Михайло Сидоржевський: «Отримуючи дешевий російський газ, європейці повинні пам’ятати, що цей газ – з українською кров’ю»

0
102

“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022

Одне з італійських видань звернулося до голови Національної спілки письмен­ників України Михайла Сидоржевського з проханням відповісти на кілька запитань стосовно російсько-української війни. Наразі невідомо, чи це інтерв’ю надруковане в Італії, оскільки М. Сидоржевський висунув вимогу: друкувати його без скорочень і виправлень. Нижче – український варіант цьо­го інтерв’ю (записане 15 червня ц.р.).

Чому Україна не надала донбаським республікам автономію, узгоджену з Мінськими домовленостями?

Спершу хочу нагадати, що т.зв. мінські домовленості не є міжнародним документом. Їх не підписали ні Верховна Рада України, ні навіть російська держдума, хоча росіяни пропхали цей документ на обговорення Ради безпеки ООН і провели через цей орган резолюцію на його підтримку.

Щодо «автономії, узгодженої з Мінськими домовленостями». Можливо, журналіст, який готував ці запитання, недостатньо вивчив історію «мінських домовленостей». Або ж сподівається, що його візаві необізнаний у цьому питанні? Чи, може, вивчав тему за російськими першоджерелами?

Справа в тому, що ніде – ні в «перших» мінських домовленостях, ні в «других» — жодним словом (!) не згадано про «автономію» для «донбаських республік». Нема там такого! Це по-перше. По-друге. «Донбаські республіки» — феесбешний термін, яким послуговуються хіба що в росії чи в ордло. Як відомо, ці «республіки», крім росії, в світі визнали лише Куба, Нікарагуа, Венесуела і Сирія – сателіти москви. Мені дивно, що в Італії теж хтось вважає, нібито окуповані ворогом українські території – «донбаські республіки»? По-третє. Перший пункт «мінських домовленостей» — негайне припинення вогню (в термін до грудня 2015 року) росія постійно і цинічно впродовж восьми років порушувала, постійно обстрілюючи українські позиції і провокуючи збройні конфлікти, але звинувачувала в цьому Україну. Не полінуйтеся, перегляньте бодай звіти ОБСЄ за весь період окупації ордло, і ви самі в цьому переконаєтеся. По-четверте. Уявіть собі, що якісь озброєні «зелені чоловічки» несподівано висадились на острові Сицилія і проголосили там «народну республіку Сицилію», а тоді заходилися вимагати в Риму «автономії». Якою буде реакція на це італійської влади та італійського суспільства – неважко здогадатися. Чому ж ви розповідаєте українцям про «автономію» для «донбаських республік»?

Як український народ/уряд ставляться до ставлення США та ЄС до війни? Обидва працюють в одних і тих же цілях? Чи використовують США Київ для своєї політики проти Росії Путіна?

Сполучені Штати нині демонструють високий рівень підтримки України. Ми це бачимо і відчуваємо. І цінуємо. Щодо ЄС (вірніше – країн Євросоюзу), то тут ситуація дещо інша. Умовно цю підтримку можна поділити на кілька рівнів. Деякі країни ЄС – Польща, Литва, Латвія, Естонія (а також із-поза ЄС Британія) підтримують нас максимально, наскільки це можливо відповідно до їхніх спроможностей і загальної ситуації. Є країни, підтримка яких для нас теж є досить відчутною і важливою – зокрема скандинавські країни. Третя група держав, від дій яких значною мірою залежить подальший розвиток об’єднаної Європи (Німеччина, Франція, Італія) демонструють доволі інертну підтримку України. Які причини? Про це написано дуже багато, нижче я детальніше висловлю і свою думку. І, нарешті, є країни, позиція яких, як на мене, є відверо чи приховано проросійською. Насамперед це Угорщина Орбана. Дивно, чи не так: країна-член НАТО і ЄС перебуває в силовій орбіті росії, однак при цьому ніхто в цих міжнародних структурах не ставить питання про абсурдність такої позиції.

