“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
ДО 120-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
На перший погляд, доля Докії Гуменної мало чим відрізняється від доль її сучасників – письменників, яким випало жити в переламний для української історії, і зокрема історії літератури, період, а вірогідніше – кілька періодів (радянської й нацистської окупацій, еміграції, вростання в новий – передусім американський – світ), та це лише на перший погляд. Біографія письменниці відображає характерні для її покоління зміни (національно-культурні, соціальні, психологічні), але водночас унікальна своїм екзистенційним стоїцизмом, вірністю покликанню і власним яскраво вираженим поглядом на світ. Із-поміж українських письменників в еміграції постать Докії Гуменної – одна з найпомітніших, і це не випадково: жанрово, проблемно й тематично її доробок вносить в українську літературу чимало суттєвого й нового (передусім в контекстах «літератури свідчення», урбаністичної тематики, тем із праісторії, археологічних і міфологічних сюжетів, наукової белетристики й провідного в еміграційній прозі ХХ ст. антитоталітарного дискурсу).
Селянська стихія, з якої вийшла Докія Гуменна, була важливою передумовою її творчих починань, хоча невдовзі в деяких аспектах (зокрема через звернення до теми міста, життя інтелігенції тощо) авторка зуміла перерости її доволі тісні межі. Відчуття власної приналежності до українського селянського роду, культури землі – як основи всього сущого, – проте, не покидало Докію Гуменну до кінця життя: у ній вона вбачала потужну живильну силу. Водночас, на відміну від декого зі своїх сучасників, вона ніколи не ідеалізувала «втраченого раю», яким здавалася зруйнована після радянських тоталітарних експериментів селянська цивілізація, а навпаки, добре обізнана з трибом життя українського села початку ХХ ст., діагностувала ті хвороби, які, подібно до корозії, роз’їдали його зсередини (як-от: жадобу землі задля самозбагачення, ставлення батьків до власних дітей як до майна та ін.): «цей народ, як тільки вибивається в люди, зводить шинки і прекрасну свою пісню замінює грамофоном, і не любить освіти, а дітей своїх далі двоклясової школи і за поріг не пускає, бо наука тільки революції розводить», – така характеристика закостенілої «селянської психіки», зафіксована письменницею в родинній сазі «Діти Чумацького Шляху», і нині здалася б декому надто критичною. Та саме в цьому, одному з найважливіших у її доробку, творі письменниця детально розповіла про свій давній селянський рід (із ХІХ ст. починаючи), показала взаємодію і конфлікт трьох поколінь цього роду, занепад традиційного патріархального укладу в результаті колективізації, розкуркулення й Голодомору.
Народилася Докія Гуменна в хуторянській чи – в термінах радянської новомови того часу – «куркульській» сім’ї в Жашкові (нинішня Черкащина) й була однією з трьох доньок Кузьми Гуменного та Дарії Кравченко. Спрага знань не покидала майбутню письменницю з дитинства (батькові докори за неписьменність матері й становище жінки, підпорядкованої патріархальній владі – батька, чоловіка, – спонукали її «розрізати пуповину» зв’язку зі селом і з сім’єю та податися до Києва, щоб продовжувати навчання). Позаду були гори прочитаних книжок із батькової бібліотеки (і українських класиків ХІХ ст., і західноєвропейських авторів), Звенигородська гімназія, педагогічна школа у Ставищах на Київщині, де українську і світову літератури викладав Дмитро Загул, який і виявив її літературні нахили. Перші, як і в більшості письменників, ще несміливі кроки в літературі Докія Гуменна зробила в 16 років, а заохочення знаного поета-символіста (згодом, як і чимало з його покоління, репресованого), імовірно, зіграли певну роль у її письменницькому становленні.
