На початку 2020-го, ковідного року поетеса Наталія Природна (Коцюк) звернулася до літоб’єднання «Степ» із проханням допомогти в редагуванні книжки. З нею по телефону працював редактор журналу «Степ» Олександр Архангельський. За кільки тижнів вони завершили роботу над збіркою «Запах любистку». Наталія говорила, що це були найщасливіші часи. Коли тривала робота над словом, редактор не лише вчитувався в кожен рядок, а й пропонував варіанти правок, при цьому надавав авторці можливість шукати варіанти. Олександр казав, що Наталія розуміла його з пів слова, найчастіше швидко знаходила вдалий рядок і сама раділа знахідці. Ця робота захоплювала обох, тож народжувалася нова книжка – щира, образна, лірична і, попри сум, світла.
Тетяна Микитась написала статтю про вірші Н. Природної, Олександр Архангельський – передмову. Вірші Наталії друкувалися в альманасі «Степ», обласних ЗМІ на літературних сторінках, які готувала Ольга Полевіна.
Пані Наталія так ніколи й не побачила редактора. І не дочекалася нової книжки. Наталія Природна померла в жовтні 2021 року.
Кіровоградське обласне літоб’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного знайшло можливість видати мінімальним тиражом книжку, яку готувала до друку авторка, багаторічна членкиня літоб’єднання. У бібліотеці рідної Добровеличківки Кіровоградській області збережеться її Слово. Сподіваємося, що колись ці проникливі вірші будуть видані більшим накладом.
Тетяна Микитась
Спогад про майбутню книжку
Останній раз стою на роздоріжжі,
На перехресті правди і брехні…
Всевишній Боже! Стомленій і грішній –
Прости мені гріхи мої земні!..
Наталія Природна
Розкрилилася весна рожево-білим цвітом,
Всміхнулися сади від щедрого тепла,
І хочеться душі схвильованій радіти
Від пахощів п’янких, від ніжного зела.
Саме так, «розкрилилась весна». Особисто я ще ні в кого не зустрічала подібного виразу. І це про весну в наших краях, де на безкрайніх рівнинних степах напровесні вруняться-зеленіють сходи, а в жнива золотиться море хлібів… В одному з куточків Кіровоградщини, серед тих ланів, у маленькому селі Дружелюбівка – та й назва ж яка! – народилася Коцюк Наталія Корніївна. Про свій рідний Добровеличківський край пані Наталія пише щиро і з любов’ю:
Де рясніють поля
І сягають краями за обрій,
Де пустунки-хмарки
Пов’язали блакитні хустки,
Де танцюють дощі
І жита напувають любов’ю,
Там дитинства мого
Калиновий місточок хиткий.
З тих країв до зорі
Часто будить матусина пісня,
І бабусина казка
Дарує промінчик тепла.
Над вишневим садком
Давня пісня туманом зависла
І травневого дня
Білопінним вогнем зацвіла.
З цією жінкою ми ніколи не бачилися, але я зачарована її поезією, її вмінням про все в житті сказати так, ніби я сама це бачила, пережила, відчула. Мабуть, їй це вдається тому, що виплекана вона маминою колисковою, злеліяна бабусиною світлою казкою. Від тієї пісні, від тих казок, від щедрості рідного краю і зародилася в неї любов до природи, до людей, до землі. Тому всі свої твори авторка проводжає на життєві дороги під псевдонімом «Наталія Природна». Чому саме «Природна»? Ось вам відповідь:
А я люблю, як яблуні цвітуть,
Дарують щедро свій нектар світанню.
Зірки промінням з річки воду п’ють
І місяць плава човником кохання.
Або:
Цвітуть бузки так щедро, так барвисто,
Тривожать цвітом пам’ять молоду.
А спомини шипшиновим намистом
Осипались в покинутім саду.
Чи:
Впали зорі на дзеркало ставу,
Місяць срібло сипнув темноті.
Ніч-чаклунка пливе величаво
В фіолетово-синій фаті.
Ви спостерігали коли-небудь, як зорі п’ють промінням воду, ви плавали разом із місяцем у човнику кохання, ви тримали в руках шипшинове намисто, ви бачили чаклунку-ніч під покривом фіолетово-синьої фати? Мабуть що ні. А поетеса бачила! І розповіла про усе те нам з вами. Дивіться, люди добрі, і ви на ту казку, яку я бачила з вікон рідної хати, на стежках-дорогах, якими ступало моє дитинство, моя юність, мій молодий травень…
Цілує травень молоду весну,
Цілує, пестить, дозволу не просить…
І я, мабуть, до ранку не засну,
Піду купатись у травневих росах.