Чи «використовують США Київ для своєї політики проти Росії Путіна?» Розумію підтекст цього запитання. Ще б ви згадали про ще один феесбешний наратив: «зазіхання» Польщі на українські території і те, як путінський холуй лукашенко зібрався нас «захищати» від поляків. Київ не боїться, якщо США «використовують» його проти росії путіна. США, як і та ж Польща – найвірніші союзники Україні у війні з лютим ворогом. Страшно уявити, що було б з Україною, якби не допомога союзників з вільного світу. Для нас смертельно небезпечна загроза – росія путіна, і якраз допомога США в цьому є життєво важливою для нас.

Наскільки вільними ми можемо вважати українських журналістів та ЗМІ?

Як журналіст і редактор з багаторічним досвідом, я ціную право і можливість журналіста писати так, як він думає і як хоче писати. На жаль, зважаючи на залежність журналістів від поглядів власників видань, для України це є проблемним питанням. При цьому слід зазначити, що в умовах війни абсолютна більшість українских масмедій, незалежно від приналежності до того чи іншого власника, демонструють чіткі патріотичні позиції. Але тут виникає інше питання: наскільки вони можуть бути вільними, коли йде війна? Адже в умовах війни чи серйозних суспільних ускладнень повністю вільними не дозволяють собі бути журналісти і ЗМІ навіть країн зі зразковою демократією. На жаль, це так. Чи ви з цим не згодні? Запрошувати в український ефір соловйова чи скабєєву, які закликають буквально знищити Україну – це не свобода слова. Демонструвати ялову «толерантність» і пропонувати читачам «позиції обох сторін» в час, коли скажені пси тоталітарних режимів виливають на нас тони брехливого і отруйного бруду – це ідіотизм і робота на ворога.

Як журналісти різних країн можуть бути впевнені, що джерела інформації з України об’єктивні, а не упереджені? Росія каже червоний, а Україна — синій. Який правильний колір?

Ви ставите на одну площину агресора і жертву агресії? І називаєте це «об’єктивністю»? Це погано пахне. Це приблизно так, як би, скажімо, у Франції чи Британії часів Другої світової війни намагалися з’ясувати,  хто каже правду: Гітлер з Геббельсом чи країни антигітлерівської коаліції? Для того щоб з’ясувати, що відбувається в Україні, приїдьте, скажімо, в Ірпінь, Бучу, Бородянку, Маріуполь, і ви побачите сотні, тисячі зруйнованих будинків і горе в очах людей, які залишились без житла… Розпитайте людей, які втратили рідних, котрих розстріляли рашистські окупанти… Я розумію, що росія, як і раніше, витрачає шалені кошти для поширення своєї пропаганди, але якщо ви журналіст і справді хочете знати правду про російсько-українську війну – приїздіть сюди.

Якими є в цей момент прагнення українського народу? Втратити Донбас і Крим і жити в мирі, воюючи до кінця? Чи планують вони жити за кордоном?

«Жити в мирі, воюючи до кінця»? Очевидно, тут проблема з перекладом. Проте, здається, я розумію, про що це запитання. Очевидно, ви запитуєте про те, що, можливо, варто відмовитися від Донбасу і Криму заради миру? Відповідаю. По-перше, прагнення українського народу — перемогти ворога і жити мирно в своїй країні. По-друге. А ви б відмовились від частини своєї території, приміром, тієї ж Сицилії, в разі, якби на Італію напав зовнішній ворог? Нехай, мовляв, забирають Сицилію, зате на решті італійської території буде мир і спокій. По-третє. Хижак ніколи не насититься. Російська пропаганда настільки зомбувала їхнє населення, що росіяни в переважній більшості готові на все, аби тільки довести фантомну «велич росії». Буквально на все, навіть на використання ядерної зброї проти України і проти світу. Російське суспільство масово отруєне скаженою путінською пропагандою і націлене на війну, а не на мир. Росіяни в переважній більшості вважають Україну своєю територією, яка «помилково» стала незалежною країною. Мета путіна – знищення України (це не метафора і не перебільшення, путін зокрема про це недавно заявив публічно, використавши термін «приєднання», а його пропагандисти на державних каналах про це верещать щодня). Проковтнувши Донбас і Крим, він піде далі – Харків, Дніпро, Полтава, Київ, Житомир, Тернопіль, Львів, Ужгород… Якби він мав силу підкорити вогнем всю Україну, то він би пішов ще далі – на Молдову, Польщу, країни Балтії, Грузію… Це диктатор, який збожеволів. Подібних поєднань – практично абсолютної влади в руках однієї людини з її безумством – в історії людства було не так багато…

