Ольга Бражник. «Якщо вона є». «Український пріоритет», 2019
Книжка поезій Ольги Бражник «Якщо вона є» заінтригувала не тільки назвою, простим, але досить елегантним оформленням (видавництво «Український пріоритет», 2019, 104 с.), а й супровідною заувагою: «Це перша книжка авторки. Дебют. Трохи «запізній», на жаль…»
Зізнаюся: заходити в поетичний світ, побудований на зовсім інших принципах, аніж той, якому віддала перевагу в своїй творчості ти сама, не завжди легко, тим більш – комфортно: одне, ще одне й ще спотикання-розшифрування, зв’язування в один образ не завжди логічно відповідних ниточок, вгадування й осягання близьких чи іноді абсолютно далеких і недотичних асоціацій, – аж поки нарешті таки вловиш отой прихований гул болю («В ім’я» – не судилося, ми відбулися «попри»), за щільно прилаштованою маскою вгадаєш очі, обличчя («Найсерйозніші не уявляють мене без гриму…»), а за яскравою густою іронією, що, як художній прийом, використовується авторкою найчастіше і виставляється як надійний щит-захист («Але мене у ломбарді заставлено, // Між сторінок закладено // І по два серця на рік виростає// на місці двох янголових життів») – почуєш затамоване тихе зітхання («Спершу ламаєш, кришиш, а потім стрьом, // Сором, катарсис, біль, істеричний сміх… // Ні, вже немає болю, хіба фантом.// Потім полегшення, правда…»)…
А твоя душа вже виносить резюме: не банальність, не нАграна, претензійна ускладненість, не поза і вдавана оригінальність – лише задля заперечення традиційної поезії з її емоційно та понятійно «прозорою» і «логічною» образною системою, – а таки багатовимірний, органічний, пульсуючий поетичний світ зі своєю власною ритмікою і різноплановістю (хоч у цьому Олиному світі слово «душа», здається, не фігурує). Цьому світові віддають нині перевагу здебільшого молоді автори, проте міра кожного таланту, попри все, визначається мірою розуміння цих текстів читачем – і, звісно, співпереживання з ним. Холодне і штучно «модернізоване» слово навряд чи відгукнеться у чиємусь серці, навіть якщо спочатку й ошелешить-здивує «новизною» («Чого ж ми жорстокі? Це модно так – бути жорстокими?..»).
В анотації до збірки скромно, але вичерпно зазначено: «…вірші іронічно-філософської тематики, як стверджує сама авторка. У текстах містяться роздуми про загально-людські морально-етичні цінності, про їх відносність та мінливість. Сфера почуттів – любов і розчарування, радість пізнання і біль втрат – все це фігурує у поезіях, часом – завуальовано, з алегоричними відсилками до міфології, класичних літературних чи біблійних сюжетів».
Сподобалась струнка побудова книжки. Авторка компонує-групує поезії в 6 розділів, і кожен з них емоційно вмотивований. А останній рядок останнього в збірці твору й став її назвою. Яку, здається, кожен розшифрує по-своєму.
Василь Герасим’юк у передмові зізнається, що йому імпонує самовимогливість авторки, її (цитую) «жорсткуватий тон, часто неприкрашена відвертість – до самоіронії. До самобезжальності. Якщо самоіронія іноді – як маска беззахисності, то самобезжальність іноді межує з мазохізмом». Згоджуюсь із цим його вердиктом. «Я спати навчилась просто неба і просто не // тому що це моя примха, – це моя пам’ять». Або ось ще одна чудова Ольжина метафора із їхнього багатобарвного калейдоскопу: «Ох, це місто вагантів, що вічно вагаються – за чи проти, // І доходять направду до безуму – де ся діти. // І у ньому як крапля отрути – ти. На відро ти.//Аби віником на картоплі жуків труїти…»
Зізнаюся: як читач, гортаючи сторінки збірки, шукала там визначальні для мене моменти: який ЧАС (і як?) засвідчує-зображує авторка? Яка її ЗЕМЛЯ, Батьківщина? І яка в цій авторці ЖІНКА та її життєвий досвід?
Хотіла б зазначити принагідно (і хай це нікого не обрАзить), що особисто для мене асоціативна поезія – ніби будівля, в якій стіни викладені з різного матеріалу: звичної гладенької різноколірної плінфи, приємної оку й зрозумілої за формою: ось вона, щільненько припасована одна до одної (образ до образу), творить рівну (банальну?!) площину, – а також із більших чи менших брил різної форми, що теж тримаються на цементі цілісності, але демонструють певну дисгармонійність, дратуючи – і водночас ваблячи, інтригуючи…
Не знаю, чи Ольга Бражник у своїй подальшій творчості буде шукати нові форми вислову й нові виражальні засоби, чи залишить їх такими, як у першій книжці, не знижуючи емоційної планки творів і не гублячи чару своїх шифрів, але скористаюсь своїм попереднім порівнянням і подам, замість коментарів, лише трохи цитат. Вони – промовисті.