Філологічну освіту Докія Гуменна здобувала в Київському університеті святого Володимира, перейменованому в той час радянською владою в Інститут народної освіти (ІНО). Матеріальна скрута і страх бути відрахованою через «неблагонадійне соціальне походження», яке вона старанно приховувала (досвід соціальної мімікрії невдовзі став вдячним матеріалом для художнього осмислення), поєднувалися з романтичними, ілюзорними перспективами, які відкривав Київ як осередок (чи принаймні один із осередків) національно-культурного життя українських 1920-х. Письменницьку школу Докія Гуменна пройшла в «Плузі», до того ж власного «плужанства» не цуралася, хоча з «літературними учителями» їй не пощастило (згодом, коли письменниця стане об’єктом цькувань партійних ортодоксів на кшталт Андрія Хвилі, лідер «Плугу» Сергій Пилипенко, якого вона вважала своїм «літературним батьком», поспішно відхреститься від неї). Інтелектуальні висоти метрів на кшталт її університетських викладачів Миколи Зерова чи Павла Филиповича вабили, але водночас і відлякували майбутню письменницю: власних творчих спроб – новел і нарисів, позначених виразними впливами імпресіонізму й символізму, – вона так і не наважилася показати жодному з них. До речі, у «Дітях Чумацького Шляху» є доволі промовистий епізод: звертаючись до «професора Миколи Костевича» (хоча авторка не називає прізвища, впізнаваність прототипа не викликає сумніву) оцінити його письменницькі вправи, письменник-початківець Тарас Сараґола (alter ego письменниці) отримує іронічну відмову (цілком імовірно, авторка проєктувала цю ситуацію на себе): «Товаришу професоре, я хотів просити вас… Прочитайте моє оповідання… У Миколи Костевича обличчя відразу витяглось. Він навіть відгородився руками: – Ні, звільніть… Я принципово не беру до рук ваших дохлих цуценят!.. Тарас онімів, розгубився, не зразу збагнувши, що сказав Микола Костевич». І з притаманним їй моралізаторством письменниця завершує: «Не мав професор права звисока висміювати неуків із низів, непідготовлених до літературного ремесла, коли сам не кинув і пальцем, щоб кого з них підбадьорити. Де ж мали взятися подібні до нього олімпійці, так зразу з неба впасти?».
Непевність у собі, яку її сучасник назвав «комплексом другої парти», згодом було подолано, й дебютувала Докія Гуменна 1924 р. оповіданням «У степу» в журналі з прикметною для того часу назвою – «Сільськогосподарський пролетар», а після цього публікувалася в десятках тогочасних часописів (як-от: «Глобус», «Життя і Революція», «Літературний журнал», «Молодий більшовик», «Плужанин», «Плуг», «Червоний шлях» та ін.): новели, нариси, оповідання, повісті – письменниця випробовувала власні сили в різних прозових жанрах. Перші творчі спроби – з елементами натуралізму та лірико-імпресіоністськими і символістськими тенденціями, характерними для української прози 1920-х років загалом (наприклад, малої прози Григорія Косинки, Михайла Івченка та ін.), – залишилися непоміченими, а письменницьке визнання прийшло після циклу нарисів про українські комуни на Дніпропетровщині, Запоріжжі, а потім на Кубані, де тоді ще переважало українське населення. Докія Гуменна однією з перших зафіксувала зміну традиційного укладу селянського життя, психіки й моралі селянина як результату соціального експерименту – колективізації (ідеться про серію її репортажів «Листи із Степової України» 1928 р., «Ех Кубань, ти Кубань, хлібородная!..» 1929 р., нарис «Стрілка коливається» 1930 р. та ін.). І хоча Докія Гуменна зображала реалії радянського життя в різних його проявах (соціальному, психологічному, морально-етичному), соцреалістичною письменницею бути не хотіла та й, з огляду на власну творчу природу (зокрема на джерела свого художнього мислення), стати нею не могла. Очікувано, що за визнанням настало – таке ж раптове – цькування за «ідеологічно невитримане» відображення дійсності, а згодом – виключення з «Плугу» (1932 р.), неприйняття у новостворену Спілку радянських письменників (1934 р.), що означало блокування будь-яких можливостей для друку («куркульська письменниця», «куркульська агентка в літературі», «наклепниця на радянський лад», сповідувачка «буржуазного націоналізму» – звичні ярлики, якими в 1930-х мітили всіх, хто наважувався висловитися проти генеральної лінії партії, «прилипли» і до Докії Гуменної – вона одразу ж стала «чужорідним тілом» для української літератури в її радянській іпостасі). Настав період довгого, близько восьми років, вимушеного мовчання, писання без сподівань на публікацію, «в шухляду» (дещо з написаного Докія Гуменна оприлюднила напередодні та під час війни), а також пошуки себе в іншій, не літературній, сфері – археології. Остання зблизила письменницю зі знаними на той час ученими (серед них: Віктор Петров, Петро Курінний, Неоніла Кордиш та ін.), а досвід, здобутий на розкопках трипільських поселень (наприклад, у Халеп’ї на Київщині), став поштовхом до зацікавлень давньою історією (передусім Трипіллям) і позначився на низці її творів. Незадовго до початку воєнної катастрофи письменниці вдалося «вийти у світ» кількома творами – востаннє на сторінках радянських видань (сюжети нарисів «Трипільська статуетка», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка» були навіяні участю в археологічних розкопках, а повість «Вірус» порушувала проблеми радянського партійного бюрократизму, тож, закономірно, стала об’єктом критичних випадів – і в київському «Радянському літературознавстві», й у московській «Правді»).
Про Київ під час війни сучасні дослідники знають не в останню чергу завдяки Докії Гуменній. Її роман-хроніка «Хрещатий Яр» (1956), написаний «по гарячих слідах» (один зі зразків «київського тексту» в її творчості та в українській літературі ХХ ст. загалом), відтворює масштабну панораму міста, зґвалтованого двома тоталітарними режимами – радянським і нацистським. Докія Гуменна була однією з небагатьох українських інтелектуалів, що врятувалися від примусової евакуації «в тил» і залишилися в столиці, де пережили всі випробування, що випали на долю міста і країни (тут не зайве згадати імена Івана Кавалерідзе, Аркадія Любченка та ін.), – і це було свідоме рішення письменниці: «бути в самому центрі подій у Києві, хоч би навіть і смерть там», – так записала вона в своєму щоденнику. Очікування від зустрічі з новою, тоталітарною Європою, яка ввійшла до Києва в уніформі німецького солдата, змінилося зневірою. Не покладала письменниця великих сподівань і на українських націоналістів, що намагалися налагодити в Києві (принаймні деякий час) культурне життя: надто далекими були їхні уявлення про Україну 1940-х років, надто виразною була дистанція між переяскравленою націоналістичною фразеологію і застрашливою радянською реальністю – письменниця не шкодувала докорів обом націоналістичним фракціям за політичні чвари, вузькопартійну замкненість, зверхність і недовіру до киян, нерозуміння специфіки свідомості «радянської людини» – і в цьому, звісно, була певна рація (та тільки певна). Недовготривала праця у відділі пропаганди (згодом – інформації) в міській управі, далі – в Музеї-архіві переходової доби (де вона разом із істориками Наталією Полонською-Василенко, Олександром Оглоблиним, Світозаром Драгомановим та ін.) фіксувала стан пам’яток, знищених радянською владою, – давали змогу якийсь час зводити кінці з кінцями. Співпраця з літературними виданнями, передусім з очоленими Оленою Телігою «Літаврами», що виходили як додаток до тижневика «Українське слово» (з вересня до грудня 1941 р.), не склалася, хоч авторка і видрукувала там новелу «Пахощі польових квітів» (1941, ч. 3). Спогади, залишені Докією Гуменною про Олену Телігу та її оточення в Києві, виламуються із загального, сформованого в повоєнній еміграції, героїчного наративу. Знайомство з редакторкою «Літаврів» було холодне: та не виявила бажання співпрацювати з письменницею, яка друкувалася в радянських виданнях, а запроваджений невдовзі бюрократизм очоленої Оленою Телігою (як уважала Докія Гуменна, самовільно) письменницької організації, чорно-біле (за принципом Свій – Чужий) сприйняття літературної реальності, визнання таланту відповідно до партійної приналежності не викликали в Докії Гуменної довіри (загалом літературну політику націоналістів вона недвозначно порівнювала з радянськими культурними практиками). Під час облав і розстрілів української творчої еліти, зокрема подружжя Теліг, Гуменній вдалося врятуватися – спрацював вироблений за попередньої, тривалішої окупації механізм самовиживання: письменниця на довгий час зникла з поля зору, що навіть породило чутки про її загибель.
Покидала Докія Гуменна Київ перед наступом радянської армії з валізою, повною рукописів: «зайву сукню вона покине, подушки не візьме з собою, але це занотоване слово нізащо не залишить», – згадував про неї Григорій Костюк. Попереду був Львів, потім – інші міста й містечка на заході України, а згодом Австрії, Західної Німеччини і врешті – табори Ді-Пі. Починалася нова, з багатьма поневіряннями, еміграційна сторінка в біографії письменниці. Зустріч із Європою, з новим і невідомим доти західним світом не була ні радісною, ні легкою.
Упродовж усього воєнного лихоліття Докія Гуменна активно писала і друкувалася: десятки її новел, оповідань і нарисів виходили в різних окупаційних (легальних і напівлегальних) виданнях (наприклад, в «Українському засіві», який редагував Віктор Петров), отож, закономірно, з постанням на еміграції нової літературної організації – Мистецького Українського Руху (МУРу) – вона долучилася до його діяльності. Загалом МУР об’єднував письменників різних досвідів і поколінь, світоглядів і цінностей – від учорашніх «вісниківців» і «ваплітян» до людей нової, післявоєнної генерації: з деким Докія Гуменна була знайома ще з радянських часів (як-от: із Тодосем Осьмачкою, Григорієм Костюком, Юрієм Лавріненком, Віктором Петровим), із деким познайомилася у Львові (про її приятелювання з Іваном Багряним навіть ширилися чутки, а Юрій Косач викликав у неї враження авантюриста і шахрая), але більшість пізнала на еміграції (і ці зв’язки, як-от: із Уласом Самчуком, Галиною Журбою, Юрієм Шерехом – не обірвалися й на американському континенті). Створення МУРу Докія Гуменна сприйняла з ентузіазмом, адже МУРівські амбіції – «творити синтетичний образ України, її духовності в минулому й сучасності» – неабияк імпонували їй. Однак і перешкод було чимало. Закинута вихором воєнних подій до Австрії, в містечко Зальцбург, письменниця фактично не брала безпосередньої участі у з’їздах і конференціях МУРу, тривалий час перебуваючи немовби на периферії літературного життя. Віддаляли Докію Гуменну від МУРівського середовища й випади критиків, знецінення написаного нею і відмова у сприянні видання її творів (приміром, керівництво МУРу не погодилося дати гриф «Золота брама», під яким виходили найвидатніші МУРівські твори, для роману «Діти Чумацького Шляху») – все це й багато іншого змусило її свого часу написати в листі до голови МУРу Уласа Самчука таке: «МУР став уже не організацією товариської співпраці, а організацією роз’єднаної гризні, сімейності, ареною змагання за престиж», а тому, вважала письменниця, він «не спроможний керувати літературним процесом і направляти його в нормальне здорове річище, а плентається в хвості безладної стихії». Зрештою МУР розпався, проіснувавши заледве три роки, а спроби відновити його на американському материку, очікувано, не мали успіху.
До кінця 1940-х років у Європі ставало надто тривожно і незатишно, і виїзд до Нового світу здавався неминучим. Візу до США Докія Гуменна отримала не одразу й покидала українську «планету Ді-Пі» однією з останніх. Перед цим була безуспішна спроба оформити документи для переїзду в Канаду, але письменниця отримала відмову через проблему з легенями, яку виявили під час медичного огляду: «канадська комісія дуже багатьох не приймає… Не люблять вони неписьменних і не люблять дуже письменних. А письменників і зовсім не хотять брать», – писала вона в листі до Юрія Лавріненка. З приїздом до Нью-Йорка в 1950 році почався третій, тривалістю в понад 40 років, і – в творчому аспекті – найбільш плідний, американський період у біографії письменниці. Загалом перебування Докії Гуменної в Америці мало чим відрізнялося від інших, більш або менш знаних її сучасників-емігрантів: пошуки власного місця у новому середовищі, важка праця – в денну чи нічну зміну – на фабриці й прагнення творити. Досвід життя (чи виживання) в радянській реальності дав свої уроки: «ніяких потреб, крім найнеобхіднішого, і то так, щоб ні в кого нічого не просити», – у згоді з цим принципом і намагалася жити письменниця.