Щодо життя за кордоном. Мільйони українців нині втратили житло і змушені стати переселенцями, вигнанцями. В тому числі величезна кількість наших громадян виїхали за межі України. Це велика трагедія нашого народу. Життя у вигнанні – здебільшого поневіряння, зневіра, туга за батьківщиною, безгрошів’я, людські драми. Це невпевненість у майбутньому. Що буде далі? Ми всі віримо, що Україна переможе, і вигнанці повернуться додому. Але далеко не у всіх з них є куди повертатися. І невідомо, скільки ще триватиме війна. (Я не виключаю, що війна триватиме принаймні до тих пір, поки чорти не заберуть путіна на той світ. Що буде далі – не берусь прогнозувати. Цього не знає ніхто). Ми не знаємо, якою буде надалі допомога української держави для вимушених переселенців – поки вони перебуватимуть у світах, і після їхнього повернення на рідну землю. Також невідомо, якими надалі будуть права і умови проживання переселенців, а також їхня тимчасова інкорпорація в соціум тих країн, де вони змушені якийсь час мешкати. При цьому не варто забувати, що якась частина вигнанців – переважно найбільш активна і фахова – не захочуть повертатися в Україну.

Що думають люди (а не Уряд) про підтримку європейськими країнами України та економічних санкцій проти Росії (досить, недостатньо, потрібно змінюватися й робити інакше).

Не скажу за всіх людей. На жаль, не бачив результатів відповідних соціологічних опитувань (якщо вони проводилися). Проте, як мені здається, українці в переважній більшості вдячні західному світові, насамперед Польщі, США, Британії, країнам Балтії за підтримку зброєю. Без цієї зброї війна, на жаль, мала б інші сценарії, і нам, українцям, було б набагато важче воювати з «другою армією світу». Зрозуміло, що нам хотілося б, щоб цієї підтримки було більше, значно більше, і, крім названих країн, у цьому ряду були б інші великі європейські країни, в тому числі Італія. Вже не кажу про Німеччину й Францію.

Щодо санкцій. Знову ж таки, українці вдячні за те, що Захід провадить щодо росії політику санкцій. Однак багато хто з українців (і я в тому числі) вважають, що продовження торгівлі Заходу з росією недопустиме. Отримуючи дешевий російський газ, європейці повинні пам’ятати, що цей газ – з українською кров’ю. Рахувати зекономлені від закупівлі дешевого російського газу євро чи майбутні електоральні відсотки в час, коли в центрі Європи палає гігантське вогнище війни, яке загрожує підпалити весь світ – це, вибачте, називається принаймні геополітична сліпота. До чого подібне може призвести – перегляньте сторінки історії 30 – 40-х років минулого століття.

У якій мірі український народ «відчуває», що європейський народ із ними?

Не існує дефініції «європейський народ». Чи, може, я щось пропустив у сучасних європейських процесах і реаліях? Ще раз скажу, що українці дуже вдячні народам європейських країн за підтримку. Ми бачимо з повідомлень, що майже у всіх європейських країнах громадська думка – однозначно на боці України. В деяких країнах громадська думка підштовхує нерішучу владу до більш дієвої підтримки України у війні з росією. Без цієї підтримки нам було б значно важче.

