В ДАНИНУ ПАМ’ЯТІ БРУНОВІ ШУЛЬЦУ
– Шість пар коричневих шнурівок, одна пара чорних, і ще лиш запах цинамону! – зітхнув Елія Ліберман, піднімаючи голову з-над книги.
– Хто купить запах? Та ще й цинамону?! Коли б ми продавали пахощі садів Семіраміди, або єрихонської рожі, то це зовсім інше, але цинамону?! Кому нині потрібен цинамон?! – розвів руками Ісаак, син Елії. Втиснутий у темний куток крамниці, він зливався зі стіною, майже невидимий, тільки його бліде обличчя маячіло в сутінках, нерухоме, мертвотне.
– Хто купить шість пар коричневих шнурівок і одну пару чорних? Ну, може, чорні продамо для трунних мештів, але коричневі?! До речі: цей Пінкас мав кебету! Знаєш, на чому він зробив свій інтерес? На трунних мештах! Робив їх із пап’є-маше, але виглядали вони, як лаковані, і в цьому був увесь цимес! Папір? Скільки вартий папір?! Ніц! Він брав старі газети, трохи гіпсу, трохи клею, воду! Ця основна сировина, ця маса мала нульову вартість, але він не був лукавим, знав, де варто трохи витратити і не шкодувати! Лак! Він лакував ці паперові мешти першокласним лаком! Фортеп’яновим! Вони блищали, як фортеп’яно Стейнвея, на якому Артур Рубінштейн грав у Карнегі-Холі! І це був ще той трюк, за три злотих кожен найбідніший небіжчик виглядав у труні, наче Рубінштейн!
У темному кутку Ісаак скривився і злегка знизав плечима, в одвічному жесті сумніву, записаному в генах його народу, але не відізвався, щоб не завдати батькові прикрощів. А Елія продовжував замріяним голосом:
– Знаєш, який він мав попит! Люди масово викуповували його пінкас шуле, кожен хотів мати їх про запас, про всяк випадок! За три злоті?! Ґольдман, знаєш, той, що експортував гарних дівчаток до Буенос-Айресу, щоб там добре виходили заміж за бізнесменів, узяв партію цих мештів туди, до тої Аргентини, на пробу – пішли як вода в суху землю! Ґольдман повернувся і вирішив увійти в спілку з Пінкасом. Вигадав собі, що ожениться з його донькою і в такий спосіб, крізь замкову шпарину, увійде в родинний інтéрес. Але Пінкас обурився: – Моя донька – дружина сутенера?! Через мій труп! – Через ваш труп, пане Пінкасе, у ваших засраних мештах! – крикнув Ґольдман і траснув дверима. На щастя, вибухла війна…
Підступна змія сумнівів вже заповзла Ісаакові в мозок і безшумно рухалась проти течії його холодної крові до серця: мешти з паперу?! Фортеп’яновий лак?! Дружини бізнесменів в Аргентині, а курви звідки бралися?!! У його вухах зазвучало танго мілонга на випускному балі, а в сідницях – болісна пам’ять про п’ять годин на стільці під стіною в смутку й резиґнації, але він смиренно слухав батькові спогади.
– Ще один геніальний хід: він зробив один розмір, щоби пасував усім. Зняв, начебто, мірку, а може навіть зліпок ноги у старого Грабика, якого навіть до австрійського війська не взяли, бо не мали таких великих чобіт у цілому цісарстві, і це, мабуть, була перша ідея універсального продукту в Галичині! Він мав кепеле генія! Хоча така універсальність має свої вади; коли помер Левін, той, знаєш, що мав пральню, був дуже малий і худий, може якихось 157 сантиметрів зросту, максимум 158, а важив, як пір’їнка, тож коли його загорнули в саван, то ці величезні мешти страшно кидалися у вічі. Але найгірше – коли його поклали в труну, вона була мала, майже дитяча, тож віко не хотіло замкнутися через ці мешти! Занадто випирали! І як його поховали – не знаю, може в незамкнутій труні? Хто зна, може, й зняли?..
«Левін забрав таємницю завеликих мештів у могилу», – майнуло в голові Ісаака, але він не сказав цього вголос, щоб не уразити батька своїм сарказмом, тому змовчав. Він дуже часто так чинив відтоді, як зауважив, що батько кривиться на його жарти, часто злостиві, але ж смішні, такі смішні! Що такого він мав у мозку, що спонукало його на все реагувати кпинами, іронією, дошкульністю? Батько цього не зносив, казав, що людей треба любити та співчувати їм, а не висміювати. Яке там висміювати?! Я люблю людей і хочу їм помагати, викорінювати їхню глупоту, темноту, наївність! Хай перестануть голосити і глянуть на себе критично, без розхристаного співчуття, уважно! Для власного блага, щоби вміли викривати свої слабкості, ще до того, як вороги їх викриють. Але то горохом до стіни, горохом до стіни!..
