «Фрагменти слідчої справи», заведеної на Григорія Косинку 5 листопада 1934 р. і завершеної 5 листопада 1957 р.


Колись я з гумором сприймав зізнання одного класика, що цікавішої літератури, ніж чужі листи, він зроду не читав. Нині мушу визнати (але вже без гумору), що «цікавішого» чтива, ніж радянські слідчі справи щодо українського письменства, мені читати не доводилося.

Уявіть собі, що перед вами більше ста доносів на Григорія Косинку, кожен із яких здійснювався агентами-стукачами з вигаданими псевдонімами: «Раевский», «Невстановлений», «Р», «Соколов», «№ 802», «Ежели», «Франт», «ПОЛИЩУК», «Культурник», «Бузько», «Нагорянец», «Сирко», «Султан», «Веденский», «Бидовий», «Ветиринар», «Арсеналец», «Беденский», «Сергеев», «Чернець», «Холмский», «Шпик», «Б. С.», «№ 7», «Журналист», «Жан», «Леонов», «Кипяч», «Профессор» (майже «проФФесор»), «Обновлённая», «Стелла», «Оль», «Актёр», «Немо»…


Виявляється, найбільшим злочином письменника було те, що в нього знайшли під час трусу два значки, які видавали воякам армії УНР, та кілька примірників якоїсь літератури, що видавалася в часи тієї ж УНР. Ну ще те, що Косинка колись при поетові Первомайському сказав якесь «погане» слово про радянську владу і те «слово» потрапило в одну з доповідей тодішнього секретаря ЦК КП(б)У товариша Косіора.

Як воно потрапило в ту доповідь, міг би сказати хіба що сам Первомайський, але… царство небесне. І не скаже він, чи серед псевдонімів донощиків не приховувався й він сам, хоча відомо, як і скільки разів «доносили» здебільшого самі письменники на письменників, що видно хоча б з гімназійного прізвиська «Жан».


Не виключено, що йдеться про Івана Дніпровського, якого в гімназії прозивали Жаном, а був він найближчим другом майбутнього великого драматурга Миколи Куліша. Як допускає Наталя Кузякіна, «Жан» був приставлений наглядачем за тим своїм гімназійним другом.

Стати на цей шлях його змусило, очевидно, перебування в Кам’янці разом із прихильниками УНР, які втекли туди. Після повернення в радянську Україну місцеве КДБ (ДПУ) взяло його, очевидно, на гачок і змусило бути стукачем не тільки на свого гімназійного друга, а й, можливо, на Григорія Косинку.

Трохи ясніша справа з донощиком на прізвище Бузько. Письменник Дмитро Бузько, як відомо, спочатку служив ув агентстві ГПУ, був засланий як шпик в одне з протирадянських об’єднань на Одещині, але, побувавши в ньому, «перебудувався», перейшов на бік того об’єднання і написав одну з кращих повістей 20-х років про народний опір окупаційній радвладі в Україні «Лісовий звір» (1924).

Після цього займався суто літературною справою, але в одному з виступів на письменницьких зборах в Одесі бовкнув, що всі, навіть товариш Сталін, можуть у чомусь помилятися, і це стало для нього фатальним: 14 листопада 1937 року його розстріляно за «контрреволюційні виступи» та за те, що в 1918-1920 роках займав нібито низку посад у петлюрівських організаціях. У підтексті звинувачень письменнику звучало, звичайно, й те, що вищу освіту він здобував у Копенгагені. Отже — агент іноземних розвідок…
Григорію Косинці теж «пришили» контрреволюційну діяльність (згадану участь у підготовці «терористичних» акцій)… Прикметно, що українського письменника і засуджували, і реабілітовували — Ульрих, Батнер, Цирлинський, Горбачев і Стуканов — «фахівці» інших націй, для яких злочинцем був українець тільки тому, що він — українець. У радянській імперії, де, крім російсько-імперської, усі інші нації вважалися, як відомо, злочинними.

Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний.
Архівне фото

Вплив Стефаника і Винниченка

В автобіографічних матеріалах Григорій Косинка серед своїх учителів називав іще Ольгу Кобилянську, Кнута Гамсуна, Степана Васильченка й Володимира Винниченка, але на першому плані — тільки він: Василь Стефаник. Коли той прочитав першу збірку новел письменника «На золотих богів» (1922), то назвав його «своїм сином із Дівич-гори» (гора над Дніпром на київській Обухівщині).

