Українське поетичне кіно, або Чому «Вавилон XX» Івана Миколайчука став культовим

0
122

Кінофестиваль «Молодість» відкрився цьогоріч стрічкою Івана Миколайчука «Вавилон XX». Це знакова подія для тих, хто чекав фільм на великому екрані — у 2011 році «плівку» було реставровано «Довженко-Центром», а також переведено у цифровий формат для DVD. Про це повідомляє suspilne.media.

Уперше «Вавилон XX» був представлений глядачу теж на «Молодості» у 1979 році. Режисер за стрічку отримав головний приз кінофестивалю, і вже сорок років цей статус підтверджується тим, що до фільму знову і знову повертаються кінематографісти і глядачі, оскільки режисеру вдалося знайти характери та сюжети, які і за сто років будуть серед нас.

Історичний контекст

Прем’єра «Тіней забутих предків» у 1964 році зробила Івана Миколайчука суперзіркою у масштабах, які були дозволені у Радянському Союзі. Йому було лише 24 роки, коли він зіграв головну роль у стрічці Сергія Параджанова. Але акторської кар’єри Івану було замало. Він мав амбіцію зняти власне кіно – стрічку «Вавилон XX» за мотивами роману «Лебедина зграя» Василя Земляка.

Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі «українського поетичного кіно», стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічним багатством: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди, образотворче мистецтво тощо. І саме за це на травневому пленумі ЦК Компартії України у 1974 році було розкритиковане і заборонене.

Секретар ЦК Щербицький сказав, що сучасне українське кіно має «недоліки, які долаються». Він не сказав прямо, що керівництво бачить у течії націоналістичні пориви, але за канцелярськими евфемізмами було зрозуміло, що йдеться саме про це.

Українське поетичне кіно, або Чому "Вавилон XX" Івана Миколайчука став культовим

Після доповіді Щербицького в офіційних джерелах «поетичне кіно» поєднувалося зі словосполученням «так званим» і супроводжувалося нагадуванням, що з ним покінчено. Тож виробництво «Вавилону XX» щодня було під питанням.

«Лебедина зграя» – найпомітніший роман серед всієї творчості Земляка, але у нього було забагато химерності та метафор, щоб перенести текст на кіноекран. Іван Миколайчук цікавився саме його адаптацією, а не буквалістичним перенесенням у площину кінематографу. До того ж, заборона знімати “поетичне кіно”, імовірно, вплинула б на фінальний монтаж.

Тому у «Вавилоні XX» залишався простір для фантазій як його автора, так і акторів. Режисер дозволяв імпровізувати на знімальному майданчику, щоб артисти почувалися вільно в кадрі.

Компроміси і технічні рішення

Миколайчук сів писати сценарій у 1977 році. Він поділив свій кінематографічний світ за театральним принципом вертепу. У фільмі існує верхній та нижній Вавилони, що уособлюють високе та низьке мистецтво. Персонажі могли належати до одного соціального прошарку, але зі зміною ракурсу змінювалися і їхні соціальні ролі. Єдиним, хто залишився у позамежжі цього простору, був трунар та філософ Фабіан, якого зіграв Миколайчук. Він шукав актора для цієї ролі, але в результаті зрозумів, що найкраще розуміє персонажа сам.

Підібрати акторський склад Миколайчуку було не важко, єдине, що не виходило – знайти Мальву. Переглянувши десятки акторок, у Москві помітили юну Любов Поліщук. Це була її перша велика роль у кіно.

Українське поетичне кіно, або Чому "Вавилон XX" Івана Миколайчука став культовим

На майданчику з’являлися переважно друзі Миколайчука, з якими він був знайомий ще з університетських часів. Кожен мав підробітки, і це затримувало фільмування.

Український актор Борислав Брондуков під час зйомок у дебюті товариша мусив літати у Москву, щоби встигати на зйомки стрічки Ельдара Рязанова «Гараж». Іван Миколайчук був не в захваті від такого рішення, але нічим не міг зарадити. Великий ансамбль акторів та акторок мусив працювати одночасно в театрі, щоб отримувати гідну зарплату.

