Сто років на честь Чендея

0
221

Він виповів світові свій край, і саме за його сценарієм було знято фільм усіх часів і народів “Тіні забутих предків”

В Ужгороді до ювілею перейменовують вулицю, на якій жив письменник, у його садибі створюють віртуальний музей і щороку нагороджують переможців літературного конкурсу імені Чендея.

На Закарпатті відзначили 100-річчя з дня народження українського письменника Івана Чендея. Сучасники Чендея його слово добре знали, а часом і побоювалися. Нині ж його ім’я у когорті наших минулих великих: прекрасний новеліст, автор романів, сценаріїв. Власне, завдяки одному з них — сценарію до фільму “Тіні забутих предків”, за яким зняв свій фільм усіх часів і народів Параджанов, Іван Чендей найбільше відомий українцям. А по-справжньому відкрити для себе Чендея Україна ще тільки готується. Цьому сприяє родина письменника: донька та зять започаткували й роками вже проводять конкурс малої прози його імені та “Чендей-фест” на Закарпатті, Марія Чендей-Трещак упорядкувала й видала цьогоріч два томи “Щоденників” батька. Нині добиваються, аби вулицю, на якій жив письменник в Ужгороді, перейменували на його честь. Словом, завдяки родині слава письменника живе далі. А українцям нині час відкрити для себе його спадщину. Бо ж коли ще робити це, як не зараз, у час, коли ворог хоче знищити дощенту й країну, і культуру?

Іменем Чендея просять перейменувати вулицю Високу в Ужгороді

На подвір’ї садиби письменника мене зустрічає його донька — Марія. Вона живе тут із родиною, у батьковому домі, серед саду, який він насадив колись власноруч.

— Оці яблуні, груші — вони вже старі, покручені, але навіть у думці в нас немає зрубати їх і замінити на молоді дерева. Це ж батько садив! — каже вона.

Старі дерева, попри те, що росохаті й покручені, щороку дають плоди. Справді, хто б наважився їх рубати — це ж наче подарунки від Івана Чендея, смачні й солодкі.

Розташувалася садиба на одному з Ужгородських пагорбів, затишна вуличка зміїться від центральної міської артерії та йде вверх. Є ідея назвати її на честь письменника, зараз, коли триває дерусифікація і вулиці в містах перейменовують пачками, нівелюючи російський, радянський слід, це виглядає і логічно, і доречно. На одному із засідань комісії з перейменувань вулиць в Ужгородській міськраді пропонували поміняти назву вулиці “Висока” на “Івана Чендея”, проте рішення застрягло, як водиться в українців, десь посередині: комісія пропонувала назвати іменем Чендея не всю вулицю, а тільки ту її половину, де розміщена садиба — адже Висока не значиться у списках до перейменування через дерусифікацію.

Чендей пропонував місту створити музей літератури Закарпаття у своїй садибі

Письменник прожив тут понад 60 років. Коли Чендей поселився на Високій із родиною, тут була ділянка зі старою хатою.

— Батько побачив, що хата стара і руйнується, він роками виходжував дозволи у міськраді, аби мати можливість побудувати новий будинок, — розповідає Марія Чендей-Трещак.

Утім, будувати Чендеєві нову хату місто так і не дозволило, тому реконструював стару.

— У нього була дуже цікава ідея від самого початку: батько пропонував місту перетворити стару хату на літературний музей, а поряд хотів поставити новий будинок для сім’ї. Він мав задум створити там музей літератури Закарпаття другої половини ХХ століття. Такого музею місто не має і дотепер — в Ужгороді при Закарпатському обласному художньому музеї Йосипа Бокшая працює і літературний, їм віддали частину приміщення під експозицію, — акцентує вона.

Ну, але тоді пропозиція Чендея нікого не зацікавила. А нині, коли в будинку живе вся родина письменника, про перетворення його на музей не йдеться. Садибу для прихильників творчості Чендея відкривають раз на рік — тут проводять нагородження авторів, що перемогли у конкурсі малої прози імені Чендея. А решту часу до садиби, як і за життя письменника, приїжджають відомі люди, це ідеальне місце, аби влаштовувати культурні події на кшталт літературних чи художніх презентацій, квартирників.

— Мали таку ідею і навіть подавали її цьогоріч на УКФ: хочемо зробити у садибі віртуальний музей Чендея, замовили стенди, розробили віртуальну мандрівку по будинку, далі планували залити її на YouTube. Втім, війна ці плани, не хочеться сказати скасувала, хай буде — відтермінувала. Тож будемо мріяти про віртуальний музей у майбутньому, — ділиться думками донька Чендея.

Історія однієї друкарської машинки та шитої бісером сорочки

Тут і справді є що побачити. У будинку — експозиція картин відомих художників, свої роботи Чендею дарували багато друзів. Зберігся кабінет, де працював письменник.

— У нас це зараз місце для дерусифікації у домі: донька нині займається тим, що вибирає із батькової бібліотеки томи радянських письменників, наприклад, Горького. Понесемо на макулатуру, — каже Марія Чендей-Трещак.

У кабінеті, власне, мало що змінилося з часу, коли там працював письменник. На столі — його улюблена друкарська машинка “Континенталь”. Поруч стоїть нова, німецька.

— Мама подарувала її батькові якось на Новий рік, але він так нею і не користувався — працював на своїй старенькій, улюбленій. Вона й досі робоча, — каже донька письменника.

Поруч із друкарською машинкою на столі — макети головного призу на конкурс малої прози Чендея (переможців оголошують щороку на День народження письменника — 20 травня). Іще книги, видані останнім часом. Зараз — це два грубі томи “Щоденників”, над якими працювала пані Марія: вона набирала текст вручну з писаного батьком, редагувала та упорядковувала. Іще мою увагу привертає книга “Чайки летять на схід”, її видало харківське видавництво “Точка”, книга унікальна тим, що набрана шрифтом Брайля, для сліпих.