Початкову освіту майбутній письменник здобував у Краснянській (поруч із рідною Щербанівкою) земській школі; підлітком працював полільником «на буряках» в економії, робітником григорівської цукроварні, а до Києва прийшов пішки зі Щербанівки (понад 50 км), щоб на вулиці чистити взуття перехожим, а ввечері вчитися на так званих гімназіальних курсах.

У революційні роки, за його словами, «служив ув армії рядовим козаком, брав участь у боях… та ще по-дурному сидів місяців зо три в тюрмі». «Козакував» майбутній письменник у якомусь армійському загоні, що виборював українську державність.

О. Чернова писала про армію опонента Директорії П. Болбочана; Петро Панч (в усному спілкуванні зі мною) говорив про загін отамана Зеленого, який діяв на Обухівщині, та участь у його загоні ставили потім у неабияку вину вже підслідному Косинці-Стрільцю (Стрілець — справжнє його прізвище).

Тюрма, про яку він згадував, була білогвардійською чи «муравйовською», тобто російсько-більшовицькою. Про останнє можна здогадатися з новели письменника «Фавст», у якій використано автобіографічні мотиви.

Коли рештки української державності (під тиском більшовицьких полчищ) поспішно вибиралися на Захід (спочатку до Кам’янця-Подільського), пристав був до них і Григорій Косинка, але невдовзі повернувся в Київ (1920) та вступив на навчання до Київського університету (тодішій «ВІНО» — «Вищий інститут народної освіти»). Через матеріальну скруту зміг провчитися в інституті лише три роки, які дали йому немало: історико-філологічні знання й опозиційне ставлення до радянського режиму.

Ще в часи навчання на гімназіальних курсах дописував до газети лівих есерів «Боротьба», друкувався у збірнику «Гроно», а після повернення з Кам’янця-Подільського публікував невеликі замітки в газеті «Більшовик» та працював у штаті кількох газет та журналів, кіностудії ВУФКУ, у видавництві ДВУ та в Київському і Харківському радіокомітетах як редактор і диктор. Віддавшись цілком літературі, належав до літературних об’єднань «Аспис» («Асоціація письменників»), «Ланка» і «Марс». Разом із ним у ці об’єднання входили прозаїки Борис Антоненко-Давидович, Валер’ян Підмогильний і Марія Галич та поет Євген Плужник.

На прозовий дебют молодого письменника звернули увагу Мирослав Ірчан (рецензія на збірку новел у газеті «Земля і воля», 1922, № 24-25), М. Рильський (стаття про Г. Косинку і М. Хвильового «Два поети-громовиці» в журналі «Нова громада», 1924, № 22), С. Єфремов (в «Історії українського письменства», 1923); а В. Стефаник, як я говорив, назвав його своїм «сином із Дівич-гори». Надсилав Г. Косинка свою першу збірку новел і В. Винниченку, який у 1923 р. перебував в еміграції, у Німеччині. У щоденниковому записі від 26 квітня 1923 р. читаємо про це в письменника-емігранта.

Від новели до новели Григорій Косинка дедалі виразніше утверджував себе саме в стефаниківському експресіонізмі, який базувався на реалістичних штрихах і модерному погляді на страдницьку долю людини: її або загнано в кут злиденного існування і втягнуто в революцію («В хаті Штурми»), або кинуто у вир завойовницьких погромів імперської білогвардійщини («На золотих богів») чи в розгул розперезаних хижацьких інстинктів («За земельку»).

Обраний стиль «спілкування» з ворожою для людини більшовицькою дійсністю не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі.

Офіційна критика (з допомогою лютої цензури) дедалі активніше штовхала його на шлях ортодоксально-радянської одномірності та докоряла йому за аполітичний «об’єктивізм»: не можна зрозуміти, писав В. Коряк, «за кого є власне автор — з революцією чи проти неї, чи спостерігає, як стороння людина».

Пізніше О. Слісаренко зауважить, що Г. Косинці в його новелах «все одно, хто кого б’є», а Я. Савченко називав письменника «найкривавішим» в українській пореволюційній прозі. З цих «причин» цензура не допустила до видання другої книжки письменника «Новели дезертира» (1924). М. Хвильовий у листі до М. Зерова писав про цей факт як про кричуще порушення літературної етики.