Старий Елія Ліберман похитав головою, прощаючись подумки з малим паном Левіним і його надто великими трунними мештами, зітхнув і огледівся по крамниці. Порожні полиці стирчали під високу стелю, немовби волаючи о пімсту до неба. Пробіг у пам’яті всю дорогу цього явища, якого ніколи не міг передбачити, бо щось подібне ніхто не зазнавав за його життя. Почалося прекрасно, до його крамниці, де він завше мав усе, що шукали на щодень мешканці штетла, чи як казали: вакса, мило та повидло, почали валити натовпами та все це купувати. Раптом здійснилася мрія кожного купця: повна крамниця клієнтів, шухлядка каси відкривається і закривається, мов ошаліла, Елія не тямив себе від радощів, але десь близько п’ятої, коли весь персонал вже похитувався на ногах, а він не присів ані на хвильку, раптом зрозумів і затремтів з тривоги: вони не купують, вони викуповують! Висипав рештки м’ятних цукерок зі слоїка в паперовий кульок і подав хлопцеві, і то був той момент, коли обвалився його світ, купецький солідний світ, гаразд, може іноді й і підточуваний грішними спокусами швінделю, але заснований на чесних, одвічних принципах: клієнт має право на забаганки, клієнт платить і вимагає, клієнт завше правий! За кілька днів, коли вимели вже всі склади, коли стало зрозуміло, що не буде вже жодного довозу, коли він дізнався, що гуртівню, щоправда і так порожню, розбомбили, і вона згоріла, а її власник повісився, тоді Елія зрозумів, що сенс його існування випарувався, наче вода з чайника, забутого на примусі, і що за мить цей примус вибухне.
Попри це, він вирішив залишитися на посту. Він приходив щоденно з сином о 7-й ранку, вони піднімали ролети, відчиняли крамницю і ставали на своїх місцях, хоча знали, що ніхто не прийде, а якби й прийшов, то не мали би що запропонувати, хіба ці шнурівки. Ісаак годинами стояв у кутку, а його мозок працював як одержимий, був, наче якась запущена в рух машина, здатна продукувати будь-який товар: цукор, книжку, граблі, страх, надію, цвяхи, парасолю, біль…
Він дивився на батька, що стримів за лядою, і серце йому краялося, бо бачив, що той стає щораз меншим, немов провалюється під підлогу, ніби вбиває його в неї, лупцюючи по голові, величезний копер, така жахлива машина, яку він бачив у Ґдині, куди їздив зі школою на екскурсію. Він дивився тоді, як копер вбивав велетенські сталеві стовпи в дно біля причалу і думав: хай будують цей порт, я тимчасом здам матуру, повернуся сюди, сяду на корабель «Кунард Лайнз», і попливу до Америки, в Голлівуд, і буду там знімати фільми з Ґретою Ґарбо. – Кунард Лайнз, Куранд Лайнз. – шепотів він, засинаючи, ніби це було заклинання, котре мало йому відкрити ворота американського раю, і тепер також мимоволі прошепотів, дивлячись на батька, який провалювався в землю.
– Тату, навіщо ти стоїш? Чому ти не відпочинеш? Сядь собі на хвильку, адже ж маєш там табуретку при касі?
– Нема мови, сину. Це святий купецький принцип: за лядою стій. Якщо купець за лядою сидить, це значить, що інтерес не йде, насувається примара банкрутства. Так мене навчав мій дідусь, твій прадідусь і мій батько, твій дідусь. За лядою можна сісти тільки на хвильку, щоб обслужити касу, коли каса мовчить, купець стоїть.
– Зроби фіктивну транзакцію, тату, розслабся трохи, потім будеш стояти аж до закриття.
– Виключено! Ця табуретка свята, я не збираюся грішити!
– А якби тут була інша табуретка, ти би сів?
– Якби була інша табуретка, то би сів. На хвильку. Але нема іншої табуретки, останню ми спалили вчора, щоб зварити кашу.