Європейські ЗМІ (поза Україною, тому що ми вважаємо Україну частиною Європи) щодня отримують інформації щодо військових дій, але не так багато — або навіть нічого — про щоденне соціально-економічне життя: працівники, які ходять на роботу; діти ходять до школи; готелі та ресторани відкриті; офіси; соціальне життя).

На українських сайтах є багато інформації про «щоденне соціально-економічне життя» в країні. Проте повної статистики ми, суспільство, не маємо. Не певен, що повною такою інформацією, зі зрозумілих причин, володіє наш уряд чи спецслужби. Адже інформація про життя на тимчасово окупованих українських територіях – вкрай обмежена. Проте й  так зрозуміло, що війна вплинула на життя переважної більшості українських громадян. При цьому вплинула по-різному. У центральній і правобережній Україні, де бойових дій не було (за винятком північних Київщини і Житомирщини), – вплив війни відчувається менше. Діти весною (зараз канікули) ходили до школи, готелі, ресторани й офіси у переважній більшості працюють. Про війну там нагадують сирени повітряних тривог, «прильоти» рашистських ракет і похорони загиблих на війні односельчан.

У Києві на вулицях нині суттєво поменшало людей, менше автомобілів  на дорогах. Чимало торгівельних, розважальних закладів зачинені. Існують й інші обмеження. Та й практично щоденні повітряні тривоги нагадують про війну.

Яким є соціально-економічне життя в прифронтових районах чи на лінії вогню – про це можна лише здогадуватися, або ж про це можуть розказати ті, хто там живе чи воює. Я не берусь цього робити. Тим більше я не знаю, що відбувається на тимчасово окупованих українських територіях. Інформація з українських сайтів, на мою думку, є неповною з різних причин. Довіряти російським масмедіям – це абсурд.

Загалом же можу сказати, що ми, українці, змінилися за цих кілька місяців. Ми стали іншими. Війна зробила нас, мені здається, більш чесними і відвертими, позбавила багатьох непотрібних, як виявилося, речей. Це навряд чи означає, що корупції у владі стало менше, і це вже інше питання, однак війна нас справді змінила. Вже не кажу про те, що з початком війни в нашому суспільстві радикально зменшилась кількість прихильників росії. Всі українці, навіть затяті ватники, переконалися, що «русскій мір» несе смерть і руїни.

Чи відчувають люди/вірять, що Україна дуже скоро буде інтегрована до Європейського Союзу, враховуючи, що кілька інших країн подали заявки давно?

Звичайно, для нас, українців, важливо бути інтегрованими до Європейського Союзу. Але ми розуміємо усі складнощі на шляху до цієї мети. Тому особливих надій, що Україна скоро стане членом ЄС, у нас нема. Завдання номер 1 сьогодні – перемогти у війні з росією. Якщо ж Україна до кінця червня нинішнього року отримає кандидатство в ЄС (інтерв’ю записане 15 червня) – для нас це буде великий успіх. І не лише для нас, а й для наших союзників у Європі і в світі. Для нашого ворога це буде поразка. Нехай не на полі бою, але все ж поразка, бо можна лише уявити, скільки зусиль путін і його команда вкладають в фінансування проросійського лобі в країнах Заходу.

Чи має президент Зеленський в Україні таку ж підтримку, як і за кордоном?

Так, президента Зеленського з початку війни підтримують переважна більшість українців. Про це свідчать результати соціологічних опитувань, про це свідчать настрої в суспільстві. Я не був його прихильником до війни, але я чудово розумію, наскільки важливим під час війни є наявність на своєму місці лідера держави як одного з державних символів. Зеленський витримав неймовірний удар в перші дні і тижні війни, це розуміють в Україні, і це для нас надзвичайно важливо. Але не менш важливим нині є президентські рішення щодо тих чи інших кардинальних питань російсько-української війни. Настрій суспільства – тільки перемога над ворогом, ніяких компромісів чи територіальних поступок. Думаю, що президент це чудово розуміє і діє відповідно.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я