Потрібні були два роки, щоб Г. Косинка зважився на видання цієї «другої» книжки, але вже з назвою «В житах» (1926). Вона (та пізніші оповідання) засвідчила, що предметом художнього осмислення письменника були щонайменше три народні драми, які випливали ще з першої його новели «На буряки» («мужицька доля гірка»). Ця «гірка доля» була найголовнішою у проблематиці практично всіх письменників, що стали відомими у 1920-30-х роках як «Розстріляне відродження».

Дружній шарж на Григорія Косинку, автора новели «В житах»

Три драми

Перша — це драма найбіднішого селянства, яке стало свідком революційних бур та братовбивчих війн і після них так і залишилося в неволі.

Художній дискурс цієї драми набув особливої глибини в новелах, де йшлося про долю страдниць-матерів, яким судилося за нових умов нести на собі той мученицький хрест, що гнув до землі й Маланку з повісті М. Коцюбинського «Фата моргана», і безіменну матір із «Кленових листків» В. Стефаника, і багатьох інших героїнь із подібною долею в класичній літературі.

Мати в новелах Г. Косинки піднесена до рівня символу материнства, для зображення якого бракує і слів, і почуттів («Мати»).

У новелі «Змовини» (1930) вона пробуватиме протистояти махінаторським домаганням багатія Рудика, а в «Гармонії» (1933) на її серце ляже «туга й журба, мов та сажка на пшениці», бо з пучок своїх вигодувала трьох дітей, «та тепер так виходить, що то вона трьох наймитів людських викохала». Прикметно, що всі матері в письменника — вдови.

Друга драма поставала у творах письменника із сюжетних структур, в основі яких — гост­родраматичний конфлікт героя з дійсністю. Мова про так званих заблукалих героїв, котрі не визнають жодної офіційної влади, стають дезертирами, утікачами в космічне нікуди і право на свою позицію відстоюють найрізноманітнішими способами, зокрема й — у кривавій боротьбі. Такі герої діють у новелах «Десять», «Темна ніч», «Постріл», «В житах», «Анархісти» й ін.

Вульгарно-соціологічне літературознавство закидало Г. Косинці «поетизацію» цих героїв як речників ворожих більшовицькій революції сил, через що згадані новели навіть після реабілітації письменника в 1957 р. іще протягом тридцяти років не включалися до видань його творів.

Інша форма «поетизації» — у незакінченій новелі «Зустріч», яка ще чекає на свій друк. Тут зіткнулися дві «банди» — сот­ника січових стрільців Сандуляка та отамана з «банди» Зеленого.

Перший докоряє другому за нерозуміння самого факту отаманщини, яка навіки «проковтне нас… знищить саму ідею визволення України», а коли йому довелося конати на снігу від ран, неподалік за клунею на його смерть чекав дядько, «щоб зняти з нього важкі австрійські черевики і велику, колиш­ньої російської армії шинелю». В «Анкеті» (1924) Антон Собачка з колишнього борця проти більшовиків цілком перероджується вже на бандита справжнього, але… більшовицького.

Як художник слова, Г. Косинка досяг своїх вершин творчості в середині 20-х років. Форма його творів набувала справді стефаниківської експресивності, а зміст їхній, виростаючи з часткових життєвих мотивів, ставав усеохопним, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на першому плані (третя драма) доля тих, хто віддав себе на олтар комуністичної ідеї («Товариш Гавриш», 1923; «Політика», 1926).

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в пореволюційну добу стали два його твори — «Фавст» (1923) і «Гармонія» (1933).

В обох оповіданнях, що близькі до жанру повісті, голов­них героїв проведено крізь горнило в’язничних випробувань: муравйовських застінків і білогвардійської катівні. Василь Гандзюк («Гармонія») уособлює найменш свідому частину українського селянства («…Не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?»); в ув’язненні ж він еволюціонує до усвідомлення азів марксистської ідеології і мимоволі починає бачити в ній оманливу перспективу. Прокіп Конюшина («Фавст»), одержимий національною ідеєю, доведений тюремними тортурами практично до божевілля, пише на тюремній стіні своєю кров’ю з розбитих щиколоток найсвятіше для нього слово «Укра…».