Ісаак замовк, з відчаєм у серці він заходився міркувати, як допомогти батькові, якого любив понад життя. Він зосередився, замкнувся в собі, напружив волю, як тоді, коли потайки навчився левітувати, коли ночами кружляв над дахами сплячого штетла, коли полетів якось у Голлівуд, присів на мить у крісло з написом «Director» і повернувся з шумом чорних крил магії. Ісаак міцно зціпив зуби і заплющив очі, і відчув, що ноги у нього починають терпнути, а по руках мурашки забігали, немов вирушив ними похід величезних африканських мурах, висланих за здобиччю королевою-маткою. Останнім зусиллям він підняв ліву руку (був шульгою) і торкнувся ноги. Крізь тканину халата і штанів він відчув твердість дерева і гостроту кантів ніжок табуретки. Ісаак постукав ключем, який сам потрапив йому до рук, йому відповів твердий і впевнений у собі звук. Це мусила бути деревина, а точніше – добре витриманий дуб, бо на його німе питання, вона відповіла голосно і виразно: – Так, я походжу з дубу «Бартек», що пам’ятає П’ястів. За хвилю його руки теж почали терпнути, тулуб склався сам і випростався, творячи спочатку плоске, а відтак змодельоване за формою тіла сидіння табуретки, яка тихо висунулась з темного кута і стала посеред порожньої крамниці. Батько дрімав стоячи і нічого не зауважив, табуретка терпляче чекала зі всім стоїцизмом неживих предметів.
Елія Ліберман очуняв і непритомно озирнувся, поволі повертаючись до дійсності.
– Ісааку?
– Так, тату, я тут, – відповів голос Ісаака з темного кута.
Погляд Елії натрапив на табуретку посеред крамниці:
– О, ти знайшов ще якусь табуретку!
– Так, тату, сядь собі, відпочинь!
Елія кивнув головою на знак згоди і вдячності синові, почалапав до табуретки, човгаючи втомленими ногами. Він важко сів із зітханням, в якому була вся одвічна мука Ізраїлю, всі найгірші передчуття його народу, а в темному кутку крамниці душа Ісаака безголосо плакала, гарячі сльози стікали по її утвореному млою лиці.
У великій тиші, яка залягла у всьому штетлі, почувся ледве чутний бренькіт. Слабкий звук почав наростати, посилюватися, виразнішати і виявився відголосом залізного монстра, який невблаганно наближався. На риночок штетла в’їхав величезний танк, слушно названий Тигром, бо своєю хижістю він рівнявся з цим диким котом. Обабіч були намальовані білі хрести, мабуть, на честь хрестоносців, які героїчно здобували потужні мури Єрусалиму, – так як оце він похилені від старості будиночки штетла. Танк зупинився посеред риночка і на хвилю застиг у нерухомості. Всі живі створіння: люди, пси, птахи, хрущі і миші завмерли з жаху, всі одночасно відчули сухість у горлі і холодні цівки поту, що струменів по хребті, – всі, за винятком Елії та Ісаака. Елія втомлено задрімав, а душа Ісаака в кутку і запресоване в табурет тіло молилися, розмовляли з Яхве.
Раптом башта танка з гарматою здригнулася і почала поволі обертатися, немов мусила подумати, що обрати собі за ціль. На мить вона завмирала і знов рушала, аж поки не зупинилася, спрямована просто на крамницю Елії Лібермана. Тут ще відбулася невелика корекція: гармата танка злегка піднялася вгору, потім трішки опустилася вниз, і застигла ніби із задоволенням, щось замишляючи.
Гуркіт пострілу випередив снаряд і розбудив Елію, щоб міг він побачити на частку секунди смерть, що мчала на нього. Снаряд влетів у крамницю і вибухнув у момент зіткнення з головою Елії, його тіло розлетілося на шматки, що заповнили порожні полиці крамниці. На секунду могло здаватися, що постачання повернулося, і торгівля піде, але тоді спалахнув табурет, вистрілив угору полум’ям, мов палаюча купина, а душа Ісаака вилетіла крізь пробитий снарядом отвір і вознеслася над риночком штетла.
Люди, які завмерли з жаху у своїх маленьких будиночках, почули, що душа Ісаака заспівала псалом. Мелодія була їм знайома, але слова інші, нові, пронизливі. Вони пробували долучитися своїми слабкими голосами, але могли тільки мугикати, співати мурмурандо і вслухатися в незрозумілі, але пронизливі слова. Жахливі, проте солодкі. Слова, що давали розраду, але віщували великий праведний суд над цим бідним, скривдженим штетлом, над цим скаженим залізним котом із хрестами на боках, над усім цим змученим світом. І коли виганяли їх із тисяч штетлів, коли вантажили їх у вагони для худоби, коли морили їх голодом і спрагою, коли принижували їх здиранням одягу, коли ставили оголеними над ровами, коли вони чекали на команду Feuer!, у головах їхніх звучав цей псалом, який вони шепотіли, мугикали, наспівували мурмурандо, аж поки не злетів він до неба могутнім крещендо оскарження. Дехто казав, що коли хмари заклубочилися і на мить розтулилися, то зауважили вони в цьому просвіті величезне око, з якого спливла сльоза. Чи було це око Яхве? Зневірилися вони в цьому, вмираючи.
Переклад Ореста Друля та Андрія Павлишина
18.11.2020
Джерело: «Збруч»