Проте життя різнобарвне і різнопланове. Повело воно з рідної домівки і пані Наталію. Та з яким болем по телефону розповідала вона про свій двір! Та телефонна розмова точилася-лилася близько години. Згадки, смуток, туга за родиною, любі спориші…
Стежина в’ється від воріт до хати,
Така гнітюча тиша, аж дзвенить.
Не зустрічає на порозі мати.
І тільки вітер в листі шелестить.
А хата стоїть сьогодні самотньо, огорнута навесні білопінним вишневим садом, який узимку захищає її вікна від хуртовин. І часто їздити на зустріч з нею не вистачає ні здоров’я, ні сили…
Рідний дім мене всякою прийме:
Чи тривога в душі, а чи втома.
Упаду в його теплі обійми –
І відразу відчую: я – дома.
Як любляча донька, пані Наталія про свої переживання сказала правдивими словами, що йдуть із глибини серця:
Пройшла життям – розмитими стежками,
Несла свій хрест терпляче, як могла.
Ридала в небо, як не стало мами,
І як бабуся в вічність відійшла.
Лише пам’ять жива та ті рушники, на яких мамині руки вишивали гарну долю своїй Наталочці.
І рушник, як пам’ять, не минає,
Він в моєму домі на стіні.
Кожен ранок з вишитого раю
Мама посміхається мені.
А вишивала мама символи любові, родинного щастя, добробуту, шани від людей. Проте не все збулося. Прийшла юність, а з нею – кохання. На жаль, без взаємності… На все життя залишило в серці біль і тугу, вилилося у вірші, у мелодійні пісні, які співають люди, часом не знаючи навіть імені автора. Та то не біда. Головне, – вони живуть, вони припали до душі.
Де цвіли волошок очі голубі,
Я своє кохання віддала тобі…
Та в житті судилась сіра самота…
Я навік прикута до її хреста.
Неймовірно тяжкий хрест одинокості, хрест нерозділеного кохання разом з травневими квітами, вишневими пелюстками і смутком ліг на біле поле паперу поетичними рядками, згодом покладеними на ноти.
Я писала листи навесні,
Посилала їх в травень зелений,
Та вони, як пісні голосні,
Повернулись відлунням до мене.
Та якою важкою не була б та ноша, вона є тим джерелом, яке поїть чистою водою душу і серце кожної людини, а часом дарує натхнення.
Хлюпну у келих радість весняну,
Скроплю нектаром тим душі озерце.
Благослови Небесну і Земну
Мою Любов – й не відверни від серця.
Проте заради великої Любові варто жити, леліяти квіти і трави, землю і ріки, мріяти про небо і зорі. Чи не про таку любов говорить пані Наталія?
Не відпускай мене…
Дзвенить душа струною,
На крилах почуттів
летить в наш дивний рай.
Горить душа, горить
Любов’ю неземною!
Не відпускай її!
Люби! Не відпускай!
Зі своїм смутком, зі своїми болями поетеса йде до природи, як до матері. Там, серед лугів і гаїв, серед волошок у житах, у пташиному щебеті знаходить для себе розраду і пораду, там її втіха і краплини радості.
Кучерявий мій дубе,
подай мені гілку підтримки,
Я схилюся на неї
і смуток сльозами заллю.
У моєму житті
ні хвилини нема відпочинку,
Я орю свою ниву
і горе ховаю в ріллю.
Саме «ховаю» горе, а не «засіваю» ним. Нехай не проросте туга і не перейде своїми полиновими плодами до інших людей. За них її прохання-молитва:
Мудросте, чуєш?
В кожній душі говори!
Кожному серцю
дай і тепла, і любові!
Авторці ж залишаються спогади: солодкі і трепетні, роз’ятрені й болючі, сумні і радісні. Їх не сховаєш під каменем, не зітреш із матриці своєї пам’яті. Вони приросли до серця і зринають звідти в зоряні весняні вечори, у нескінченні зимові ночі.
Думками лину в зоряні світи.
Вві сні здригнусь від ніжного цілунку.
В житті печусь на вістрі самоти…
Від неї не судилось порятунку.
