Радко Мокрик. «Хтось таки почує…». До уродин Євгена Сверстюка

0
158

Актова зала одного з львівських вищих навчальних закладів була заповнена вщерть. Я трохи запізнювався  Форум видавців у Львові традиційно пропонував широку програму зустрічей та презентацій, доводилося розриватися між окремими подіями. Проте зараз я поспішав саме в цей актовий зал, де мала відбуватися презентація книг спогадів про Василя Стуса та автобіографії Миколи Руденка. Презентувати мали Василь Овсієнко, Раїса Руденко та Євген Сверстюк. Вже більше року ми близько спілкувалися з паном Євгеном, і його виступ я в жодному разі не хотів пропустити. Про це пише zbruc.eu.

автор Радко Мокрик із Євгеном Сверстюком

Зайшовши в зал, я не одразу зрозумів, що відбувається. На кріслах вже сиділо, мабуть, зо дві сотні студентів. Вони весело перемовлялися, поїдали свої канапки і бавились у телефонах. Зал гудів. Перша ж думка була – як приємно, що стільки молодих людей прийшло послухати дисидентів! Проте за якусь мить я зрозумів, що зустріч уже почалася. Просто аудиторія на промовців не звертала жодної уваги. На сцені стояв Євген Сверстюк. Невисокого зросту, в неодмінно світлому костюмі, 84-річний колишній політв’язень розповідав про Василя Стуса. Я спостерігав це дійство з задніх рядів із відчуттям сорому за оточуючих. Здавалося, Сверстюка ніхто не слухав – студенти поїдали канапки і голосно обмінювались жартами. Загалом звична ситуація, коли керівництво ВНЗ «зганяє» студентів для зустрічі, навіть не пояснивши аудиторії, про що йдеться.

Здавалося, ніщо не було більш далеким цьому натовпу молодих людей, ніж Євген Сверстюк та його розповіді про Стуса. Пан Євген говорив, а натовп жував. Мене ж майже фізично обпікало відчуття образи. «Як так? Як ви смієте? Це ж Євген Сверстюк!»

Зізнаюся, до цього відчуття додавалося й певна прикра думка: «Мабуть, пан Євген не вловлює цієї реакції, цієї огидної аудиторії. Все-таки вік, втома…» Проте незабаром я мав переконатися, наскільки помилявся.

Трійця дисидентів мужньо довела виступ до кінця. Надворі були зроблені ритуальні фото (адже головне – відзвітувати про проведений захід і поставити знимку в рамочку). Після всіх рукостискань ми з паном Євгеном застрибнули в автомобіль і помчали на наступну лекцію. Це мала бути вже третя його зустріч за один лише день. Якщо додати нічну дорогу в потягу з Києва до Львова, було просто неможливо не захоплюватися самовідданістю пана Євгена. Я акуратно почав розмову:

«Ну, як Вам зустріч?»

«Ця публіка, була, звичайно, глуха», – з усмішкою дипломатично констатував пан Євген.

Отже, мої спостереження цілком збігалися з думкою пана Євгена. І я одразу ж вибухнув, давши волю своєму обуренню:

«Глуха? Та це просто знущання якесь! Ви їдете в таку довгу дорогу, щоб розповісти їм про нашу історію, живу історію! А вони між собою жарти травлять! Це просто свинство!»

Пан Євген уважно дивиться на мене своїм спокійним поглядом і всміхається очима. Сверстюк завжди давав мені можливість виговоритись і немовби спостерігав, не поспішаючи з відповіддю. На цю його особливість мені через декілька років звернув увагу Іван Дзюба. Мовляв, сам Дзюба завжди намагався моментально реагувати, щоб не складалося враження, що він «надто довго думає». Сверстюка ж такі речі не бентежили, він продумував свої відповіді. Коли я нарешті вичерпав запас епітетів для невдячної аудиторії на зустрічі, Сверстюк спокійно відповів:

«Ну, пане Радомире, не будьте таким строгим. В першому ряді двоє хлопців уважно слухали і навіть занотовували».

Я був вражений. У велетенському залі були десятки, якщо не сотні студентів. Які відверто і по-хамськи ігнорували доповідачів. А Сверстюк радів, що двоє людей у першому ряді робили нотатки.

«І що, заради цього варто було їхати з Києва, організовувати цю велетенську зустріч, щоб двоє людей Вас почуло?!»

«Звичайно, варто», –спокійно відповів пан Євген.

Ми явно один одного не розуміли.

До цієї ситуації ми ще мали можливість повернутися під час наших зустрічей вдома у пана Євгена, де ми працювали над перевиданням книги «Блудні сини України». І Сверстюк пояснив мені свою логіку. Говорити треба завжди. Намагатися достукатися до людей навіть у найбільш, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Звичайно, хочеться, щоб тебе почули одразу тисячі й мільйони. Але навіть якщо почує одна людина, якщо одну-єдину людину ти зможеш переконати чи підштовхнути до самовдосконалення – це вже дуже цінно. Для цього не можна шкодувати зусиль. Бо кожна людина – це величезна цінність сама собою.

Лише згодом я усвідомив, що саме цим Євген Сверстюк займався все своє життя. І, мабуть, період двохтисячних був далеко не найскладнішим. Викладаючи у 1950-ті в Почаєві, Сверстюк намагався достукатися до своїх учнів, розповідаючи їм речі, котрі далеко виходили за межі офіційної освіти. Протягом шістдесятих та сімдесятих років минулого століття – як ключовий автор українського самвидаву: від войовничо-погрозливого есе «З приводу процесу над Погружальським» до глибоко історичного «Іван Котляревський сміється». Слідували роки в таборах та засланні, потім «глухий та збитий на коліна» Київ 1980-х.  І навіть після здобуття Незалежності, коли шістдесятники протягом 90-х років знову перетворилися ледь не на маргінальний елемент у новому суспільстві – Сверстюк наполегливо стукав у всі двері та намагався достукатися до людського розуму та душі.

в’язничне фото Євгена Сверстюка

Євген Сверстюк колись написав: «Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву. Які питання ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, яка летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти боровся із застійним морем байдужих і теплих?»

Сверстюк ніколи не мовчав. Навіть якщо намагання докричатися до юрби видавалося цілком безнадійною справою. Але в цій юрбі він завжди вмів знайти промінчики надії. Так як і одного осіннього дня у, здавалося б, безнадійній студентській аудиторії під час одного з останніх відвідин Львова.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я