Признаюсь відразу: у мене не було анінайменшого бажання писати будь-яку відповідь на текст, підписаний «Вано Крюгер» і оприлюднений 28 лютого цього року на сайті «Літакцент». Погодьтесь: який смисл тратити час для того, щоб аналізувати та спростовувати несосвітенну плутанину грішного з праведним? Здається, це все одно що займатися спростуванням оповідок барона Мюнхгаузена.
І все-таки – з огляду на розголос публікації – напередодні письменницького з’їзду я вирішив сісти до комп’ютера, щоб привернути увагу літературної спільноти до кількох принципових моментів, які наочно розкривають методи автора, підписаного псевдонімом «Вано Крюгер» (наразі неважливо – індивідуальним було авторство опусу чи колективним).
Перше, що впадає в око, – відвертий розрахунок на некомпетентного читача, тобто на такого, котрий, по-перше, не обізнаний ні з законодавством (зокрема процесуальним), ні з практикою правозастосовчих органів, і, по-друге, не володіє конкретною ситуацією, тому ще не має на руках всього пакета документів. Нічого дивного: в абсолютній більшості члени НСПУ – насамперед письменники, а не юристи. А це створює вдячне поле для підміни юридичних понять, для замовчування важливих аспектів, для зміщення акцентів, що врешті-решт витворює хибну картину, яка відповідає меті автора.
Гадаю, напочатку доцільно процитувати грунтовну монографію американського дослідника Пола Екмана «Психологія брехні»: «Існують дві основні форми брехні: приховування і фальсифікація. При приховуванні брехун утаює якусь інформацію, не кажучи при цьому нічого, що не відповідало б дійсності. При фальсифікації він робить наступний крок: не тільки утаює правдиву інформацію, але й подає неправдиву як істинну. Дуже часто, щоб обман удався, доводиться поєднувати приховування і фальсифікацію…»
Автор «Одеси за безцінь» щедро цитує документи з судового позову Анатолія Гая, якого поважливо називає «дипломованим юристом». (Особисто мене це ні в чому не переконує: насправді важать не наявність диплома, а рівень кваліфікації і досвід роботи за відповідною спеціальністю. До слова, Віктору Януковичу теж колись видавали диплом доктора економічних наук. Може, в когось є довіра до його фахової кваліфікації?)
Проте давайте поговоримо по суті про далеко не стилістичні фігури згаданого П. Екманом «приховування». Автор на основі документів «дипломованого юриста» стверджує, що в грудні 2015 р. «члени правління НСПУ (…) приймають рішення про продаж майна в Одеському Будинку творчості». А от далі він веде мову про «договори купівлі-продажу об’єктів Підприємства “Одеський будинок творчості письменників”» і навіть виставляє їх скани. І ніде – жодним словом! – не згадує, що то два різні суб’єкти господарювання, які очолює одна людина – Олександр Косенко! Одеський будинок творчості письменників раніше діяв у складі «Літфонду», нині він підпорядкований Дирекції управління майном НСПУ. Підприємство ж із назвою-близнюком було зареєстроване в 1990-ті роки і всі ці роки практично не функціонувало. З якою метою його створювали? Нинішньому керівництву НСПУ це невідомо, ми його отримали «в спадок» від попередників, яких і треба запитувати. Сподіваюсь, на одному з ближчих засідань правління буде поставлено питання про його ліквідацію.
Цитуємо далі: «Законного права продавати майно НСПУ директор Одеського Будинку творчості письменників не мав». Гадаю, повторну умисну підміну назв роз’яснювати більш не треба?
Тепер – про продане так зване «майно НСПУ». Якби автор мав юридичну підготовку, то мав би знати, що – крім статутних – існують інші легальні способи відчуження майна, зокрема – за рішенням суду. Однак він намагається жодним словом не прохопитись про процес в Господарському суді Одеської області наприкінці 2000-х років, коли Підприємство «Одеський будинок творчості письменників» звернулося з позовом до НСПУ про визнання за ним права власності саме на ті об’єкти господарського двору, які й стали предметом продажу в липні минулого року. НСПУ проти позову тоді не заперечувало (чому??), відтак за рішенням суду (за моєю суб’єктивною оцінкою – цілком неправосудним!) господарський двір перейшов у власність Підприємства і був поставлений на його баланс.