Перервані творчі зв’язки поволі відновлювалися, зав’язувалися нові, й невдовзі, 1954 р., за пропозицією Докії Гуменної (яку спершу назвали «фікцією») в Нью-Йорку постало письменницьке об’єднання «Слово», що проіснувало до свого саморозпуску в 1997 р. Докія Гуменна була не лише ініціаторкою заснування «Слова», а й його організаторкою, учасницею і «хронікарем», а згодом – критиком. Зібрання засновників «Слова» відбулося на квартирі доньки репресованого письменника-авангардиста Едварда Стріхи (Костя Буревія) Оксани Буревій, а його членами стали літературознавці Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Юрій Шерех і сама Докія Гуменна. Згодом до новопосталої української літературної організації в Америці долучилися й інші письменники й літературознавці (серед них: Святослав Гординський, Галина Журба, Улас Самчук, Василь Барка, Іван Кошелівець, Остап Тарнавський та ін.), а очолив її Григорій Костюк.
Цьому періоду в організації еміграційного письменства (добі «Слова», що почалася із середини 1950-х) так само, як і попередньому, МУРівському, не бракувало розходжень у поглядах, міжособистісних чварів і непорозумінь. Окрім організаційних різнобачень, що виникли між членами «Слова» (Докія Гуменна бачила його передусім як видавничу спілку), з’явилися і звинувачення, висунуті письменниці її опонентом і одним із провідних еміграційних критиків Юрієм Лавріненком, зокрема щодо «недооцінки» нею діяльності українських націоналістів у Києві 1941–1943 рр. в її романі «Хрещатий Яр», вихід якого, з огляду на резонанс, став подією не лише літературного, а й суспільного значення (сама письменниця пояснювала «нагінки» Юрія Лавріненка його працевлаштуванням в організаціях, зінційованих або підтримуваних націоналістами, – передусім на радіо «Свобода» і в науково-видавничому об’єднанні «Пролог», а звинувачення вважала голослівними, бо керувалася у власній творчості – і до, і після еміграції – не ідеологічними приписами, а внутрішніми чинниками, й на компроміси з редакторами щодо цензурування тих або тих «незручних місць» не пішла, вилучити моменти, які здавалися їм надто дражливими, відмовилась). Відповідаючи своїм критикам, письменниця вважала за необхідне пояснити одну з проблем, порушених у «Хрещатому Яру», яку назвала зустріччю «підрадянської людини» із Заходом і без розуміння якої, вважала вона, «майбутнім (поколінням. – В. В.) не можна буде зрозуміти дійсности, описаної у “Хрещатому Яру”» (про важливість цієї проблеми свідчить і те, що авторка повернулася до неї в романі «Скарга майбутньому» 1964 р.): «Моя, авторська, студія полягала в тому, щоб крок за кроком показати дуже складний процес, який відбувався в душі кожного підрадянського громадянина під час розвалу радянського режиму та при зустрічі з новими ідеями, йому часто й незнаними. Багатющий і різноманітний хаос того часу я подбала вкласти в композиційні рамці (бо це не щоденник) з невеликою кількістю персонажів, щоб показати, як при зустрічі із Заходом способи думання двох розірваних світів зударялися, зазублювалися й заклинювалися». Критику Юрія Лавріненка підтримав Григорій Костюк і вже через три роки після заснування «Слова» як його очільник запропонував письменниці «відійти геть у бік від “Слова”»: її виключили зі складу президії і до кінця 1950-х участі в заходах об’єднання, яке постало, зокрема, з її ініціативи, вона не брала. Із часом суперечності вдалося розв’язати, та «потепління» між Докією Гуменною і «Словом» не настало: вся пізніша діяльність «Слова» здавалась їй не більше, аніж фікцією, а сама організація нагадувала не творче об’єднання, а профспілку. Письменниця критикувала керівництво «Слова» за вузькоутилітарні тенденції, за надання трибуни дискредитованим письменникам на кшталт Юрія Косача, який відмовився вступати до «Слова», бо на той час уже