Наталка Поклад. Вона – є

0
161

Ольга Бражник. «Якщо вона є». «Український пріоритет», 2019

Книжка поезій Ольги Бражник «Якщо вона є» заінтригувала не тільки назвою, простим, але досить  елегантним оформленням (видавництво «Український пріоритет», 2019, 104 с.), а й супровідною заувагою: «Це перша книжка авторки. Дебют. Трохи «запізній», на жаль…»

Зізнаюся: заходити в поетичний світ, побудований на зовсім інших принципах, аніж той, якому віддала перевагу в своїй творчості ти сама, не завжди легко, тим більш – комфортно: одне, ще одне й ще спотикання-розшифрування, зв’язування в один образ не завжди логічно відповідних ниточок, вгадування й осягання близьких чи іноді абсолютно далеких і недотичних асоціацій, – аж поки нарешті таки вловиш отой прихований гул болю («В ім’я» – не судилося, ми відбулися «попри»), за щільно прилаштованою маскою вгадаєш очі, обличчя («Найсерйозніші не уявляють мене без гриму…»), а за яскравою густою іронією, що, як художній прийом, використовується авторкою найчастіше і виставляється як надійний щит-захист («Але мене у ломбарді заставлено, // Між сторінок закладено // І по два серця на рік виростає// на місці двох янголових життів») – почуєш затамоване тихе зітхання («Спершу ламаєш, кришиш, а потім стрьом, // Сором, катарсис, біль, істеричний сміх… // Ні, вже немає болю, хіба фантом.// Потім полегшення, правда…»)…

А твоя душа вже виносить резюме: не банальність, не нАграна, претензійна ускладненість, не поза і вдавана оригінальність – лише задля заперечення традиційної поезії з її емоційно та понятійно «прозорою» і «логічною» образною системою, – а таки багатовимірний, органічний, пульсуючий поетичний світ зі своєю власною ритмікою і різноплановістю (хоч у цьому Олиному світі слово «душа», здається, не фігурує). Цьому світові віддають нині перевагу здебільшого молоді автори, проте міра кожного таланту, попри все, визначається мірою розуміння цих текстів читачем – і, звісно,  співпереживання з ним. Холодне і штучно «модернізоване» слово навряд чи відгукнеться у чиємусь серці, навіть якщо спочатку й ошелешить-здивує «новизною» («Чого ж ми жорстокі? Це модно так – бути жорстокими?..»).

В анотації до збірки скромно, але вичерпно зазначено: «…вірші іронічно-філософської тематики, як стверджує сама авторка. У текстах містяться роздуми про загально-людські  морально-етичні цінності, про їх відносність та мінливість. Сфера почуттів – любов і розчарування, радість пізнання і біль втрат – все це фігурує у поезіях, часом – завуальовано, з алегоричними відсилками до міфології, класичних літературних чи біблійних сюжетів».

Сподобалась струнка побудова книжки. Авторка компонує-групує поезії в 6 розділів, і кожен з них емоційно вмотивований. А останній рядок останнього в збірці твору й став її назвою. Яку, здається, кожен розшифрує по-своєму.

Василь Герасим’юк у передмові зізнається, що йому імпонує самовимогливість авторки, її (цитую) «жорсткуватий тон, часто неприкрашена відвертість – до самоіронії.  До самобезжальності. Якщо самоіронія іноді – як маска беззахисності, то самобезжальність іноді межує з мазохізмом». Згоджуюсь із цим його вердиктом. «Я спати навчилась просто неба і просто не // тому що це моя примха, – це моя пам’ять». Або ось ще одна чудова Ольжина метафора із їхнього багатобарвного калейдоскопу: «Ох, це місто вагантів, що вічно вагаються – за чи проти, // І доходять направду до безуму – де ся діти. // І у ньому як крапля отрути – ти. На відро ти.//Аби віником на картоплі жуків труїти…»

Зізнаюся: як читач, гортаючи сторінки збірки, шукала там визначальні для мене моменти: який ЧАС (і як?) засвідчує-зображує авторка? Яка її ЗЕМЛЯ, Батьківщина? І яка в цій авторці ЖІНКА та її життєвий досвід?

Хотіла б зазначити принагідно (і хай це нікого не обрАзить), що особисто для мене асоціативна поезія –  ніби будівля, в якій стіни викладені з різного матеріалу: звичної гладенької різноколірної плінфи, приємної оку й зрозумілої за формою: ось вона, щільненько припасована одна до одної (образ до образу), творить рівну (банальну?!) площину, – а також із більших чи менших брил різної форми, що теж тримаються на цементі цілісності, але демонструють певну дисгармонійність, дратуючи – і  водночас ваблячи, інтригуючи…

Не знаю, чи Ольга Бражник у своїй подальшій творчості буде шукати нові форми вислову й нові виражальні засоби, чи залишить їх такими, як у першій книжці, не знижуючи емоційної планки творів і не гублячи чару своїх шифрів, але скористаюсь своїм попереднім порівнянням і подам, замість коментарів, лише трохи цитат. Вони – промовисті.