На книжковій шафі висять дві вишиванки. В однієї з них, шитої бісером, цікава історія — саме така, як потрібно для письменника.

— Батькова односелиця (Іван Чендей народився на Тячівщині у селі Дубове  — ред. ) вишила цю сорочку бісером для свого коханого, тут дуже тонка робота, дрібний бісер, гарне охайне шитво. У вишиття вона вклала всю любов і сподівання щасливого життя зі своїм обранцем. А він… а він висватав іншу… Та дівчина розповіла свою історію батькові, сорочку ж, ображена зрадливцем, хотіла знищити, але батько купив її у неї за якісь грубі гроші і не дав спалити. Немає, певно, вже ні того хлопця, ні тієї дівчини. Та й Іван Чендей уже в інших світах. А вишиванка є… Правда, батько її так жодного разу й не вдягнув, пам‘ятаючи, певно, про сумну історію зрадженої надії на щастя і любов, — розповідає Марія Чендей-Трещак.

Вона каже, що вишиті сорочки письменник любив і носив їх іще тоді, коли це не було трендом і даниною моді.

— У нього було багато сорочок, чимало їх дарували письменникові. Оксана Морочило, рахівська юристка (прототип героїні до його “Калини під снігом”), Леся Богданова дарували сорочки, але він їх далі роздаровував, а носив весь час лише одну. Одягав на якусь значущу подію, на ювілей. Поховали батька також у його улюбленій вишитій сорочці, — розповідає донька.

Твори Чендея — це анатомія Закарпаття

Зараз у садибі Чендея квартирує письменник Павло Вольвач, він давно у журі конкурсу малої прози Чендея, цьогоріч переїхав сюди через війну. Часом Вольвач має нагоду попрацювати у кабінеті Чендея. Питаю, як йому тут.

Павло Вольвач
Павло Вольвач

— Атмосфера тут дуже хороша, я із самого початку в журі конкурсу малої прози, читаю твори і визначаю разом із колегами переможців. Утім, до цього року працювати в кабінеті Чендея мені не доводилось, тепер ось спробував. Тут спокій якийсь такий, дуже гарно почуваєшся у ньому. Зараз пишу передмову до антології творів переможців конкурсу Чендея і знайшов такий хороший хід, аби пояснити, чим насправді цінний Чендей для української культури. Його твори, розумієте, — це певна алхімія. Він виповів цілий край. Я як письменник вважаю, що кожен має виповідати саме свій край, той, де ти був народжений. Власне, я у творах виповідаю схід України. А Чендей — це анатомія Закарпаття. Це антитеза тому поверховому Закарпаттю, з яким знайомиться всяк сюди входящий: оці всі колиби, термальні басейни, винні підвали і бограч. Його світ не такий яскравий, не такий вощений, але безмірно глибший і справжніший. Оце і є Закарпаття. І це дуже цікаво відкривати — тим, хто цього бажав би, я раджу читати Чендея, — говорить Павло Вольвач.

Книга відгуків — із віршами й автографами

Хоча садиба Чендея не є офіційним музеєм, утім має свою книгу відгуків.

— Традицію залишати враження про перебування в будинку Чендея для своїх гостей завів батько. У цьому журналі маємо записи із 60-их років. Це для нас як книга пам’яті — тут усі, хто гостював у Чендея, лишали свої записи. Письменники, художники, науковці, лікарі, політики, друзі, знайомі… Є просто подяка за гостинність чи побажання господарю й родині щастя-здоров’я, а є вірші чи цілі оповідання — їх писали Павличко та Жулинський. Павличко, до речі, навіть не пам’ятав цих віршів, він їх написав тут експромтом, загалом є дев’ять таких. “Це я написав? Не може бути!” — коли востаннє відвідував Чендея, Павличко знайшов їх в альбомі і здивувався, бо він написав і забув… А коли укладав потім повне видання своїх творів, звернувся до мене, мов, Марічко, надішли мені ці вірші. Ми їх виписували і йому пересилали. Тут є кілька оповідань Жулинського.

Прошу пані Марію та її чоловіка Івана Трещака знайти в книзі відгук Параджанова.

— Так, він десь теж є, Параджанов був тут і кілька місяців жив у нас у 60-х роках. Я можу про це тільки з розповідей мами переказати, бо мене тоді ще не було на світі. Мама згадувала, що він був дуже жвавий, балакучий, дуже любив дітей. Мови української не знав і працювати із текстом “Тіней” Коцюбинського він не міг. Тому працював над сценарієм батько. Батько його однозначно дуже поважав, але разом із тим, він неодноразово вголос між друзями засуджував те, що Параджанов возами вивозив із Гуцульщини артефакти під час та після зйомок фільму — це його від режисера дуже відвернуло, — каже Марія Чендей-Трещак.

Щоб відволікти від негативу, Іван Трещак знаходить у книзі цікавий автограф.

— Це, напевно, найсмішніший запис у цій книзі, справді анекдотична ситуація. Маємо тут відгук Нестора Шуфрича, який зробив запис у книзі під час перебування в садибі, й одразу поряд під ним — підпис Ющенка. Вони були в одній делегації в Івана Чендея у 2000-х роках. Справжня книга життя, — додає Іван Трещак.

Важко не погодитися. У садибі Чендея навіть книга відгуків нагадує життя. Бурхливе, неоднозначне, суперечливе — тим і цікаве.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото автора

ukrinform.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я