співпрацював із радянськими органами (літературними й партійними) і видавав прорадянський журнал «За синім океаном», за прийняття до «Слова» нових членів – письменників Нью-Йоркської групи, творчість яких сприймала із застереженням. Давалися взнаки і особисті антипатії: приміром, Докія Гуменна описує історії з Юрієм Лавріненком, який, уважала вона, заздрив їй за гонорари і називав «торговкою», з Леонідом Полтавою, який поставив за ціль підпорядкувати «Слово» бандерівській фракції ОУН чи розвалити його, та інші. Дедалі більший ідеологічний диктат і політизація «Слова», двоподіл – на «східняків» і «галичан», заздрість і цинічність колег-літераторів – речі типові для еміграційного вакууму – спонукали письменницю до роздумів (за прикладом Євгена Маланюка) над виходом із нього: на питання про те, чи потрібна письменнику літературна організація, Докія Гуменна не знайшла однозначної відповіді, але зі «Слова», як перед тим і з МУРу, не вийшла, бо вважала, що краще ніяка літературна організація, ніж жодної (щоправда, власну участь у його діяльності обмежила публікаціями в однойменних періодичних збірниках).
Незмінним у житті Докії Гуменної було, либонь, те, що писала вона натхненно і багато: у творчій спадщині письменниці близько двадцяти окремих видань (документально-автобіографічних, соціальних, історичних, мемуарних), а також десятки новел, оповідань, нарисів і репортажів. Ще в повоєнній Німеччині Докія Гуменна видала збірку новел і оповідань «Куркульська вілія» (1946) про життя українських селян в умовах тоталітарного режиму, а також один із найважливіших у її доробку творів – масштабне і багатопланове чотирикнижжя «Діти Чумацького Шляху», яке Григорій Костюк визначив як «історію в художніх образах української селянської родини майже за сторіччя її буття». «Це грандіозний задум, де в розлогих картинах соціяльного й побутово-культурного характеру зображено життя кількох поколінь українського села і міста», – писав він. Три книги цього твору – «У запашних полях», «Брами майбутнього», «Розп’яте село» – вийшли в Німеччині 1948 р., четверта – «Ніч» – уже в Америці 1951-го. Чітко розставлені соціальні акценти, виразний розподіл (групування) персонажів, що виступають носіями тих або тих ідей, світоглядів і цінностей, а також конфлікт романтичної мрії, потягу до прекрасного із власницьким практицизмом, проблеми двоїстості людської природи, соціальної мімікрії та інші вигідно вирізняють «Дітей…», як і іншу прозу Докії Гуменної, серед її сучасників – еміграційних і материкових.
Окремий і найменш досліджений цикл творів Докії Гуменної становить праісторія, зокрема цикл творів про трипільську та скіфську епохи (книги «Велике Цабе» 1952 р., «Благослови, Мати!» 1966 р., «Золотий плуг» 1969 р., «Родинний альбом» 1971 р., «Минуле пливе в прийдешнє» 1978 р., «Небесний змій» 1982 р. і «Прогулянка алеями мільйоноліть» 1987 р.), що творять своєрідну художню енциклопедію з доісторичної і давньої епох. Об’єднані ідеєю відтворити образ стародавньої України, а вірогідніше – землі, яка пізніше стала Україною, і тих спільнот, що населяли її впродовж тисячоліть (від трипільців до скіфів і праслов’ян), ці твори засновані на результатах історичних та археологічних досліджень, гіпотезах, які функціонували в тогочасній науці, письменницькій уяві та інтуїції. «Україна – це й був центр величезного простору Евразії, де витворились рушійні міти людства», – твердила Докія Гуменна. Одна з проблем, артикульованих нею, – роль і статус жінки, передусім Матері-Берегині, культ якої вона намагалася простежити від найдревніших печерних розписів і статуеток до модерної доби, а культивована нею ідея матріархату як своєрідного способу організації давніх спільнот, що в різних формах – була переконана письменниця – збереглася і в технологічну еру, – їх чільний