Схильний до драматичного світосприймання, письменник дедалі скутіше почувався в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості початку 30-х років, але роботу над новими новелами не припиняв. «Підбадьорював» його в певному розумінні рідний дядько — колишній офіцер царської армії, автор кількох новел і пречудової повісті «Баланс» Калістрат Анищенко. Він дуже рано помітив у своєму племіннику письменницький дар і, як міг, допомагав йому виходити з непростих творчих ситуацій.

В останні роки життя Г. Косинка намагався знайти продих у мотивах інонаціональної тематики, створивши, зокрема, новелу «Серце» (1931) про рецидиви фашизму на землях «по той бік Збруча»; переклав також українською мовою «Мертві душі» М. Гоголя (видавалися в Україні без імені перекладача до 60-х років ХХ ст.); працював над новелою «Перевесла», сліди якої загублено.

А восени 1934 року на одному з літературних зібрань, де обговорювалися «успіхи» боротьби радянської влади з «ворогами народу» та насильницької колективізації селянських господарств, автор «Фавста» у своєму виступі сказав: «За таких умов художня творчість — неможлива». На тлі тодішнього заціпеніння вільної думки це був мужній учинок письменника-громадянина і, по суті, останній рядок його творчості, котру вульгарно-соціологічна критика дедалі агресивніше кваліфікувала як творчість «куркульського агента в радянській літературі» (О. Полторацький). Це був, по суті, уже літературознавчий вирок, що дорівнював вироку про розстріл письменника за нібито участь у підготовці терористичних актів проти працівників Радянської влади.

Новелу-повість «Фавст» урятувала від кадебешних держиморд дружина письменника Тамара Михайлівна. Коли вони перевертали в київській його квартирі все догори дном, вона зуміла прихопити із собою кілька рукописів і втекти з ними до Харкова, до родичів.

Перша публікація «Фавста» з’явилася в окупаційному журналі «Український засів» (1942), на погоду якого впливали радянський розвідник (по суті — кадеб’ятник) Віктор Петров (Домонтович) та вцілілий від арештів письменник Аркадій Любченко. У 1955 році «Фавста» передрукував у такому ж вигляді в Нью-Йорку Богдан Кравців. На материковій Україні мені вдалося опублікувати твір лише в часи горбачовської «перестройки», у харківському журналі «Прапор» (1990), із коментарем і з акцентом на мотивах, які ніколи не могли б бути допущені для друку в радянських виданнях.

Ішлося ж бо у творі про імперсько-муравйовський карцер, де конають не лише переважно українці, але й росіяни, поляки, євреї, хтось із мусульман, а, крім того, запроторено за ґрати безліч осіб не національної, а партійної приналежності: меншовик, укапіст тощо.

Одне слово, імперська муравйовщина підминала під себе все, що потрапляло під її чобіт, і нове життя вона уявляла собі не інакше, як режим карцерного типу. А над усім цим — гіркий докір письменника всій Україні, яка ніяк не могла згуртуватися, щоб спільними зусиллями вибороти собі самостійність і єдність у помислах.
Як це нагадує досі практиковану в українській політиці роз’єднаність…

А вперше велелюдне і фахове пошанування Григорія Косинки відбулося в Київському будинку художника тільки в 1989 році, тобто через більш як півстоліття після розстрілу. Потім виходили трохи повніші зібрання його новелістичної спадщини, а нині маємо майже все в упорядкованому та прокоментованому Сергієм Гальченком виданні «Повна збірка творів. Документи. Спогади» (2020). Читаймо, збагачуймось і ніколи вже не забуваймо про те, хто своїм життям та творчістю наближав Україну до її сучасного й майбутнього.

ПОШАНУВАННЯ

Ім’я Григорія Косинки увічнено принаймні в двох меморіальних знаках: бюст на будинку по вулиці Володимирській у Києві (скульпторка Галина Кальченко) та два пам’ятники — у селах Щербанівці (Г. Кальченко) і Красному (М. Горловий), у яке майбутній письменник ходив до школи. А безпосередньо опікувалася створенням цих знаків дружина Григорія Михайловича Тамара Мороз-Стрілець.

Михайло НАЄНКО, літературознавець, лауреат Шевченківської премії

Чільна світлина — «Розстріляне відродження». Григорій Косинка — другий праворуч у верхньому ряду поряд із Миколою Хвильовим, Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою, Лесем Курбасом, Миколою Кулішем й іншими






Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я