Ото якраз тоді й відбулось відчуження майна від НСПУ, а не 2016 року, як стверджує автор. Надалі ним уже міг розпоряджатись директор Підприємства, – на щастя, все ж таки підконтрольного Спілці. Господарський двір так і числився на балансі Підприємства до 2015 року, коли через матеріальну скруту правління НСПУ вирішило продати невикористовуваний об’єкт. Підкреслюю: у грудні 2015 року рішення приймало правління НСПУ легітимною більшістю голосів, а не «члени правління НСПУ», як зазначено в цитаті двома абзацами вище. Маленька підміна понять не випадкова, це спроба делегітимізувати рішення в очах читача: відмінність, яка нібито не має значення з погляду житейської логіки, має якраз дуже серйозне значення з погляду правового. Загалом же такі пересмикування – отакі «малесенькі неправди» – зустрічаються по тексту «Одеси за безцінь» неодноразово. Можливо, це фірмова ознака стилю?
Підходимо до найголовнішого – до продажу господарського двору в липні 2016 року. Здійснити операцію було доручено директору Підприємства Олександру Косенку. Було само собою зрозумілим, що господарський двір має продаватись за ринковою вартістю, а кошти спрямовуватись на розвиток Спілки і на вирішення її проблем. І коли членам секретаріату стало відомо, за яку сміховинну суму директором було здійснено продаж, всі були шоковані. Нас усіх просто обдурили на рівному місці. Практично відразу оборудка потрапила в поле зору правоохоронних органів, прокуратура порушила кримінальне провадження, яке триває досі.
І от тепер ще один принципово важливий момент. Ми утримуємось від правової оцінки дій Олександра Косенка, який підписував договір купівлі-продажу, це мають зробити уповноважені на те державні органи, а якщо в його діях виявлять склад кримінального правопорушення – то й органи правосуддя. Жодна людина (навіть тоді, коли в її винуватості немає сумніву) не може бути названа злочинцем без рішення суду. Так чорним по білому записано в Конституції України. Залишається чекати закінчення процесу.
В документах, використаних у статті «Одеса за безцінь», не називаються ні статті Кримінального кодексу, за якими ведеться слідство, ні те, чи кому-небудь персонально оголошено про підозру в рамках кримінального провадження (а це обов’язкова слідча дія, якщо справа готується до передачі державному обвинувачеві та направлення до суду). Звична вже фігура замовчування…
Тим не менш це не перешкоджає автору оголосити винним у бідах Спілки чинного голову Михайла Сидоржевського, «проти» якого, мовляв, аж «три судові справи», тобто три цивільні позови. І ось тут хочеться задати авторові питання: чи правда, що ініціатором усіх трьох позовів є одна й та сама людина, вороже налаштована до нинішнього керівництва НСПУ? Правдива відповідь дуже багато прояснила б. Крім того, подача позову в суд зовсім не означає, що він буде автоматично задоволений, – не нижчі шанси також на те, що в його задоволенні Феміда відмовить.
Весь цей тин городився задля того, щоб сформувати у читача видимість, ніби керівництво НСПУ неефективно розпоряджається майном. І ні слова (прийом «приховування»!) про податкову політику держави, яка в ситуацію, схожу з нашою, загнала також інші творчі спілки, коли податки, які вони мають сплачувати, значно перевищують дотації з державного бюджету. Але чи має про те хоч би мінімальне уявлення автор, який, фактично ратуючи за знищення Спілки, пише: «…За таких умов постає питання взагалі про доцільність фінансування Спілки державою – формально це виражається в її перебуванні у державному реєстрі творчих спілок. А для виключення Спілки з цього реєстру є уже і формальні підстави – незатвердження змін до Статуту на З’їзді…»
НСПУ внесено до Єдиного реєстру громадських формувань, який адмініструється профільним департаментом Міністерства юстиції. Ніякого «державного реєстру творчих спілок» увіч не існує, а тому Спілку неможливо виключити з неіснуючого реєстру. Можливо, автор мав на увазі статус неприбуткової організації, який Спілка може втратити через неприйняття змін до статуту? Тоді мало б ітися про Реєстр неприбуткових організацій та установ, який адмініструється Державною фіскальною службою, а крайній строк внесення до нього юридичних осіб відтерміновано до 1 липня цього року. «Экий вы путаник, батенька», як любив приказувати один відомий персонаж радянської історії.
Все це промовисто свідчить загалом про рівень підготовленості та рівень розуміння автором того, про що він намагався написати.
Сайт gazeta.ua у публікації за 15 червня 2015 року цитує кілька висловлювань Вано Крюгера. Одне з них звучить так: «У будь-якій ситуації волію бути розумним, а не правим». Що ж, нехай читач сам робить висновок, чи вдалось тому досягнути бажаного – як з першим, так і з другим.
Віктор Мельник,
перший заступник голови НСПУ