Хоча пані Наталія таки знайшла порятунок – у Слові. А талантом її наділив сам Бог і Небеса. До того ж і професія у неї відповідна. Усе життя і донедавна Наталія Корніївна працювала бібліотекарем дитячої бібліотеки в містечку Добровеличківка. Тож послухаймо!
ЗАБЕРЕЗНІЛО
Заберезніло… Посивілий сніг
Стікає в річку талою водою.
І шпак-пустун, присівши на поріг,
Зайшовся радо піснею дзвінкою.
Заберезніло… Пролісок розцвів
Блакитним цвітом – посмішкою щастя.
Весна, як Мавка, після довгих снів
До сонечка спішить, мов до причастя.
Заберезніло. Сонце золоте
Голубить очі, ніжно пестить руки.
Весна промінням радості цвіте,
Руйнуючи між нас стіну розлуки.
Заберезніло… Пісня навкруги.
І неосяжні сонця береги.
Та поетеса не лише милується природою, не тільки пише про своє особисте. Їй болить і доля нашої країни, рідного народу, який споконвіку ростив хліб, зустрічав рушниками гостей і прагнув миру. Про це кричить-волає її душа:
Віє вітер, аж гудуть степи
Щирою молитвою до Неба:
Україно-матінко, не спи!
Бо тяжкі часи тепер для тебе.
Щирістю і правдою наповнені слова-прохання, слова-заклики до боротьби з ворогом. Це ми всі повинні стати стіною на захист майбутнього нашої землі. Адже боремося не за багатство, а за життя, за волю.
Над полем сум гіркий полин-трави…
О земле рідна, дай народу сили,
Козацьким духом освяти могили
І переможну мить благослови!
І ніколи ворог-убивця не буде прощений за свій гріх перед усім світом.
Землі і неба вистачить для всіх,
Аби лиш в мирі люди вміли жити.
Вбивать Життя – ото найтяжчий гріх!
Його ніяк не можна замолити.
Тож за волю і йдуть на цей страшний бій наші сини і батьки, заради життя благословляють їх матері. І чекають, чекають, чекають…
Щоб небо мирне, урожайна нива,
Душа спокійна, пісня чарівна…
І Україна – вільна та щаслива –
Свята моя праотча сторона.
А його Величність Час не спинити. Роки ідуть-летять… Про це поетеса говорить не тільки з сумом, а й з надією на краще.
Так швидко, так невпинно час іде…
Ще мить – і захід жарко розгориться,
Згорає день… І вечір нас веде
Чумацьким шляхом в Зоряну світлицю.
Мабуть, тому й приходять у темні довгі ночі думи, спогади. І лягають на білосніжне паперове поле серцем народженими словами:
Конику мій вороний,
В гриві твоїй непокритій
Тихі заплутались сни
Радістю теплого літа.
«Коник вороний» – то і є отой невловимий і невблаганний Час, що так стрімко мчить повз нас. А треба ще стільки встигнути!.. Тому десь там, у глибині душі, живе надія, віра і сподівання на взаємну між людьми любов…
У кошику мрійливим думам тісно,
І щемний трепет рветься із грудей,
І якось плавно переходить в пісню,
А пісня лине в душі до людей.
Сама ж душа прагне навічно стати одним цілим з природою, з усім світом!
Заночую в гаю, стану рідною зорям і небу,
Стану рідною хмарам, розкотистим літнім громам,
Поріднюся з вітрами – і більшого щастя не треба!
Щасливіший від всіх той, хто волю в обійми піймав.
На цих сторінках я мало використовую своїх коментарів щодо творчості Наталії Природної. У більшості – це моє емоційне сприйняття. По-перше, чи ж краще можна сказати, ніж вона сама? По-друге, я прагнула донести до читача якомога більше рядків із творів автора, силу і красу її поетичного слова і саму можливість цим словом передати глибину почуттів та велич навколишнього світу. Сподіваюся, що характеристику творчого здобутку пані Наталії в майбутньому зроблять літературознавці.
2020 р.
НАТАЛІЯ ПРИРОДНА
(1958-2021)
МОЛИТВА
Господи, пошли Вкраїні миру,
Спокою, і щастя, і добра!
Скільки ця земля перетерпіла,
Cкільки сліз і крові пролила!
Не жалій небесної блакиті,
Радості, любові і краси,
Щедрості замріяного літа
І пісень на різні голоси.