Час

«Там, звідки ми приходимо щодня, //Настільки тихо, темно й непритомно –//Хіба що зброя, летаргія й домна//У праві виправляти помилки…» (с.11).

«Мені часто казали, що я підросту й зрозумію. //Але хто ж їх, ну хто ж їх навчати мене допустив?!»

«Не було тебе зроду, країно моя незрівнянна, //Лиш хіба в голові…» (с.40)

Земля. Місто

«Це місто мене уже довго ловило//На попіл і сіль, реп’яхи й діаманти…» (с. 36 )

«Ці міста пустоокі, їх важко назвати містами://Спорожнілі двори, чорнорукий зневірений люд…//Що ж це сталося нині, що доброю звичкою стало//Говорити «люблю» й розуміти, що вже не люблю?» (с.40)

Жінка

«В одній із перших реінкарнацій//Я знала, як це – втрачати все». (с.12)

«…аби не витися зміївною навколо чаші –//Собі відгризла хвоста аж по саму голову…»  (с.63)

….

«В ті ночі, яким так повен вчорашній флер, //Душа виростала із тіла – до Дивосвіту. //О руки! Кого обіймаєте ви тепер?//Не сміти!» (с.84)

«Я не пів тебе, я навіть не цілий ти, //Я – окремий Всесвіт». (с. 86 )

….

«слухай, любила так, що із мосту – вниз, //для самоспалення чесно збирала хмиз, //кожен з гріхів взяв на тобі й повис, //але ж таки заїло…» (с. 54 )

«…А в вишині//Нині порожньо, не літає (а як літав!)//Білосніжний бусол, світлий бусол моїх надій… (с. 45)

«Ми з тобою пліч-о-пліч, немов ті бурлаки в упряжці, // Сорок років пустелями тягнемо лямку одну…// Он сорока листа принесла. Пишуть, буде ще тяжче. // Я вже якось сама тутки. Чуєш, іди на війну…» (с. 88)

Ну, і, звісно, трохи – про творчість (пишемо – бо не можемо інакше? бо так реалізуємось? так боремось? так захищаємось? так творимо про себе міф? так міняємо світ? так, нарешті, здійснюємо свою місію на цій землі?..). А також про, за визначенням авторки, – її Ліргероя.

«Просто не буде – просто це різні види. // Буде гармидер, навіть якщо і вийде. //Гог і Магог, альбіноси і сибарити. //З ким і якою мовою говорити?» (с. 50).

«Я знову пишу, уявляєш? Пишу Іліаду!// Народжую стільчик з трьома (не повіриш!) ногами». (с. 80).

«В малюванні моїм сила-силенна багів, // Хоч би в віршомазання не пролізли. // Вони надто рідко приходять, причинні й наглі, // Вірші, себто. Я їм – «Стійте!», а вони – «Пізно». (с. 61).

«І хто ж їй зізнається, що мій палац – то халупа, // що, крім цвіркунів, серенади нізвідки не жду, і що в ліргероя занадто вгодована дупа, // аби видиратись на крони в Едемськім саду». (с.59).

Попри часом незбагненність, нерозшифрованість образу (а чи саме це і є магією рефлексій Ольги  Бражник?), окремі рядки зблискують афористичністю: «Якщо моє місто проти занадто тісних зв’язків – // То я проти того, щоб жити в такому місті» (с. 32); «Циганочка-то є, // А виходу нема» (с. 68); «А відстань між нас, як між двох берегів Дніпра: // якщо з літака дивитись – то не далеко» (с.97) тощо.

У своїх текстах Ольга Бражник часто використовує образ метелика («душа – метелик», с.20; «сплять метелики, склавши крильця…»с 72; «В очах у метелика – мрії твоєї ночі…», с.94 і т. ін. (не дарма й на обкладинці ця ніжна істота пурхає крильцями). Але сама авторка – далеко іншої міцності, тривкості, сили: «Ні, не смутком самотнім, не хлібом єдиним // І не навпіл роздертим строкатим метеликом, // А рожевими вежами в мареві димнім // І панічним життям на порозі істерики…  // Я  в наступнім житті буду знов тою самою», с.31.

Про збірку можна ще багато говорити, бо для цього є підстави. І про авторські знахідки, і про естетичну нерівність творів. Але найперше – треба привітати з’яву книжки «Якщо вона є». Бо потенціал слова Ольги Бражник великий. «Воно таки визріє в міць, бо в тобі неприкаяно бродить, // Шукаючи виходу там, де найважче, – з вузеньких до ширших дверцят…» Це перший рядок першого  твору «Сидріада» збірки. І як не повірити авторці? Вона ж то знає: «Я сонний Грааль, порцеляна, надщербнутий глиняний кухоль – // Залежно від того, червоний ранет ти настояв чи білий налив. // І ми, воз’єднавшись, у небо запустимо з брата – по духу, // Щоб босий Господь не колов собі п’ят об верхівки столітніх ялин» (с. 8).

«Українська літературна газета»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я