лейтмотив. Можливо, найповніше він розкритий у написаній на основі фольклорних і міфологічних джерел, а також археологічних артефактів повісті «Благослови, Мати!», в якій авторка зазначала, що вже в післяльодовикову добу жінка-мати мала провідне становище в людській спільноті, і саме з цього часу бере початок її культ (на користь цієї гіпотези вона наводила думки своїх сучасників-археологів). Прагнення простежити ґенезу українського етносу, його мови й культури відображені в «Родинному альбомі» – творі, що викликав у тогочасних читачів реакцію неоднозначну і постановкою проблем, і авторськими судженнями (як-от: про тотемізм як первісну релігію і своєрідний суспільний уклад, зміну матріархату на патріархат тощо). Праісторія – як один із об’єктів художнього дослідження – цікавила і сучасників Докії Гуменної (її археологічним романам передували романтично-екзотичні сюжети іншої письменниці з фахом археолога – Наталени Королевої, з важкими труднощами пробивалися до читача романи про гунів, скіфів і древніх слов’ян Івана Білика), однак твори Гуменної на теми праісторії вирізняються, окрім розлогої джерелографії й тяжіння до історіософських узагальнень, чітким розмежуванням факту й припущення, історичної конкретики й художньої умовності – письменниця не переважає в ній дослідницю (ці дві іпостасі Докії Гуменної ведуть між собою активний і плідний діалог). «Докія Гуменна, як мистець-дослідник, як психолог і візіонер зуміла відтворити дух і провідне місце української людини, відшукати якнайглибші джерела її історичного існування і тим поглибити історичне буття нашого народу», – узагальнював зміст і значення циклу її творів із давньої історії Григорій Костюк.
Випробувала Докія Гуменна й жанр «епістолярного роману», зокрема у високо оцінений тогочасними критиками (передусім Юрієм Шерехом) повісті «Мана» (1952), скомпонованій із листів і записів у щоденнику, основними темами яких є внутрішні переживання адресантів, а провідною думкою – мана як ілюзорне прагнення до щастя героїні, закоханої у вигаданий нею образ чоловіка, який не має нічого спільного з його реальною природою – буденного, приземленого бюрократа. Без сумніву, цей твір, як і чимало інших, постав на ґрунті особистих спостережень, душевних переживань письменниці, а новаторською в ньому була не лише тема, а й форма її втілення.
Не менше значення в доробку Докії Гуменної має і мала проза – оповідання, новели, нариси, серед яких – окремі книги: «Багато неба» (1954), в якій авторка описала свої подорожі Північною Америкою (міста і люди – дві основні й постійні її теми), «Вічні вогні Альберти» (1959) про українську Канаду й канадських українців, а також «Жадоба» (1959), «Чотири сонця» (1969), «Серед хмаросягів» (1962), «Внуки столітнього запорожця» (1981) та інші, і в центрі кожної з них завжди людина – у неподільності її суспільної й духовної сутей.
До материкового читача Докія Гуменна повернулася на початку 1990-х деякими своїми творами: перевидані два романи-свідчення, що виросли з життєвого матеріалу авторки, тож мають чимало автобіографічних моментів, – «Діти Чумацького Шляху» (в 1998 р.) і «Хрещатий Яр» (в 2001 р.), а також відомий нині чи не кожному досліднику 1920–1930-х років двотомник спогадів «Дар Евдотеї. Іспит пам’яті» (упорядкований на початку 1970-х, вийшов 1990 р.). Однак чимало творів письменниці (передусім щоденники, які вона вела з 1920-х років і до кінця життя, епістолярій, повісті) досі чекають свого видавця й дослідника (а власне – духовне, не фізичне – повернення на батьківщину Докія Гуменна бачила саме як повернення її творів). Тож шлях Докії Гуменної до нинішньої України ще триває.
Титульне фото: Докія Гуменна і Галина Журба. Початок 1960-х рр. Архів УВАН у Нью-Йорку. Публ. вперше
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