Натхнення та ідеї для зображення світу «Вавилону» Миколайчук переважно шукав на картинах сучасника – хорватського художника-примітивіста Івана Генералича, який зображав люд у селі, що часом визирає з-за будівель у дивних позах. Ці зображення цікавили не лише Миколайчука, але і його оператора Юрія Гармаша.

Саме Гармаш знайшов рішення, як знімати нічні сцени. На той час це було практично неможливо через технічне оснащення. Гармаш вирішив знімати ніч удень, але на «кіноінфру» – плівку, чутливу до інфрачервоного випромінювання. Її використовують для наукових цілей, але вона допомогла зобразити ніч у фільмі максимально природно.

Українське поетичне кіно, або Чому "Вавилон XX" Івана Миколайчука став культовим

На знімальному майданчику не бракувало і легендарних історій. У «Вавилоні XX» є епізод поховання. Юрій Гармаш заліз у могилу, щоб зняти хороший кадр. Але не вистачало дистанції, тож оператор узяв лопату та копав далі, доки натрапив на козацьку труну. Він покликав Миколайчука і той перехрестився, мовивши: «Бог нам простить, а козак тим більше».

100 років без змін

Переказати всі сюжетні колізії «Вавилону XX» навряд чи вийде. Іван Миколайчук користувався образним мистецтвом, щоб крізь кінокамеру показати те, що недоступне у мовному середовищі. Передусім «Вавилон XX» – це дзеркало українського народу. І нехай події розгортаються за 50 років до фільмування, режисер прагне показати, що по суті нічого не змінилося. Власне, показ на 50-ій «Молодості» – це ніщо інше, як спроба повторити експеримент Миколайчука. З часу прем’єри фільму минуло 42 роки, але характери та сюжети залишилися незмінними.

Помітно влучає в негативну критику Союзу персонаж моряка Синиці. Він повертається в рідне село і бачить, що символіка царизму досі присутня у Вавилоні. Тому як істинний більшовик підриває скульптури гранатою. Поява Синиці провокує у багатія Бубели страх, що скоро з’являться більшовики і відберуть майно, тому у селі готуються до збройного нападу. Комунар від початку отримує позицію антагоніста у стрічці, але головний герой у виконанні Миколайчука стає проміжною ланкою між силами добра та зла. Збереження кадрів із Синицею – щира удача, адже режисер мав усі шанси не отримати провокативний матеріал у свій фільм.

Сучасні послідовники

Після фільмування Іван Миколайчук боявся, що зі стрічкою щось трапиться, тому ховав плівку в сейфі. Але робити це довелося недовго. Після показу на Всесоюзному кінофестивалі у 1980 році він отримав приз за режисуру. Умовою для показу був російськомовний дубляж. Глядачі після перегляду говорили, що й не помітили цього, адже стрічка настільки просякнута українською культурою, що мова була лише похідним елементом. Міжнародна прем’єра «Вавилону XX» відбулася на кінофестивалі у Локарно, де хоч вона і не отримала призів, але привернула до себе увагу.

Українське поетичне кіно, або Чому "Вавилон XX" Івана Миколайчука став культовим

У незалежній Україні трапилося помітне повернення до фольклорних традицій у музиці та кіно. Дебютна стрічка Івана Миколайчука надихнула чимало митців на нові роботи. Зокрема, гурт ТНМК випустив альбом «Пожежі міста Вавилон», у якому чимало ідей запозичено з фільму. Без «Вавилону XX» важко уявити «Коли падають дерева» та «Припутніх». Стрічка Марисі Нікітюк послуговується традиціями “поетичного кіно” та має дворівневу структуру, а кіно Аркадія Непиталюка показує село з тою ж еротичною пристрастю та мовною конотацією, що й в уявленнях Миколайчука. Вплив фільму відчутний і в сучасному театральному середовищі, де досі використовують структуру вертепу.

Культ навколо «Вавилону XX» помітно менший, ніж у «Тіней забутих предків», але він поступово розширюється. Реставрація, поява на «Молодості» та стрімінгових сервісах має створити нову хвилю зацікавленості до дебюту Миколайчука. У червні 2021 року режисеру та актору мало б виповнитися 80 років. І хоча показ фільму – це ще одне приурочення до ювілею, актуальні події в Україні показують, наскільки українське суспільство нерозривно пов’язане з населенням села Вавилон.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я