У ВЕСНЯНIМ ГАЮ
У веснянім гаю, де зозулі кують на світанні,
Де рожева зоря розсипає свій блиск по воді,
Нам з тобою давно віддзвеніли дзвіночки кохання,
Але душі, як зорі, горіли у нас молоді.
Я не кликала радість, я тугу від себе гонила,
Не співала – молилась, і ти все без слів розумів.
Теплі руки твої, ніби птаха небесного крила,
Опустились легесенько й ніжно на коси мої…
РОЗКВIТНЕ ДЕНЬ…
Розквітне день з блакитного барвінку,
Веселкою заграють небеса.
І заспіває жайвір дзвінко-дзвінко:
Його здивує ця земна краса.
І чарівні, і сонячні, й барвисті
Степи – і різнобарвне їх вбрання.
Горить вогнем шипшинове намисто
Й корали губ красуні відтіня.
Русявії красуні пишнокосі,
Голубоокі мавки чарівні!
Стрічками хай вплітаються в волосся
Життя щасливі й незабутні дні!
Русявії красуні українки,
Красою вас Господь обдарував.
Розквітнув день з блакитного барвінку –
І небо сяє розмаїттям барв.
ВЕСНЯНЕ
А я люблю, як яблуні цвітуть,
Дарують щедро свій нектар світанню.
Зірки промінням з річки воду п’ють,
І місяць плава човником кохання.
А я люблю, як пісня від душі
Лунає ніжно десь у надвечір’ї.
І стелять килим в росах спориші
На дорогому рідному подвір’ї.
Вітри дивують казкою здаля,
Чарують свіжим запахом любистку.
Весняним щастям дихає земля,
І небеса вклоняються їй низько.
Я ОРЮ СВОЮ НИВУ…
Кучерявий мій дубе,
подай мені гілку підтримки,
Я схилюся на неї
і смуток сльозами заллю.
У моєму житті
ні хвилини нема відпочинку,
Я орю свою ниву
і горе ховаю в ріллю.
Я ПРОМОВЧУ…
Я промовчу. Я не скажу нікому,
Яка печаль вирує у душі.
Вже вкотре я приїхала додому –
В пустім дворі рубаю спориші.
Моя ти мила батьківська хатино,
Чи можеш чим зарадити, скажи?
Я стільки літ самотня сиротина,
Я все життя злидарка край межі.
Стежина в’ється від воріт до хати.
Така гнітюча тиша, аж дзвенить.
Не зустрічає на порозі мати.
І тільки вітер в листі шелестить.
Всевишній Боже! За яку провину
Таким життям покарана душа?
Ні матері, ні батька, ні дитини…
Лиш самота в дрімучих споришах…
ЗАНОЧУЮ В ГАЮ…
Заночую в гаю, де колишуться віти дубові,
Де зозулі кують і щебечуть всю ніч солов’ї,
Хай цілують дощі мої очі — озера любові,
Хай огорнуть тумани зволожені коси мої.
Заночую в гаю, де цвіте різнотрав’я барвисто,
Й несповиті вітри пригортаються ніжно крильми,
Де спадає роса диво-перлами, срібним намистом,
І гучну свою пісню з небес посилають громи.
Заночую в гаю… Стану рідною зорям і небу,
Стану рідною хмарам, розкотистим літнім громам,
Поріднюся з вітрами – і більшого щастя не треба!
Щасливіший від всіх той, хто волю в обійми піймав.
НА ВIСТРI САМОТИ
Думками лину в зоряні світи.
Вві сні здригнусь від ніжного цілунку.
В житті печусь на вістрі самоти…
Від неї не судилось порятунку.
Не відаю про те, як тепло вдвох,
Бо все життя з самотністю у парі.
Моя хатина, мов промерзлий льох,
Й душа, немов розтрощена гітара.
Безбарвні очі повняться слізьми,
Серденько стогне від жури і муки,
А самота знущається: «Візьми…
Сто перший раз візьми себе у руки!».
Візьму сто перший, і сто другий раз,
І сто десятий… Так судила доля.
Працює вперто проти мене час,
І кожен день підносить келих болю.
Проліски
А проліски білі –
Думки переспілі –
Білим снігом на душу лягли.
Пелюстками зігріють
І надії засіють,
Щоб трояндами в серці цвіли.
Білим полум’ям раннім
Розбудили світання,
Запалили зорю молоду.
І горять, і палають –
Цвітом землю вкривають
В березневім, промерзлім саду.
nspu.com.ua
Прокоментуєте?
