Іноді люди, довідавшись, що хтось пише художні твори, дивуються: «Для це чого тобі потрібно? Хто все те читає?». Я в таких випадках видаю зустрічне запитання: «А що читаєте ви?» – і майже завжди чую або з потугами пригадані 2-3 прізвища письменників зі шкільною програми, або репліки на кшталт «Мені й тєліка вистачає».
Для чого пишуться вірші чи проза? Хто і де читає?
Якщо говорити про твори членів Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного, то воно щомісяця розміщує три літературні сторінки в місцевих медіа і щороку випускає два числа об’ємистого альманаху «Степ» із творами «степівчан». Періодично їхні твори публікуються і за межами області та України.
А ще мені особисто дуже імпонує те, що «Степ» є фактично школою майстерності та вдосконалення власного стилю. Ми жваво обговорюємо власні доробки. Заздалегідь прочитавши твори, робимо це тактовно.
Нещодавно голова літоб’єднання «Степ» Ольга Полевіна розіслала «степівчанам» текст оповідання одного місцевого автора, який здобув літературну премію в іншій області. Прочитали, при зустрічі обмінялися думками, – і то були цілі реферати з літературознавчим аналізом.
Свого часу я, авторка короткої прози і жодним чином не поетеса, заради розваги послала на конкурс переклад українською з російської вірша Осипа Мандельштама. Мені здавалося, що переклала непогано – не набагато гірше, ніж автор-переможець. А редактор альманаху «Степ» Олександр Архангельський написав статтю, де розібрав «на молекули» кілька перекладів фіналістів того конкурсу і довів, що всі вони є недосконалими, тому що довільно трактують оригінал у той час, коли слід максимально дотримуватися авторського тексту. А як майстер-клас навів власний переклад. Про мій доробок пан Олександр тактовно промовчав…
Олександр Архангельський переклав усі сонети Вільяма Шекспіра та ще багато поезій різних авторів, тож авторитетність його оцінок сумніву не підлягає.
Якось він запропонував студійцям «Степу» завдання – перекласти українською вірш Анни Ахматової і російською – дві поезії Ліни Костенко. За цю справу взялися навіть прозаїки, потім читали свої доробки на черговому засіданні – то було феєрично! У всіх виявилися і неточності, і несподівані образи, які не суперечили оригіналові.
А ще був експеримент із написання поезій у «твердих» формах – сонет у трьох різновидах, тріолет та рондель. Перший рядок задав той-таки Архангельський. Більшості студійцям було цікаво повправлятися в тому, чого раніше не доводилося робити.
А в успіх експерименту, який запропонувала Ольга Полевіна, вона й сама не дуже вірила. Ідея була такою: за схематично розписаною фабулою створити колективний прозовий твір. Участь – за бажанням. Зголосилися і прозаїки, і поети, і літературознавці. Сюжет нескладний: герой закінчує виш, повертається в рідне місто, приступає до роботи та весь час зазнає невдач в особистому житті. І щастить йому в цьому лише після низки численних прикрощів. Додаткова умова – одна з героїнь мусить мати собаку. А «засада» історії – головний герой повинен бути лікарем-терапевтом. А це відповідна специфіка з професійними нюансами, обстановкою і термінологією. А серед потенційних співавторів – лише один медик…
А хто про що писатиме, хто починатиме, хто закінчуватиме, як не повторитися? Ольга Полевіна розділила умовні глави за кількістю учасників. Тобто вказала тільки початок та кінець розділу, а середину наповнюй чим хочеш. Епізоди літераторам роздав жереб, жанр обрали реалістичний, обмежили обсяги кожного фрагменту – і через три тижні степівчани вже читали колегам кожен свій текст!
Автор ідеї Ольга Полевіна своєї глави не писала: її завданням було звести всі фрагменти докупи і вибудувати в чітку лінію. У підсумку вийшла повість «Сороки далекого села» з елементами лірики, пригод, іронії та містики. І про психологічні маніпуляції є. І про коронавірус. І собачці вділили місця досить щедро. Одна співавторка зізналася, що задля правдивості описів розпитувала про особливості роботи свого сімейного лікаря! А такого хепі-енду не очікував ні головний герой, ні самі літератори.
Усі співавтори по кілька разів перечитали свої та чужі тексти, щоб відкоригувати неточності. У підсумку «Сороки далекого села» стали драфтовою книжкою на 55 сторінок.
Ось імена співавторів: Олександр Архангельський, Ніна Даниленко, Максим Липкан, Людмила Макей, Тетяна Микитась, Людмила Островерх, Ольга Полевіна, Олена Трибуцька, Надія Чичкан. Вони вказані за алфавітом, а не за авторством фрагментів. Колеги, які не брали участі в проєкті, читають повість і не можуть угадати, кому який текст належить – усе узгоджено і зістиковано.
Повість надрукована в альманасі «Порт-Фоліо», випуск 292 (Канада, Монреаль, редактор Михайло Блехман).
Далеко залетіли наші «Сороки…»!
Ніна Даниленко,
член Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного
