Виповнюється 100 років, як на Радивилівщині вперше побував Улас Самчук (20.02.1905 – 9.07.1987), згодом відомий письменник, автор епопеї «Волинь». У 1921 – 1925 роках він навчався в Кременецькій українській мішаній гімназії імені Івана Стешенка; Радивилівщина була зовсім близько.
Про це пише radyvyliv.info.
Як член однієї з груп, що її очолив поет Олег Ольжич, лише в 1941 році Самчук – уже доволі знаний і популярний в українській еміграції літератор – повертається в Україну.
Їде через Радивилів. Процитую запис із книги «На білому коні» (було 5 серпня, вівторок):
«І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як багато тут знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плакати, що сливе захрипло пропагують «нашу славу». Просто не віриться, що це те саме дерев’яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу під осінь, якогось там десятисотенного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та «запорожців»…» «”І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів із їхньою чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і… “ніч яка, Господи, місячна, зоряна…”.
Він народився в селі Дермань (нині Рівненська область). Батьки були прості селяни. Після Кременця навчався у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті (Прага).
З творчістю Уласа Самчука я познайомився ще в радянські часи: то була його публіцистика в газеті «Волинь», яка в роки війни видавалася в Рівному. Річ в тому, що моїм завданням, отриманим від тодішнього редактора Червоноармійської районної газети, багатолітнього члена бюро райкому партії і неабиякого консерватора, було написати на основі статей цього часопису, який зберігався в Рівненському обласному державному архіві, щось «антинаціоналістичне». Набирав сили Рух, і таким чином влада намагалася вишукати способи його компрометації.
Пристрасні роздуми Самчука неабияк мене зацікавили, я не побачив у них нічого кепського, мало того, талановитість стилю просто вражала, тому завдання я не виконав, звісно, наразившись на чималі неприємності. «Не напишу», – вперся я, відкидаючи вимоги керівника підготувати статтю за його більш ніж сумнівним планом.
Від того часу роботи в архіві виникло бажання більше довідатися про творчість Уласа Самчука, прочитати його романи.
«Марія», «Чого не гоїть огонь», а потім і епопея «Волинь» потрясли своєю художньою правдою. Уже в роки незалежності України побував у Дермані, селі, де народився майбутній прозаїк, сподобався його музей у місцевій школі, а розповіді вчителів та учнів про прототипів літературних героїв письменника зміцнили в думці: Самчук – дійсно великий знавець людської психології, майстер слова, повага наших сучасників до нього – не данина моді на колись заборонене, а щирий вияв визнання.
Тим приємніше було в його публіцистичній книзі «На білому коні», яка на початку 90-х друкувалася в львівському журналі «Дзвін», а потім перевидавалася книгами, знайти згадки про містечко Радивилів, село Батьків біля нього.
Улас Самчук неодноразово бував на Радивилівщині, мав у Радивилові приятелів і добрих знайомих, яких згодом згадував у своїх записах, – це Сергій Снігур, Євгенія і Надія Шудраківни, Віра Тимофієва, Дмитро Суханов, Марко Маркопольський, Володимир і Юлія Гакен… До речі, мені випало познайомитися і поспілкуватися колись із двома давніми радивилівськими приятелями Самчука – Дмитром Сухановим, який у молоді роки входив до літературної організації західноукраїнських письменників «Горно», і Марком Маркопольським, якого по війні доля закинула в Польщу (він жив у містечку Елк) і який упродовж кількох років у 1990-і приїздив улітку в Радивилів.
Приїхавши в Рівне в 1941 році, Самчук стає редактором газети «Волинь», сподіваючись, що німецька влада дасть можливість легально відстоювати українські інтереси. Є в публікаціях і згадки про Радивилів та прилеглі села, наприклад, про Хотин із його просвітницькими традиціями і церковним хором (керівник Ліборський).
Ілюзії розвіялися вельми швидко. У листопаді 1943 року письменник покидає Рівне. Більшу частину свого життя він прожив у Канаді, де й скінчив свій вік 1987 року, лише трохи не доживши до утвердження незалежності України й приходу того часу, коли його книги видаватимуться великими тиражами на рідній землі.
Крім епопеї «Волинь» і вже названих у цій статті книг, перу Уласа Самчука належать романи «Кулак», «Ост», автобіографічний роман у 2 томах «Юність Василя Шеремети», публіцистична книга «На коні вороному» тощо.
Продовжу тему цитатами з книги «На коні вороному».
Восени 1943 року Самчук зібрався з’їздити на Львівщину.
Він згадував: «Роздобули тягарове авто Цукротресту, в якому працював Шумовський, і одного доброго ранку вирушили в дорогу. Ми мали намір заїхати спочатку до Львова, а опісля до Яворова, де жила тоді дочка Шумовських Аріядна зо своїм чоловіком малярем Богданом Стебельським. У Яворові у той час жив також мій добрий приятель Юрій Липа, з яким я хотів побачитись, а головне, передати йому бандуру покійного Михайла Теліги, яка залишилась у мене після від’їзду його до Києва. Тоді все ще здавалося, що Галичина – це далеке запілля фронту і, можливо, війна дійде туди не так скоро.
З нами їхав також малий син Шумовських Дорко, але що він не мав урядової перепустки до генерал-губернаторства, то ми мусили «перепачкувати» його через границю нелегально. Перед границею за Радивиловом ми закидали його на дні вантажника різним крамом і гранична сторожа цього не помітила. А нам це коштувало трохи нервів, як казав Шумовський – «наїлись трохи страху»… Бо могли мати і не трохи клопотів».
А ось про повернення зі Львова в Рівне: «Додому ми виїхали у п’ятницю 6 листопада, в годині четвертій по обіді, а тому змушені були заночувати в Радивилові… Щоб на другий день, перед обідом, докотитися завантаженим шляхом до Рівного… У Рівному всевладно бушувала гарячка евакуації. Дорога завалена втікачами».
Улас Самчук назавжди залишив Рівне 21 листопада 1943 року – тільки того разу він їхав потягом. І, звичайно, через залізничну станцію Радивилів. Однак про це він у своїх записах уже не згадав.
Володимир ЯЩУК, м. Радивилів.
Чільна світлина: Улас Самчук, пам’ятник у Рівному
Прокоментуєте?
