Понад 500 робіт майже 50 українських авторів розповідають про нашу сучасну історію.
З початку повномасштабного російського вторгнення фотографи, як і всі українці, реагували по-своєму: хтось почав активно знімати, зокрема на передовій, хтось довго приходив до тями, рефлексуючи пережиті події.
Різнопланові світлини в одному проєкті зібрав куратор експозиції Олександр Соловйов. Торік він підготував виставку «Чутливість. Сучасна українська фотографія» в Мистецькому Арсеналі, що продемонструвала вітчизняну історію фотографії за 30 років.
«В тому проєкті мене цікавили експерименти з формою. А тут завданням було показати зняте за останні пів року, — розповів «Вечірньому Києву» Олександр Соловйов. — Багатьох фотографів знаю давно. Так, Олександр Глядєлов іще 30 років тому показував серії з першої чеченської та югославської війни, він їздив по гарячих точках. Намагалися представити весь регістр, що відбувається тут і зараз, що знімають різні українські автори. Визнані і ті, що ще на етапі становлення.
Сьогодні час фотографії. Якщо живописець довго переосмислює, фотограф знімає швидко. Але він має побачити. Фотографи сьогодні продовжують працювати. Вони не тільки документують реальність, а й створюють високохудожні образи. На виставці представлена фотографія воєнного часу, вона фіксує не лише безпосередньо війну, а й повсякденність».
В атріумі розміщена 21 світлина великого формату. Ті, що працюють на дистанції, з яскравим образом, які одразу зачіпають.
Представлені світлини можна умовно розділити на кілька груп. Одна з них — «Документація війни». Це фіксація бойових дій, побуту військових та цивільних, наслідків війни та загальної атмосфери. До прикладу, роботи Дмитра «Ореста» Козацького, що показав світові героїв «Азовсталі». Світлини Олександра Глядєлова із серії «Війна» передають моторошний настрій воєнного часу.
Один з акцентів виставки — робота Мстислава Чернова, на якій він зафіксував свого колегу Євгена Малолєтку, який тікає від вогню у полі пшениці. Вона відображає роль і місце фотографа на війні, небезпеку його роботи.
Фотографії з Київщини, на яких Макарів, Гостомель, Житомирська траса, представив Михайло Палінчак.
«Документував історію. Знімав те, що бачив, — поділився він. — Мав можливість надіслати світлини за кордон. Щоби більше людей бачили, що тут відбувається. Але я не воєнний фотограф. Був вуличним фотографом, знімав буденне життя Києва, України. Сьогодні воюємо з фотокамерами на інформаційному фронті. У нас немає іншого виходу. Знімав три місяці, навесні та в червні. В основному в Києві та околицях, бо я тут живу та добре знаю це місто».
Кілька серій об’єднані умовною тематикою «Арт-проєкт». Автори рефлексують щодо нашого стану. Показують не так реальне відчуття, як його фрагменти, настрій та емоції. Так, Ксенія Марченко зробила проєкт «Польсько-український кордон», продемонструвавши, як відчувають себе переселенці, вдягаючи одяг із гуманітарної допомоги.
Військові, волонтери та цивільні, за кожним із яких є унікальна історія, стали героями портретів. Олена Гром зробила серію про жителів Бучі та Ірпеня, в яких фотографії є доповненням до пережитого досвіду, записаного текстом. Сама авторка тікала від окупації з Ірпеня, в якому оселилась після втечі з Донецька у 2014-му році. А Олександр Чеменьов фотографував різних людей у час повномасштабного вторгнення та записував їхні історії.
Окрема тематика на виставці — тілесність.
«Війна — це страх загубити себе, своє тіло. Ці фотографії — рефлексія. Коли намагаєшся знайти цей зв’язок, — розповіла про серію „Фемінітиви“ Тетяна Руда. — А він зникає, наче пісок. Фемінітиви — бо це моя жіноча тема, страх за дітей. В основному я сама є героїнею своїх світлин. Потім знімала близьких. Фотографую в темряві на довгій витримці. Не схоже на те, що робила до цього. Раніше знімала документальну фотографію, але досі не повернулася».
Унікальні знімки представив Сергій Михальчук. Він є кінооператором, який служить в ЗСУ. Став одним із героїв документальних фільмів-новел. На війні продовжує знімає — однак не відео, як звик, а фото.
«Намагаюся показати, що відбувається в армії зсередини, бо журналістам практично немає сюди доступу, — поділився Сергій Михальчук. — Як солдат можу бути в цих місцях. Однак багато речей не можна знімати, і багато чого не зможу показувати ще довгий час.
Перший місяць ми знімали як волонтери в Київщині, і понад пів року я в армії як солдат. Тут є фотографії з поїздки в тил ворога, ми були в групі підтримки. Тоді Стугною підбили ворожі БМП за вісім км від кордону з росією. Документую війну, наскільки можу. Але з іншого боку складніше, бо не маю такої свободи, як звичайний фотограф».
Ще одна тематика, що простежується в роботах — «Щоденник», коли автори документують свій досвід. Валерій Ведута зробив сімейний щоденник в авторській техніці — надрукував світлини використавши як пігмент звичайну землю. Анья Кисла зафіксувала, як тікала від окупації з рідного Херсону. Ольга Дрозд перебувала у Києві і статичні знімки її вікна давали відчуття того, що життя продовжується.
«З 10 березня по 6 травня фотографувала на своїй кухні. Цей березень став дуже складним, було багато прильотів, — згадує Ольга Дрозд. — Заклеїла вікна вже у квітні, графічно це цікаво виглядало. Ми були майже в окупації, магазини стояли порожні. На вікні — перша цибулька, яку я знайшла, і почала вирощувати. Бо як веган, потребувала зелені. Тут речі, які використовувала — бінокль, катехизис, свічка. Почала викладати світлини у фейсбуку. І потім зрозуміла, що в мене вийшла серія».
Інші теми робіт — вимушена евакуація, підтримка України, як-от український прапор на вулицях Нью-Йорка, неодмінні атрибути сьогодення — протитанкові їжаки та укриття.
«Виставку фотографій ми мали зробити обов’язково. Бо з першого дня війни ми всі були вражені фотографіями, ми всі це відчували, — зазначила гендиректорка Українського Дому Ольга Вієру. — „Спалах“ є зрізом нової реальності, в якому зараз живе Україна та українці. Це фіксація не лише війни, а й наших переживань, страхів, емоцій, надій. Ми є свідками страшних, але водночас визначальних та історичних подій. І віримо в хороше завершення. Велика історія пишеться сьогодні».
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»
Прокоментуєте?