Час
«Там, звідки ми приходимо щодня, //Настільки тихо, темно й непритомно –//Хіба що зброя, летаргія й домна//У праві виправляти помилки…» (с.11).
…
«Мені часто казали, що я підросту й зрозумію. //Але хто ж їх, ну хто ж їх навчати мене допустив?!»
…
«Не було тебе зроду, країно моя незрівнянна, //Лиш хіба в голові…» (с.40)
Земля. Місто
«Це місто мене уже довго ловило//На попіл і сіль, реп’яхи й діаманти…» (с. 36 )
…
«Ці міста пустоокі, їх важко назвати містами://Спорожнілі двори, чорнорукий зневірений люд…//Що ж це сталося нині, що доброю звичкою стало//Говорити «люблю» й розуміти, що вже не люблю?» (с.40)
Жінка
«В одній із перших реінкарнацій//Я знала, як це – втрачати все». (с.12)
…
«…аби не витися зміївною навколо чаші –//Собі відгризла хвоста аж по саму голову…» (с.63)
….
«В ті ночі, яким так повен вчорашній флер, //Душа виростала із тіла – до Дивосвіту. //О руки! Кого обіймаєте ви тепер?//Не сміти!» (с.84)
…
«Я не пів тебе, я навіть не цілий ти, //Я – окремий Всесвіт». (с. 86 )
….
«слухай, любила так, що із мосту – вниз, //для самоспалення чесно збирала хмиз, //кожен з гріхів взяв на тобі й повис, //але ж таки заїло…» (с. 54 )
…
«…А в вишині//Нині порожньо, не літає (а як літав!)//Білосніжний бусол, світлий бусол моїх надій… (с. 45)
…
«Ми з тобою пліч-о-пліч, немов ті бурлаки в упряжці, // Сорок років пустелями тягнемо лямку одну…// Он сорока листа принесла. Пишуть, буде ще тяжче. // Я вже якось сама тутки. Чуєш, іди на війну…» (с. 88)
Ну, і, звісно, трохи – про творчість (пишемо – бо не можемо інакше? бо так реалізуємось? так боремось? так захищаємось? так творимо про себе міф? так міняємо світ? так, нарешті, здійснюємо свою місію на цій землі?..). А також про, за визначенням авторки, – її Ліргероя.
«Просто не буде – просто це різні види. // Буде гармидер, навіть якщо і вийде. //Гог і Магог, альбіноси і сибарити. //З ким і якою мовою говорити?» (с. 50).
…
«Я знову пишу, уявляєш? Пишу Іліаду!// Народжую стільчик з трьома (не повіриш!) ногами». (с. 80).
…
«В малюванні моїм сила-силенна багів, // Хоч би в віршомазання не пролізли. // Вони надто рідко приходять, причинні й наглі, // Вірші, себто. Я їм – «Стійте!», а вони – «Пізно». (с. 61).
…
«І хто ж їй зізнається, що мій палац – то халупа, // що, крім цвіркунів, серенади нізвідки не жду, і що в ліргероя занадто вгодована дупа, // аби видиратись на крони в Едемськім саду». (с.59).
Попри часом незбагненність, нерозшифрованість образу (а чи саме це і є магією рефлексій Ольги Бражник?), окремі рядки зблискують афористичністю: «Якщо моє місто проти занадто тісних зв’язків – // То я проти того, щоб жити в такому місті» (с. 32); «Циганочка-то є, // А виходу нема» (с. 68); «А відстань між нас, як між двох берегів Дніпра: // якщо з літака дивитись – то не далеко» (с.97) тощо.
У своїх текстах Ольга Бражник часто використовує образ метелика («душа – метелик», с.20; «сплять метелики, склавши крильця…»с 72; «В очах у метелика – мрії твоєї ночі…», с.94 і т. ін. (не дарма й на обкладинці ця ніжна істота пурхає крильцями). Але сама авторка – далеко іншої міцності, тривкості, сили: «Ні, не смутком самотнім, не хлібом єдиним // І не навпіл роздертим строкатим метеликом, // А рожевими вежами в мареві димнім // І панічним життям на порозі істерики… // Я в наступнім житті буду знов тою самою», с.31.
Про збірку можна ще багато говорити, бо для цього є підстави. І про авторські знахідки, і про естетичну нерівність творів. Але найперше – треба привітати з’яву книжки «Якщо вона є». Бо потенціал слова Ольги Бражник великий. «Воно таки визріє в міць, бо в тобі неприкаяно бродить, // Шукаючи виходу там, де найважче, – з вузеньких до ширших дверцят…» Це перший рядок першого твору «Сидріада» збірки. І як не повірити авторці? Вона ж то знає: «Я сонний Грааль, порцеляна, надщербнутий глиняний кухоль – // Залежно від того, червоний ранет ти настояв чи білий налив. // І ми, воз’єднавшись, у небо запустимо з брата – по духу, // Щоб босий Господь не колов собі п’ят об верхівки столітніх ялин» (с. 8).
«Українська літературна газета»