…
Колись в цьому краї так лунко, що аж
Стріляли в повітря бруньки березневі.
А нині…
Застигли ледь теплі дерева,
Застиг між коріння чужий екіпаж.
Ці наглі Ікари своє відлітали –
В безсмертя летіли, та мертвими стали.
Біліють уламки села на горі,
Поскрипують вибиті рами віконні.
Застиг обезніжений кінь на осонні.
Не чути, як завше, плугатарів.
Весна не весна, бо й зима – ешафот
Для тих, хто завжди – наодинці з собою…
Чи зможе відбутись народ без героїв?
Чи зможе відбутись героєм народ?..
…
На річці вогняній, на берегах стовічних
Печать, що той свинець!
На берегах кипить
Не січень-лютий – січа:
Хто із мечом до нас –
У безвість. Без меча!
З мечем чимало й тих, кого вкраїнська мати
Леліла від душі. А він (манкурт давно!)
З імперії прибув
Убити рідну хату,
Тополю край воріт
І все, що… все одно!
А мати край воріт – малесенька мачина,
Така малим-мала, як зірочка в імлі.
Жорстокий світе, хто
Дошкульності причина –
Чи той, що у кремлі, чи Той, що у скалі?..
На річці вогняній вирішується доля:
Країни чи країв, народів чи родин.
…А в спалахах заграв відважний трактор в полі.
Один у полі – теж.
Неважно, що один.
Зненацька із небес –
Манкурт орденоносний.
І в нього посівна – за тридцять срібняків.
…Не мати край воріт, а зіронька голосить.
У неї він один.
…
Шепоче трава. Ледве чутно: «Пора!»
Ключі журавлині бринять з-за Дніпра.
Роздмухує вітер і пломінь, і попіл –
На пам’ять на довгу. Не лише Європі…
Розкидана сталь по обніжках… тіла…
Орава до Києва йшла. Не дійшла!
Двоглавий – не перший. Від перших – ні тліну:
Перун і потомки боронять Вкраїну!
Під піяння стріл і під гуки гармат,-
З мечами на прю, зі щитами – назад.
Шепоче трава золотими устами:
«Вітчизна, як правда, за нами, за нами!»
…А поруч дороги лежать без… доріг,
І люди без ніг. І майбутнє – без ніг?..
Мужів цих відважних не вбити нікому!
Шепоче трава: «Повертайтесь додому…»
Вже степу закрайок озоном запах:
Весна пересилює відчай і страх,
Гілки й гілочки осипає бруньками.
Шепоче трава… озивається й камінь!
…
Скрізь літо напевне. Вже літо… А в нас тут, на Півдні, зима.
Й такого, як перше, блакиту, поки що, як десь там, нема.
Вікно відчиняю в простори – влітає шпаркий вітерець.
І тут же втікає. За море? Невже острахнувся: «Кінець…»
Ізнову гуде реактивник. Великий, ще більший! Вгорі
Таке безгоміння – аж дивно! Поснули, чи що, звіздарі?
Скрізь літо зійшло, мов на грядці. А в нас – ні зими, ні весни.
Поблякнув вінець на оградці… Гірчать, як дими, полини.
Та де ж та сподівана воля? Минули, здається, роки…
Уже засихають тополі на кручі хиткій край ріки.
Вже навіть дрібненька пташина Дніпрові бере рубежі.
Коли ж їх візьме Україна? Невже ми для неї чужі?..
Гай, гай! Все іде, все минає. А втім не минає – болить.
А літо ще й досі блукає. І знов вибухає блакить.
Блакить вже, як люстро розбите… Одначе хіба вже така?
Ждемо! Може скине нам літо всевишня Душа з літака.
…
У братських могилах тепер не брати –
А ті, що «братались» – не скіфи, й не гуни.
Ті гірші за ті, за «вусаті» вагони,
За ті, що народи везли «до мети».
Кремлівські ворони шукають братів
У землях, які вже давно не болотні….
Ізнов реактивник прогаркав сьогодні.
Над братні могили
Харон пролетів!
Я скіфам вклоняюсь, бо ті – хто їх зна…
Я гунів обожнюю – чесні й відважні.
А ті, від московії, пси бідолашні,
І з цього на той світ навідліт: «Весна!..»
Весна, бо не може планета без неї,
Без яблунь в цвіту і без білих морель,
Де кожна пташина – святий менестрель,
Де сад і город – не чужі емпіреї.
А в братських могилах. Хіба там брати?
Всевишній, і той не зумів би назвати…
…Страждаєм в облозі.
Від хати до хати
Зірниця над згірком шле промінь мети.
…
Ці страдні дні не кануть всує.
І околіє сучий син,
І світ розбурканий почує
Вкраїнський
Великодній дзвін!
Прогнавши впень поріддя враже,
Розбивши лицарів боліт,
Услід за Лермонтовим скажем
Лукавим половцям услід:
« Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ…»
Мундири голубі – зотліли…
А що ж народ. Невже і він?..
…Немита і душею, й тілом,
А за тобою тля і тлін.
Ти вже не sapiens, не homo
За тим прошарком незначним.
За домовинами додому
Вертайсь із «подвигом» своїм.
« Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ…»
А ми поля життям засієм,
Бо ми – народ!
…
Після ночі настане ранок,
Як роса – на зелі століть.
Доля… Доля моя – підранок,
Що на вигоні дня стоїть.
Але ще вона… На крилі ще.
І без нього – хоч би один!
Вітер в кронах спросоння свище
Нареченим літам навздогін.
І за чим тут аж так – дослізно
Побиватись об цій порі?
Жити й пізно – ніколи не пізно,
Коли мальви і двір – на горі.
Та коли вже від них – і сліду.
Що поробиш – не ми боги.
…Я в минуле все їду, їду –
Віддавати людям борги.
Після ночі настане ранок,
Як роса – на зелі століть.
Тільки доля моя – підранок,
Що на вигоні дня стоїть.
І не треба казати: «Що там…
Що збулось – не від нас, від нас…»
Все від нас!
І боги навпроти
Все підтвердять.
Вони і час.
…
Жорстокий вік ховається в підвалах
І хлепче кров із убієнних душ…
Дими і Демон…
Коні й коновали…
І сонце дню прибулім на виду.
Лице таке – як пуп’янок. Іконне!
А очі, очі…
Де іще такі?
Женуть, женуть, мов синя кров у скронях,
Безмежні, безугавні літаки.
А соняхи – ось-ось…
Як на картині
Святої Катерини Білокур!
Правічно вікувати Україні
Серед небесних білих кучугур.
І небо – не загарбання, не табір
Для безсловесних, як Христос, осіб.
До миру лиш, до миру лиш…
А там би…
Добудемо!
Невільні – не змогли б.
