Віра Вовк: «Ріка бринить, як струни, між полями…»

0
170

2 січня відома українсько-бразильська письменниця і перекладачка Віра Вовк відсвяткувала свої народини.

РІЗДВО
Всміхнися, Мамо! На Твоїх колінах
Прокинулося дороге Дитя;
Його загріли сарни і ягня,
Як догорали в вогнищі поліна.

Прийшли і князь, і воїн, і чумак
Розпромінити личенько дитяче,
Та й розстелити взори мерехтячі,
Зерно пшеничне і пахучий мак.

Лягає ніч на вбогім оборозі
І світить мирно уставками зір.
Усе: і янгол, і пастух, і звір
Вклякає тихо на Твоїм порозі.
 
МАТІНКО
Матінко моя старенька,
Обличчя — поморщене  яблучко,
Волосся — бабине  літо,
Дай пригорнути тебе до душі,
Я стану навколішки, щоб ти вклала
Свої змерзлі ноги в пазуху моєї сорочки,
Дай мені напоїти тебе кухликом серця,
Заки візьмеш до рук воскових
Свячену свічу,
Заки засяєш зірницею
Над моїм домом
І білою мальвою розцвітеш
Біля мого вікна,
Заки буду молитися
До тебе як до ікони
З очима, де дві глибокі криниці
Переливаються в мої очі.

РОДОВІД
Мій родовід починається
Від стрункої ялиці
І мосяжного дзвона.

З-під кореня ялиці
Пробилося джерело
Вольового потоку.

Світилося люстром
Беркутові в висотах
І лошицею з  гривою в вітрі.

Так я почалася:
Із соків землі,
З горла прадавнього дзвона.

ЧОРНІ АКАЦІЇ
Я не знаю, чия рука колише
Цю сіть, до спочинку розп’яту,
Де берег, як біле марево.

Час цідить пісок з долоні в долоню,
І смерть може стукнула легко об шибу
Гілкою чорних акацій.

І ГОРІВ ДРЕЗДЕН
Ще чую Цвінґер в морі серенад
І млосні пахощі троянд розквітлих;
Мости, як дуги, поклонились вряд,
Сплелися вежі — філіґрани світлі.

Попід галуззям тих дерев струнких,
Із листям, як китайські вахлярі,
По вулиці, де дощові струмки,
Ми бігли в школу, біг нам лиця грів.

Квітчасті сукні, голови в квітках,
І літо слало срібло-сивий мох,
А здалека, мов стьожечка тонка,
Сріблилась Ельба й кликала нас двох.

Ріс у саду густий, мов гай, жасмин,
Бузок турецький розсівав свій дим,
І сонце нам лило цілющий плин
На місто муз, на перелітний дім…

Курилися церкви свічками в гирло ночі,
(Нерон сказав би: «Золотом старим»);
Ти усмішку невинну, чорна ноче,
Взяла собі на спопелілий Рим.

О городе з ритмічного каміння!
Тасує доля таємничі дні,
І смерть, і демон топчуть без сумління
Святі картини, скорчені в огні.

Розпався, гейби мжичкою дрібною,
Наш молодечий, наш барвистий світ;
Хилився день сльозисто наді мною,
Розвіяв юність вахлярами з віт.

Вона минула спалахом камелій,
Порвала струни скрипці золотій;
— А ми пішли у світ, мов у новелі —  
Зірок шукати в буревійні дні.

БОРИСЛАВ
Ввижаються ще ночі фіялкові,
Як пахощі вливалися вікном,
І сон дитячий в мантії шовковій
Стелив мені мережане рядно.

І теплі зорі над зеленим містом,
Як на подушку падали рясні,
Великий Віз, що золотим намистом
Над тихим домом висів і яснів.

І треба лиш було просити Бога
На возі покотитися у даль…
Над смаглу річку, квітники убогі,
У повний місяць:чистий, мов кришталь.

РІКА БРИНИТЬ…
Ріка бринить, як струни, між полями,
Колишеться за нею свіжість трав,
І поять хвилі човен до безтями.

Так непомітно замовкає гра
І вечір в місті золотом червленим
Герби малює на сіризні брам.

І келехасті стародавні дзвони
Затулять тюльпани, а каштан
Стрясає квіття біле і червоне…

ЮНІСТЬ
Ще пахне яблунь листя шовкове,
І вітер хмари жене за горб.
Там жде на мене у вербах човен,
А в небі дзвонить пташиний хор.

Заходить сонце — рожева квітка,
І вечір сіє росу траві;
Торкає хвиля мій берег зрідка:
Далеко, вітре, мене завій!

Джерело: poetryclub.com.ua.
 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я